Великдень на Богиті | березень 2008
Передрук моєї статті на іншому ресурсі за 2008 рік.
23 березня 2008 року за стародавніми календарями був язичницький Великдень. І я вирішив відвідати священне місце для кожного слов'янського язичника - Богит (то така гора у Медоборах). Туди можна сє добрати через різні села - Городниця, Раштівці, Постолівка, Личківці... А я обрав остатнє село з кількох міркувань. Але найголовніше - я приїжджаю в село, виходжу до Збруча і хребтом із південного сходу на північний захід сє піднімаю до Богита. Більше побачу. Більше вражень...
Минувши Личківці, я підійшов им до межі заповідника. До його осідку веде пряма дорога.
зазбручанські краєвиди
дорога до осідку заповідника
Там зустрів им якихось рибалок. Веселі хлопці. Розговорили сє. Вони були подивовані, що у дощ (правда, легонький) я сам сє відправив у мандрівку. Ми з ними сє пройшли до повороту дороги. Вони пішли направо, я - наліво.
дорога [в сторону Богита]Був пролетів грак (ворон) - магічна ознака - він показав мені, що я на правильнім шляху.
По селах ше зимно і мокро. А в лісі первоквіти... Тут Весна панує, кожну травинку колише дбайливо, розчеше... Кожну квіточку нектаром налиє...
а в лісі всьо цвіте!
сліди кабана і козулі
йду далі
Незабаром прийшов на берег Збруча, в урочище Дівичі. Назва означає, що ці землі - незаймані людинов, часто були співвіднесені із богинев Діваннов, Дівов.
Дівичі. Вид на гори. Грушка-дичка
Я пішов до Збруча. Така відносно невеличка ріка. А на тисячоліття стала кордоном народів, культур, континентів, типів ментальності...
Збруч
Потім я направився вгору. Тільки піднявся трішки вище дороги - камені розсипано по землі. Порослі мохом. Наче хто стояв на горі і розсипав із могутніх долонь... Трохи вище - і появилися звірині стежки. І всі ведуть вгору... А ще дальше - скали. З галицького боку схили більш пологі, із Збручанського - круті... Якщо сє придивити, то можна побачити ціхи людських лиць у тих скалах. Може, колись так і було? А за тисячоліття вітер, вода і час поруйнували ті ціхи, викарбувані давніми людьми? А, може, то саме вітер, вода і час тесали людські ціхи у високих скалах?
Скали. Придивіться...
Дальше йду хребтом, який нагадав мені одну билину. Наче колись герой сє бив із драконами за спокій у цих краях. І одного так ввігнав у землю, шо той так і застиг... От і поверхня хребта така кам'яниста і посічена, наче хребти рептилій...
Хребет. Спина древнього дракона?
По дорозі зустрічаються цікавої форми камені. Деякі поодинокі, деякі групами... А чи випадково вони тут?.. Містика, та й годі...
камені...
По дорозі бачив кількох козуль, оленів, кабанів... Файно... Пташки співали... Таке відчуття, наче попав у казку. І раптом приходжу до ймовірного палацу казкового короля... Часом не Ох тут живе?
казковий палац
Йду дальше... А ось і стежка на Богит...
Підійшов до стародавньої брами. Видно вали, заїзд... В уяві постає частокіл, ворота, ланцюги, давні вартові...
Минулося...
брама
Стежка веде далі...
Зустрічаються викладені камені колами. А в центрі тих кіл по одному-кількох каменях... Що ж тут було колись?
Видно вал, який йде навколо всього Богита... Колись, можливо, стояв частокіл... Казарми... Храми... Культові споруди...
Підходжу до якогось знака. Шо на нім пише - не розібрати...
Потім втрафив на капище.
А після капища - пішов на місце, де стояв ідол Світовида*. Навколо розкопано ями жертовні, по центрі місце, де він стояв...
тут стояв Світовид...
*вважається богом, якого найбільше шанували західні слов'яни (одна з ознак того, що білі горвати були західними слов'янами). Подібний ідол було знайдено коло Дністра, але за наказом священика його порубали на куски і вони пішли на фундамент місцевої церкви... Місця поклоніння Світовидові в Галичині досить поширені...
Потім я вернувся на капище. Тут запалив вогонь. Йшов дощ, але гілочки горіли! Звісно, це ж Великдень - весілля Вогню і Води... І цей вогонь най буде як символ відродження Традиції, відродження язичництва. І, незважаючи на то, шо ми богів і богинь можемо називати по-різному, най цей вогонь буде символом нашої єдності, адже ми діти Сонця і Весни, ми діти матері Природи!
А потім я відправився додому. Змучений і мокрий, обдимлений великоднім вогнем, я виходив з лісу... А почуття піднесеності і казки мене не покидало...
І мрію [я] про відновленє Богита і його давньої слави...
Дорогов вийшов им до городницького лісництва... Вечері вже м був вдома. Приємні переживання наповнювали душу...
PS: в 2008 році про Богит та Збручанський культовий центр я знав доволі мало, моя мандрівка мала переважно інтуїтивний характер; то вже суттєво пізніше до рук потрапила наукова література (І.Русанова, Б.Тимощук та інші), з якої я почерпнув багато но́вого, що потім посприяло черговим розвідкам, мандрам та більш деталізованим статтям.
