Як галичани покарали зрадливого Ізяслава київського на Різдво 1158 року
22 грудня 1158 року галичани під проводом Ярослава Осмомисла разом з волинянами взяли Київ.
Як галичани покарали зрадливого Ізяслава київського на Різдво 1158 року
Після того, як Ростиславичі в 1099 році вибороли Галичині остаточну незалежність від Русі, майже 50 років руські князі не лізли в Галичину. Нові спроби підкорити собі цю країну почалися після того, як Володимирко, князь галицький у своїх руках зосередив владу над всіма столицями Галичини (в 1141 році). Але у нього залишився родич-конкурент - його племінник. Він був вигнаний з краю, подався у Берладь (де отримав прізвисько “Берладник”), а тоді почав шукати протекції у князів руських. Це збіглося в часі зі спробами Володимирка захопити Волинь, що розгнівало русів, для яких цей край був одним із ключових. Події розвивалися стрімко і не на користь для русів: в 1144 році русько-чернігівсько-волинсько-смоленсько-турівсько-польське військо змусило Володимирка відмовитися від Волині та виплатити викуп, але вже у 1146 році Іван Халдеєвич, воєвода Володимирка, розбив об'єднане русько-польсько-половецьке військо під Звенигородом, у 1150 році Володимирко забирає собі південну Волинь, а в серпні того року спільно з Юрієм Довгоруким входять у Київ, в 1152 році Володимирко залишає за собою Волинь, а в 1154 році його син Ярослав під Теребовлею розбиває об’єднане військо земель руських та полчища чорних клобуків. Ярослав Осмомисл Галицький допоміг Ізяславу Давидовичу вокняжитись у Києві (1158), той запевнив галичан у своїй прихильності, але незабаром відмовив видати Івана Берладника і з намови князя володимирського сам зібрав військо на Галич. В той же час, його брат відмовляв його від такої зради та афери.
Князь київський зібрав похід проти галичан (Літопис Руський): «[У] тім же році Ізяслав Давидович почав війну проти Ярослава проти галицького, добуваючи волості Іванові Ростиславичу, на прозвище Берладнику. ... А до Ізяслава приходила ж йому та вість із Володимира, що хотять, зібравшись, піти на нього до Києва. .... І став він слати [послів] до брата свого Святослава до Ольговича і до Всеволодовича Святослава, велячи їм піти з ним на Галич. ... Святослав же Ольгович слав до нього [послів] багато [разів], кажучи йому: «Брате! Кому ти домагаєшся волості - чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим. ...» Але Ізяслав не послухав брата [і] рушив із Києва». Святослав тим часом послав услід за ним [тисяцького] Георгія Івановича, Шакушаневого брата. І догнав він його в [городі] Василеві, і став йому мовити: «Не велить тобі брат починати раті, а всіляко велить тобі вернутися». Ізяслав же з люттю відповів йому: «Відомо хай тобі буде, брате: я нізащо не вернуся, коли вже пішов. І се скажи, Георгію, братові Святославу: «Якщо ти сам [не] ідеш, ні сина [не] пошлеш, а мені бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода!» І вельми пожалівся Святослав на це слово, яке йому повідав Георгій... А Ізяслав, дійшовши [до города] Мунарева, тут ждав синівця свого [Святослава Володимировича], бо його він послав був назустріч половцям диким, велячи їм поїхати до нього вборзі. Та прийшла йому вість, що Мстислав [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович], і галичани ідуть до Києва. І [коли] був він коло [города] Василева, то тут догнав [його] Святослав, синовець його, з багатьма половцями. І звідти пішов він до Білгорода і, прийшовши до Білгорода, став на Київській путі. Мстислав же [Ізяславич] із двома братами ввійшов у Білгород. [І] стали [вої Ізяслава Давидовича] битися кріпко, приїжджаючи до города, а ті, з города виїжджаючи, билися завзято. Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього [хан] Башкорд із двадцятьма тисячами...»
Незважаючи на підмогу половців та кріпкість воїв, галичани з волинянами виявилися сильнішими й Ізяслав з військами втік з поля бою, а союзники 22.XII 1158 вступили у Київ (Літопис Руський): «Мстислав же [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович] увійшли в Київ місяця грудня у двадцять і другий [день]. Мстислав тоді забрав багато добра Ізяславової дружини - золота, і срібла, і челяді, і коней, і скоту, і все одпровадив [до города] Володимира. Мстислав при цім, і Володимир, і Ярослав послали [послів] по Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, запрошуючи його до Києва на стіл, бо вони раніш цілували були йому хреста, що «ми тобі його домагаємось».
Оскільки в літописі сказано, що Мстислав Ізяславич із союзниками галичанами захопили Київ 22 грудня (тобто, щоб тут бути уже на Різдво), а Ізяслав Давидович утік од Білгорода в ніч на 22 грудня (тобто 21 грудня фактично закінчилося його друге князювання в Києві), то, роблячи розрахунки назад (часові та просторові), можна твердити, що Ізяслав вирушив із Києва 6 грудня. Це було вельми шановане на Русі свято зимнього Миколи-чудотворця, і похід розпочинався традиційно, тим більше, що Миколай вважався покровителем Ізяслава та його гілки Рюриковичів. Очевидно, Ізяслав Давидович, у свою чергу, планував Різдво святкувати уже в Галичі. Але його планам не дано було здійснитися. Пішовши проти Ярослава Осмомисла Галицького, а також інших князів, він втратив престіл київський, на який було запрошено старшого з роду Рюриковичів - Ростислава Смоленського.
Здобувши Київ, Ярослав, князь галицький, позбавив бунтівливого родича Івана Берладника підтримки, а також забезпечив собі спокій від руських зазіхань практично до своєї смерті - навіть один із найжорстокіших руських володарів - Роман Волинський боявся Ярослава. За свого правління Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю, зробив Галичину могутньою державою, яка мала партнерські відносини практично з усіма сусідами, при дворі якої (ще за Володимирка) виховувався і деякий час проживав (за Ярослава) майбутній імператор Візантії, а сучасники писали, що Ярослав “на золотому престолі сидить”.
З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!