Пародіюв
Мені інколи здається, що одна з найпоширеніших практик, чи точніше - один із найпоширеніших звичаїв українців (настільки поширений, що всі уже не знають, гарний то звичай чи поганий, і взагалі чи було колись по-іншому) - це запозичувати щось у когось, навіть не згадуючи про дозвіл.
У нас президенти та міністри пишуть плагіатні книжки, масово захищаються липові дисертації, автобуси їздять не за розкладом, а вервечкою, коли закінчили грати в карти в депо...
Наведу три приклади, коли мене запозичили-зацитували - і хотьбихни. Писав я, значить, якось статтю про своє перебування в Японії, і там у епіграфі використав слова свого хрещеного батька, який каже, що “Для мене злітати в Японію - все одно що на іншу планету”. А тоді мама каже, що купила книжку такого собі провідного пісьменніка про Японію, Олександра Б., і у нього десь у передмові було наступне: “Перед від”їздом я поспілкувався з одним доцентом університету, і він сказав мені, що Японія - це для нього як інша планета”. Сказав - то й сказав, але коли книга виходить через півтора роки після статті - то для мене, наприклад, тут усе ясно. Засмучена мама найшла ще й інші моменти, але я вже не хотів псувати собі настрій.
Епізод другий. Одна більш-менш відома телеведуча просить мене у фейсбуці пошукати щось про катастрофу у Фукушімі. Знаходжу фото, де ведучі в студії сидять в шоломах, бо коли прийде черговий землетрус - невідомо. (До речі, минулого тижня кількість землетрусів після Фукусіми, але таких, що можна добре відчути, перевищила 10 тисяч. За два з половиною роки, тобто плюс-мінус 1000 днів. Порахуйте самі, скільки це на один день). А тоді дивлюся у стрічці - те саме фото, і без жодного посилання. Ашотакоє, сам дурак, одним словом.
Або ще отаке. Зацитував у ЖЖ свого знайомого бразилійця Алекса, а тоді наступного дня бачу ту саму фразу як заголовок для фото гри на віолончелі, здається, в однієї з активних блоґерок. І, звісно, знову про Т. ні слова.
Міг би ще вам розповісти, як я обпікся на добрій справі для (як мені здавалося) гарної подруги, відомої в ЖЖ під нелюдським псевдонімом, а вона потім наплювала в душу, в серце (причому в прямому сенсі) і зникла, витріпавши мамі нерви і все інше. І забравши з собою купу цінних речей. А я ж мав найкращі наміри, бо чоловік у неї - людина з обмеженими можливостями, і дитина мала, і так далі...Ну, але кожному обов”язково повернеться все, що він колись робив, цього я певний. Вповні.
Висновок - наступний: треба і собі плаґіатити і плювати в душу, бо якщо не ти - то тебе. Гарного вам початку тижня.
У нас президенти та міністри пишуть плагіатні книжки, масово захищаються липові дисертації, автобуси їздять не за розкладом, а вервечкою, коли закінчили грати в карти в депо...
Наведу три приклади, коли мене запозичили-зацитували - і хотьбихни. Писав я, значить, якось статтю про своє перебування в Японії, і там у епіграфі використав слова свого хрещеного батька, який каже, що “Для мене злітати в Японію - все одно що на іншу планету”. А тоді мама каже, що купила книжку такого собі провідного пісьменніка про Японію, Олександра Б., і у нього десь у передмові було наступне: “Перед від”їздом я поспілкувався з одним доцентом університету, і він сказав мені, що Японія - це для нього як інша планета”. Сказав - то й сказав, але коли книга виходить через півтора роки після статті - то для мене, наприклад, тут усе ясно. Засмучена мама найшла ще й інші моменти, але я вже не хотів псувати собі настрій.
Епізод другий. Одна більш-менш відома телеведуча просить мене у фейсбуці пошукати щось про катастрофу у Фукушімі. Знаходжу фото, де ведучі в студії сидять в шоломах, бо коли прийде черговий землетрус - невідомо. (До речі, минулого тижня кількість землетрусів після Фукусіми, але таких, що можна добре відчути, перевищила 10 тисяч. За два з половиною роки, тобто плюс-мінус 1000 днів. Порахуйте самі, скільки це на один день). А тоді дивлюся у стрічці - те саме фото, і без жодного посилання. Ашотакоє, сам дурак, одним словом.
Або ще отаке. Зацитував у ЖЖ свого знайомого бразилійця Алекса, а тоді наступного дня бачу ту саму фразу як заголовок для фото гри на віолончелі, здається, в однієї з активних блоґерок. І, звісно, знову про Т. ні слова.
Міг би ще вам розповісти, як я обпікся на добрій справі для (як мені здавалося) гарної подруги, відомої в ЖЖ під нелюдським псевдонімом, а вона потім наплювала в душу, в серце (причому в прямому сенсі) і зникла, витріпавши мамі нерви і все інше. І забравши з собою купу цінних речей. А я ж мав найкращі наміри, бо чоловік у неї - людина з обмеженими можливостями, і дитина мала, і так далі...Ну, але кожному обов”язково повернеться все, що він колись робив, цього я певний. Вповні.
Висновок - наступний: треба і собі плаґіатити і плювати в душу, бо якщо не ти - то тебе. Гарного вам початку тижня.