Сповідь...
Сьогодні я приймав сповідь...
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...
Миколка...
Інколи у товаристві вояків я міг сказати щось про бога та божественне. Кожен то сприймав по-своєму, через призму своїх поглядів. Але я говорив те, що вважав тою чи іншою мірою об'єктивним. І мої слова сприймалися хлопцями добре. Вони чомусь думали, що я “покликаний”...
Я мав вищу освіту і мені пощастило (чи не пощастило) воювати у сотні, де чи не всі були вихідцями із сіл. Глухих сіл. Таких, про які часом жартували, що транспорт їздить туди на великі свята чи раз на місяць. До таких сіл часто легше було дійти навпростець від траси, ніж тим, що офіційна влада називала “дорогою із твердим покриттям”. А ці хлопці волею долі (чи недолі) опинилися тут, на війні. Їхні роботящі долоні, які при потребі ставали могутніми кулаками, часто входили у дисгармонію із переважно невеликими тілами. Звиклі працювати багато, довго і важко, хлопці терпеливо, але із глибоким смутком в очах відбували своє військове призначення...
Одного з таких я нині проводжав в останню путь...
Якось, коли сотня зупинялася в котромусь із цих далеких, так званих “кучерявих”, сіл, нашу чоту приймила на гостину одна господиня. Жінці не було і сорока, але виглядала спрацьованою. Сиві пасма краяли її світло-каштанове волосся. Чоловік цеї пані, не дуже старший він неї, був простим роботягою, його руки зяяли темними тріщинами. Здавалося, вони увібрали усю чорноту землі, на якій він працював, і весною із них проростає зелене збіжжя...
Коли ми пообідали, то жінка, поклавши праву руку на плече сина і пустивши сльозу, мовила:
- Забирайте го до себе. Ми поле і так обробимо. А з вами він хоч кудись сє вибере...
Вояки переглянулися. Ми вперше бачили, аби мама свою дитину віддавала добровільно на війну. Сам хлопець мовчав.
- Ви не подумайте, - вже плакала жінка, - я люблю свого Миколку... але го чекає ту смерть від ворога чи неміч старості... а він у мене - здібний...
У сотні хлопця всі так і називали - Миколкою...
Останні слова...
В одному селі через те, що я в той час був одягнутий чи не у все чорне, мене якась старенька назвала священиком, сказавши “ви певно, священик, що так мудро кажете”. А для простих сільських людей багато і не треба - читати вмію, розумними словами говорю...
А хлопці із сотні часом підходили за розрадою і порадою. Умів слухати... А вони хотіли виговоритися... Легшало на душі...
Сьогодні мене закликав поранений Миколка. У лазареті було зимнувато - наближалася зима.
Він важко дихав. Взяв мене за руку - наче рідного - і почав:
- Прийміть мою сповідь...
- Я ж не священик...
- Ні... Мені казали... Священик... Просто це приховуєте... Ви - божа людина...
Важко пораненому Миколці вже й не докажеш, що чуткам не слід вірити, що “божі люди” - то не обов'язково священики, а часто і зовсім не вони... Я лиш іронічно посміхнувся...
- Прийміть...
- Добре, - сказав я, знаючи, що хлопчина шукає спокою, а це чи не єдина можливість йому у цьому допомогти.
- Мені дев'ятнадцять років... Моя мама завжди казала, що я виберуся із села і буду мати якусь кращу долю... Вона вірила, що я внесу у життя людей більше добра і світла... А я согрішив... я вбив... людину...
Миколка переводив подих...
- Тому кілька днів, коли наша передова сотня проходила Підгайці, я побачив як ворожий солдат, який втікав, зустрів на шляху маленьку дівчинку... Вона чомусь опинилася на дорозі із лялькою в руках... Він жбурнув біднятко в грязюку... А дівчинка плакала і затулялася тою лялькою...
І знов важке дихання...
- Наша машина зупинилася... Він, побачивши нас, почав втікати... Я його здігнав і бив ногами, куди тілько міг... А потім випустив кілька куль...
Миколка закрив очі, з яких потекли сльози...
- Вбивати тих, хто стріляє в тебе - то одне... А я вбив із якоїсь наростаючої ненависті... Я не хотів його вбивати... Я просто мстився за спалене село, за згорьовану маму, за простих людей... Я підняв із болота ту дівчинку, притиснув до грудей, говорив, що все буде добре, а сам також плакав... Плакав, бо розумів, що мстився такому, як і я, такому простому хлопцю, який всього лиш слухав накази ворожих виродків...
Я стиснув руку Миколки сильніше...
- Ти захищав інших... Не опираючись злу, ти стаєш винним у його перемозі. А ти став до боротьби... Ти боровся із ворогом...
І - тиша...
- Можете відпустити гріх? - ледве ворушив губами хлопець.
Я прошепотів “відпускаю...”
Обличчя Миколки наче просвітліло. Він відійшов...
Сподіваюся, у кращий світ, якщо й існує якийсь кращий світ поза цею кривавою фантасмагорією...
Я сидів під деревом, гріючи руки до металевого горнятка із якимісь сурогатом ячмінної “кави”. Сидів і думав...
Я звільнив цього хлопця від його психічного болю, а хто звільнить мене? І яке виправдання своїй ненависті я знайду, коли прийде час відійти?..
І невже, захищаючи інших, ми самі перетворюємося на тих монстрів, яких потім у жахливих снах будуть до кінця життя бачити врятовані нами?..
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...
Сьогодні я приймав сповідь...
_ _ _
2011-11-12
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...