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2008-03-23
23 березня 2008 року за стародавніми календарями був язичницький Великдень. І я вирішив відвідати священне місце для кожного слов'янського язичника - Богит (то така гора у Медоборах). Туди можна сє добрати через різні села - Городниця, Раштівці, Постолівка, Личківці... А я обрав остатнє село з кількох міркувань. Але найголовніше - я приїжджаю в село, виходжу до Збруча і хребтом із південного сходу на північний захід сє піднімаю до Богита. Більше побачу. Більше вражень...
Минувши Личківці, я підійшов им до межі заповідника. До його осідку веде пряма дорога.
зазбручанські краєвиди
дорога до осідку заповідника
Там зустрів им якихось рибалок. Веселі хлопці. Розговорили сє. Вони були подивовані, що у дощ (правда, легонький) я сам сє відправив у мандрівку. Ми з ними сє пройшли до повороту дороги. Вони пішли направо, я - наліво.
дорога [в сторону Богита]Був пролетів грак (ворон) - магічна ознака - він показав мені, що я на правильнім шляху.
По селах ше зимно і мокро. А в лісі первоквіти... Тут Весна панує, кожну травинку колише дбайливо, розчеше... Кожну квіточку нектаром налиє...
а в лісі всьо цвіте!
сліди кабана і козулі
йду далі
Незабаром прийшов на берег Збруча, в урочище Дівичі. Назва означає, що ці землі - незаймані людинов, часто були співвіднесені із богинев Діваннов, Дівов.
Дівичі. Вид на гори. Грушка-дичка
Я пішов до Збруча. Така відносно невеличка ріка. А на тисячоліття стала кордоном народів, культур, континентів, типів ментальності...
Збруч
Потім я направився вгору. Тільки піднявся трішки вище дороги - камені розсипано по землі. Порослі мохом. Наче хто стояв на горі і розсипав із могутніх долонь... Трохи вище - і появилися звірині стежки. І всі ведуть вгору... А ще дальше - скали. З галицького боку схили більш пологі, із Збручанського - круті... Якщо сє придивити, то можна побачити ціхи людських лиць у тих скалах. Може, колись так і було? А за тисячоліття вітер, вода і час поруйнували ті ціхи, викарбувані давніми людьми? А, може, то саме вітер, вода і час тесали людські ціхи у високих скалах?
Скали. Придивіться...
Дальше йду хребтом, який нагадав мені одну билину. Наче колись герой сє бив із драконами за спокій у цих краях. І одного так ввігнав у землю, шо той так і застиг... От і поверхня хребта така кам'яниста і посічена, наче хребти рептилій...
Хребет. Спина древнього дракона?
По дорозі зустрічаються цікавої форми камені. Деякі поодинокі, деякі групами... А чи випадково вони тут?.. Містика, та й годі...
камені...
По дорозі бачив кількох козуль, оленів, кабанів... Файно... Пташки співали... Таке відчуття, наче попав у казку. І раптом приходжу до ймовірного палацу казкового короля... Часом не Ох тут живе?
казковий палац
Йду дальше... А ось і стежка на Богит...
Підійшов до стародавньої брами. Видно вали, заїзд... В уяві постає частокіл, ворота, ланцюги, давні вартові...
Минулося...
брама
Стежка веде далі...
Зустрічаються викладені камені колами. А в центрі тих кіл по одному-кількох каменях... Що ж тут було колись?
Видно вал, який йде навколо всього Богита... Колись, можливо, стояв частокіл... Казарми... Храми... Культові споруди...
Підходжу до якогось знака. Шо на нім пише - не розібрати...
Потім втрафив на капище.
А після капища - пішов на місце, де стояв ідол Світовида*. Навколо розкопано ями жертовні, по центрі місце, де він стояв...
тут стояв Світовид...
*вважається богом, якого найбільше шанували західні слов'яни (одна з ознак того, що білі горвати були західними слов'янами). Подібний ідол було знайдено коло Дністра, але за наказом священика його порубали на куски і вони пішли на фундамент місцевої церкви... Місця поклоніння Світовидові в Галичині досить поширені...
Потім я вернувся на капище. Тут запалив вогонь. Йшов дощ, але гілочки горіли! Звісно, це ж Великдень - весілля Вогню і Води... І цей вогонь най буде як символ відродження Традиції, відродження язичництва. І, незважаючи на то, шо ми богів і богинь можемо називати по-різному, най цей вогонь буде символом нашої єдності, адже ми діти Сонця і Весни, ми діти матері Природи!
А потім я відправився додому. Змучений і мокрий, обдимлений великоднім вогнем, я виходив з лісу... А почуття піднесеності і казки мене не покидало...
І мрію [я] про відновленє Богита і його давньої слави...
Дорогов вийшов им до городницького лісництва... Вечері вже м був вдома. Приємні переживання наповнювали душу...
PS: в 2008 році про Богит та Збручанський культовий центр я знав доволі мало, моя мандрівка мала переважно інтуїтивний характер; то вже суттєво пізніше до рук потрапила наукова література (І.Русанова, Б.Тимощук та інші), з якої я почерпнув багато но́вого, що потім посприяло черговим розвідкам, мандрам та більш деталізованим статтям.
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2008-03-23