Розгром печенігів як зачинки до освоєння галичанами Пониззя Дністра
29 квітня 1091 галичани, половці та візантійці в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів.
Розгром печенігів як зачинки до освоєння галичанами Пониззя Дністра
Після послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11 століття, почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. Особливо докучали угри, які заявляли династичні права на Галичину через давні шлюби з галицькими правителями і недавній шлюб королівни Ланки із галицьким Ростиславом. Зміна позиції Угорщини з нейтральної на агресивну змусила синів Ростислава, які зайняли владу в Галичині, активно шукати допомоги у Візантії (опонента Угорщини на Балканах), яка також була у паскудному становищі через напади печенігів та внутрішні чвари. Нові союзники Візантії були потрібні негайно, адже, скориставшись нестабільною ситуацією в реґіоні, на початку 1090х років, печенізька орда прямувала до візантійської столиці Константинополя, грабуючи північні Балкани. Вторгнення становило серйозну загрозу для імперії. Олексій І Комнін був змушений звернутися до інших европейських народів за допомогою. Пропозицію Олексія І прийняло не так багато подальших союзників. Найчисельнішу підтримку проти печенігів (за оплату золотом) надали половці, якими керували хани Тугоркан та Боняк. Ймовірно, з ними прийшли і галичани. Навесні 1091 року половці об'єднали війська з візантійцями, і об'єднана армія виступила проти печенігів. У понеділок, 28 квітня 1091, Олексій та його союзники досягли печенізького табору біля Левуніона неподалік річки Мариця. Напад об’єднаного війська був несподіваним. Печеніги, попри чисельну перевагу, були з жінками, дітьми та старцями, тому не змогли вчасно організувати захисту. Відтак, відбулася різанина, яка завершилася 29 квітня 1091 року. Дочка імператора Анна описала битву так: “В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чисельність якого складала не 10 тисяч осіб, а виражалась у величезних цифрах.” Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел.
В числі нечисельних союзників візантійців, крім половців, Анна називає 5 тисяч “гірських жителів”, які прибули з півночі на допомогу імператору. Найбільш ймовірно, це була військова дружина теребовлянського князя Василька, який був союзником хана Боняка (протягом наступних років галичани разом з ним будуть виступати ще не раз, спільно воюючи з русами, поляками та уграми). Сам Боняк був настільки грізним, що в руському фольклорі пам'ять про Боняка збереглася у демонізованому образі шолудивого Буняка (Буйняка, Буняки), що в точності відповідає літописній характеристиці («безбожный, шолудивый, хыщникъ»), хан став прообразом гоголівського Вія. А “горянами” галичан назвали, ймовірно, бо під владою Теребовлі були не тільки Наддністров’я до Медоборів та горішнє Пониззя (Кам’янець, Ушиця, Бакота), а Прикарпаття з Галичем (який виділився в окреме князівство після 1141 року). Зрештою, в еллінській історіографії Певкіни (Медобори) - це гори, а в середньовічних джерелах Галичину називали “гірською країною”.
Після перемоги над печенігами Василько починає колонізацію долішнього Пониззя Дністра, під вплив Галицького князівства потрапила територія у Прутсько-Дністровському межиріччі. Василько навіть мав намір перейти Дунай і “болгар дунайських посадити в себе”. А Візантія, вбачаючи союзника в Галицькому князівстві, сприяла галицьким князям в освоєнні Нижнього Подунав’я. Союз двох держав вилився у династичний зв’язок: через 13 років після битви - 20 липня 1104 року - Ірина, дочка Звенигородського князя Володаря Ростиславича, була видана за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комніна. Шлюб Ірини з Ісааком був успіхом зовнішньої політики Ростиславичів, але, водночас, така політична комбінація була потрібною передусім Візантії, яка дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів - це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим словянським князівством, до того ж скріплений династичним шлюбом.
За грамотою князя Івана Ростиславича (внука Василька Ростиславича Теребовлянського) месембрійським купцям вiд 20.05.1134 року, до його володiнь в Пониззi Днiстра та Дунаю входили Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч. У 1143 році князь Володимирко Володаревич мусів йти в пониззя Дунаю і воювати з болгарами і греками, яких сюди привів, ймовірно, його племінник Іван Ростиславич Берладник, що зазіхав на Галич, а “...захопивши всі міста до Дунаю, [Володимирко] мир з греками і болгарами вчинив”. Можливо, як символ миру, на виховання при дворі Володимирка було відправлено його племінника, сина Ірини, Андроніка. Про те, що влада галичан в Попрутті та Нижньому Подунав’ї могла сягати Дунаю і по Дунаю від устя - до Дрістри (Доростола), а Малий Галич (сьогоднішній Галац) міг бути як колонія стольного міста Галича, свідчить і повідомлення літопису, що в 1151 році “Володимирко, дізнавшись, що угорський король, увійшовши в згоду з Ізяславом, великим князем, на нього хочуть йти, велів негайно всім своїм військам від Дунаю і цього боку Дністра до Галича збиратися, а також найняв болгар і сербів 30 000 за гроші, які, прийшовши, стали по Дністру поблизу Галича. І було його війська більше 70 000”. У 1165 році, за літописом, Ярослав Осмомисл надав Андронікові Комніну, своєму двоюрідному братові, “міста на розраду” “до Дунаю”, а пізніше допоміг стати імператором Візантії (і помстився Візантії за смерть брата, підтримавши повстання у Болгарії). За “Словом о полку Ігоревім”, Ярослав міг «затворити Дунаю ворота» і «суди рядити до Дунаю».
Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалось до давнього “союзний Риму народ” - “socіі populі Romanі” і це був унікальний випадок - жодна інша держава на уламках Русі не мала такої честі. Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний.
З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!