Миколка...
Інколи у товаристві вояків я міг сказати щось про бога та божественне. Кожен то сприймав по-своєму, через призму своїх поглядів. Але я говорив те, що вважав тою чи іншою мірою об'єктивним. І мої слова сприймалися хлопцями добре. Вони чомусь думали, що я “покликаний”...
Я мав вищу освіту і мені пощастило (чи не пощастило) воювати у сотні, де чи не всі були вихідцями із сіл. Глухих сіл. Таких, про які часом жартували, що транспорт їздить туди на великі свята чи раз на місяць. До таких сіл часто легше було дійти навпростець від траси, ніж тим, що офіційна влада називала “дорогою із твердим покриттям”. А ці хлопці волею долі (чи недолі) опинилися тут, на війні. Їхні роботящі долоні, які при потребі ставали могутніми кулаками, часто входили у дисгармонію із переважно невеликими тілами. Звиклі працювати багато, довго і важко, хлопці терпеливо, але із глибоким смутком в очах відбували своє військове призначення...
Одного з таких я нині проводжав в останню путь...
Якось, коли сотня зупинялася в котромусь із цих далеких, так званих “кучерявих”, сіл, нашу чоту приймила на гостину одна господиня. Жінці не було і сорока, але виглядала спрацьованою. Сиві пасма краяли її світло-каштанове волосся. Чоловік цеї пані, не дуже старший він неї, був простим роботягою, його руки зяяли темними тріщинами. Здавалося, вони увібрали усю чорноту землі, на якій він працював, і весною із них проростає зелене збіжжя...
Коли ми пообідали, то жінка, поклавши праву руку на плече сина і пустивши сльозу, мовила:
- Забирайте го до себе. Ми поле і так обробимо. А з вами він хоч кудись сє вибере...
Вояки переглянулися. Ми вперше бачили, аби мама свою дитину віддавала добровільно на війну. Сам хлопець мовчав.
- Ви не подумайте, - вже плакала жінка, - я люблю свого Миколку... але го чекає ту смерть від ворога чи неміч старості... а він у мене - здібний...
У сотні хлопця всі так і називали - Миколкою...
Останні слова...
В одному селі через те, що я в той час був одягнутий чи не у все чорне, мене якась старенька назвала священиком, сказавши “ви певно, священик, що так мудро кажете”. А для простих сільських людей багато і не треба - читати вмію, розумними словами говорю...
А хлопці із сотні часом підходили за розрадою і порадою. Умів слухати... А вони хотіли виговоритися... Легшало на душі...
Сьогодні мене закликав поранений Миколка. У лазареті було зимнувато - наближалася зима.
Він важко дихав. Взяв мене за руку - наче рідного - і почав:
- Прийміть мою сповідь...
- Я ж не священик...
- Ні... Мені казали... Священик... Просто це приховуєте... Ви - божа людина...
Важко пораненому Миколці вже й не докажеш, що чуткам не слід вірити, що “божі люди” - то не обов'язково священики, а часто і зовсім не вони... Я лиш іронічно посміхнувся...
- Прийміть...
- Добре, - сказав я, знаючи, що хлопчина шукає спокою, а це чи не єдина можливість йому у цьому допомогти.
- Мені дев'ятнадцять років... Моя мама завжди казала, що я виберуся із села і буду мати якусь кращу долю... Вона вірила, що я внесу у життя людей більше добра і світла... А я согрішив... я вбив... людину...
Миколка переводив подих...
- Тому кілька днів, коли наша передова сотня проходила Підгайці, я побачив як ворожий солдат, який втікав, зустрів на шляху маленьку дівчинку... Вона чомусь опинилася на дорозі із лялькою в руках... Він жбурнув біднятко в грязюку... А дівчинка плакала і затулялася тою лялькою...
І знов важке дихання...
- Наша машина зупинилася... Він, побачивши нас, почав втікати... Я його здігнав і бив ногами, куди тілько міг... А потім випустив кілька куль...
Миколка закрив очі, з яких потекли сльози...
- Вбивати тих, хто стріляє в тебе - то одне... А я вбив із якоїсь наростаючої ненависті... Я не хотів його вбивати... Я просто мстився за спалене село, за згорьовану маму, за простих людей... Я підняв із болота ту дівчинку, притиснув до грудей, говорив, що все буде добре, а сам також плакав... Плакав, бо розумів, що мстився такому, як і я, такому простому хлопцю, який всього лиш слухав накази ворожих виродків...
Я стиснув руку Миколки сильніше...
- Ти захищав інших... Не опираючись злу, ти стаєш винним у його перемозі. А ти став до боротьби... Ти боровся із ворогом...
І - тиша...
- Можете відпустити гріх? - ледве ворушив губами хлопець.
Я прошепотів “відпускаю...”
Обличчя Миколки наче просвітліло. Він відійшов...
Сподіваюся, у кращий світ, якщо й існує якийсь кращий світ поза цею кривавою фантасмагорією...
Я сидів під деревом, гріючи руки до металевого горнятка із якимісь сурогатом ячмінної “кави”. Сидів і думав...
Я звільнив цього хлопця від його психічного болю, а хто звільнить мене? І яке виправдання своїй ненависті я знайду, коли прийде час відійти?..
І невже, захищаючи інших, ми самі перетворюємося на тих монстрів, яких потім у жахливих снах будуть до кінця життя бачити врятовані нами?..
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...
Сьогодні я приймав сповідь...
_ _ _
2011-11-12
Борис Явір Іскра
“На згарищі”