Из всей украинской литературы я - и ничего не могу с собой поделать - воспринимаю только...
Думи мої, думи мої
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», -
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи -
Я більше не хочу...
Одну сльозу з очей карих -
І... пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду...
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили - гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні... А я... А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою -
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні -
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачуть,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас -
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
И второе "Сон"... А еще "Лесную песню" Леси Украинки. А еще люблю украинские песни. Они менее крутые и пафосные, чем русские народные, но такие напевные, такие необъяснимо свои, что мурашки по шкуре бегут. От "Калинки", "Дубинушки" и "Славное море, священный Байкал!" я замираю и трепещу. Но и от "Ой, у полі два дубки...", "Несе Галя воду..." или "Реве тай стогне Дніпр широкий..." - шкура коробится не меньше...
Бывает ли две родины? Вот я родилась в Донецке, но в возрасте 8 месяцев меня отсюда увезли и выросла я в Забайкалье. Потом полжизни в любимой России и полжизни в любимой Украине... Потом раскол, война, вражда,непонимание, понимание, все та же любовь, неразрывная связь, невозможность соединиться и невозможность разъединиться. Непонимание и желание все отдать для близких, невозможность уехать и невозможность остаться... И ненависть... К тем, кто все это спланировал, рассчитал и претворил в жизнь... Т.е. мы вот тут всем этим "кому-то" глубоко безразличны (Юрий Никитин "Семеро тайных")... А нам с нашими чувствами и ощущениями как быть? Ненавидеть? Мстить? Если строить, то что? Если противостоять, то чему? Кто-то сделал из нас идиотов, и нам, вовсе по жизни не идиотам, остается смиренно принимать статус, мать его...
Или вот если я не хочу ощущать себя идиоткой, подчиненной некоей системе, мне надо чего? Покончить с собой что ли? " Эт вряд ли", как говорил мой любимый герой...
И что же делать? Пока ответа нет...