СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07
Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.
Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.
Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути - ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.
Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині - у нас річниця зустрічань, нині - особливий вечір.
Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті - старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.
Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині - перстень...
Борис ЯВІР, 2018-05-07
Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.
Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.
Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути - ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.
Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині - у нас річниця зустрічань, нині - особливий вечір.
Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті - старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.
Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині - перстень...