Жулік, або Зовсім не про революцію
Наслідуючи японського письменника Харукі М., який вочевидь наслідував американського письменника Курта В., а той, своєю чергою - ще когось, я пишу текст, який починається словами “Бувають речі”, а закінчується словами “переддощового неба”.
Бувають речі, які сидять у твоїй пам’яті так глибоко, що викликати їх на поверхню може виявитися справою не вельми простою. Але буває і навпаки: ти уже навіть і не пам’ятав, як воно все було, аж раптом раз - і спускаєшся по ескалатору метро КПІ, жуючи жуліка.
“Жуліком” чогось називаються двогривневі булочки із житнього хлібу з родзинками, що продаються у хлібному кіоску на виході з метро. Перейти дорогу, купити два чи три жуліка, перейти назад - і в путь через півпарку, розлякуючи білочок, у напрямку Українсько-Японського Центру, бо на тебе там чекають знання, сконцентровані або й не дуже у головах викладачів, що прагнуть (або й не дуже) ними поділитися. Саме так, всотуючи знання після жуліка за 10 хвилин у парку КПІ, і потім за 10 хвилин по дорозі назад до метро, а пізніше до парку Пушкіна, ти і проводив мінімум два будніх вечори на тиждень. Тобто два жуліки - і японська мова вся твоя, вона прямо горить ієроґліфами та покрученими знаками азбуки у серці та в голові. Жулік, одним словом. А коштував він тоді, здається, півтори гривні.
А пригадалася тобі жулікуватість околиць КПІ абсолютно випадково, хоч випадкових речей, звісно, не буває, один збіг - це вже закономірність і так далі. Просто мав справи на вулиці Боткіна, добре що не з хворобою, і повертався в напрямку того-таки метро КПІ з незвичного боку, зовсім не з парку. Бік - незвичний, але пам’ять - звична і знає, що десь там є магічний кіоск-рятівник від голоду та холоду перед і після інтенсивної японської мови. А ще пам’ять радо підказує, що жулік інколи бував поділений майже по-братськи чи то пак по-сестринськи із дівчиною з очима кольору переддощового неба, яку чомусь дуже часто хотілося підгодувати жуліком, яблуком зеленим чи червоним, бутербродом з сиром і без, “корівкою київською” чи цукеркою шоколадною. І взагалі, інколи складається враження, що ти тільки й народився для того, аби підгодовувати дівчат - жуліком, яблуком чи книгою.
Так от, жуліки найчастіше переходили в руки опонентки і безпосередньої поїдальниці на теренах будівлі Центру, але бувало й так, що ви зовсім випадково проходили весь шлях від метро до Центру поруч, це обов’язково повинно було відбуватися восени, осінь дуже гармонує із жуліком, і от ви йшли, твоє нове пальто ледве торкалося її куртки, і ти думав зосереджено-сердито, коли ж найкраще викласти свій перший і останній козир, відомий від самого початку гри, а довкола ж білочки-претендентки на жуліка, і дівчинка у білій куртці, і осіннє листя залицяється до землі.
Бо ви ж розумієте, що жулік, викладений на початку шляху, і він же посередині чи навіть під кінець - це дві чи навіть три глобальні ріжниці, кинутий скоса погляд і німий докір: “Хочеш мене заморити голодом?”. Звісно, не хочу, ні, я просто не можу вибрати момент.
І от, через шість чи навіть сім років після таких от вагань і душевних терзань ти ідеш із вулиці Боткіна і пригадуєш білу куртку, білочок і листя, і ноги самі ведуть тебу до кіоску із булочками з дивною назвою. Чи не видається це вам навдивовижу банальною історією, очі кольору переддощового неба?..