Знайомство, яке змінило життя...
...давай, помовчимо... най замість нас говорять руни...
Так вже є на планеті Земля, що активне життя більшості істот протікає вдень, у світлу пору доби. В людей це - зустрічі із близькими, робота чи навчання. А як приходить темрява, то ми намагаємося включити хоч якесь освітлення, принаймні запалити навіть найменшу ледь ясну свічку. Чи не кожна жива істота інтуїтивно прагне світла, адже життя у темряві - то життя у невіданні.
Хоч всі прагнемо світла, але чи тією дорогою йдемо, чи не створюємо собі штучних світил замість правдивого?.. І чи відомо кожному, що шлях до світла лежить через тьму, бо тільки пізнавши тьму, можна належним чином пізнати цінність світла. Лише у всесвітньому хаосі народжується нова зоря, саме там ховається таємниця. У тумані, у тьмі сонце наче меркне, але і розсіює темряву з такою силою, яка гідна подиву...
Зловивши частинку світла, запалившись нею, стаєш новим джерелом, яке дає світло світу. Стаєш новою зорею із вічним полум'ям у серці, із світлим розумом та вільною душею. Для цього треба звільнитися від оков, підняти голову догори і з посмішкою зустріти сонце... Треба переродитися внутрішньо, народитися наче заново...
Тисячоліття незнищенності
В темряві лісів того краю, звідки вийшли і германці, і слов’яни, поміж ялинок та листяних дерев заливалася гарячим світлом теплої ватри галявина. Кілька зацікавлених постатей сиділо перед шанованим чоловіком, а той витягав з мішечка щось, що нагадувало камінці чи шматочки дерева з вишкрябаними буквами. Хтось сидів біля вогнища, час від часу підкидав дрів і хилив голову в задумі. Подалі від гурту співплемінників стояв чужинець - він уважно спостерігав. Шанований чоловік давав якійсь поради, на що слухачі кивали головами...
Пізніше мандрівник про цей народ напише: «Передбаченню і киданню на долю вони приділяють увагу більше за інших. Їхній метод кидання на долю простий: вони зрубують гілку з плодового дерева і ділять її на маленькі шматочки, які маркують певними відмінними знаками і розкидають довільно на білу матерію. Після цього, священик громади, якщо з долею радилися привселюдно, або батько сім'ї, якщо це робиться для себе, після закликання Богів і з очима, піднятими до небес, витягують три шматки, по одному за раз, і тлумачать їх відповідно до знаків, попередньо на них нанесених». Ця згадка дійшла до Тацита, римського історика і він вмістив її у десятому розділі свого твору про великі простори між Альпами, Карпатами та Балтійським морем.
Чужинець уважно спостерігав, а ніч ховала у сивому від місячного сяйва тумані обвіяні гарячим полум'ям постаті...
Так вже добрих дві тисячі років, як пройшло від задокументованої згадки, існує спосіб гадання на рунах, коли із мішечка витягується і трактується три з них. Традиція давніх волхвів, знавців магії та мудрості, передається з покоління у покоління, творячи нерозривну єдність віків...
Що таке руни?
Руни - то такий таємничий магічний чи містичний алфавіт. Переданий нащадкам, очевидно, ще кельтськими друїдами та розвинувся передусім у германських й скандинавських народів, хоч випадки використання є на великому просторі від Ґренландії до Чорного моря. Саме слово «runa», «rune», що означає букву рунічного письма, зв'язується з готським «rûna» - «таємниця» і древньонімецьким дієсловом «rûnen» (сучасна німецька «raunen») в значенні «шепотіти» (сучасне ірландське «run» - «таємниця», шотландсько-гельське «run» - «жереб»). Ймовірно, термін «руна» походить від найдавнішої північноєвропейської основи зі значенням «різати», а поява європейських слів того самого кореня зі значенням «таємниця», «говорити в тиші» - другорядна і пов'язана із ритуальним застосуванням давніх різаних знаків, значення яких було відомо не всім і часто трималося в секреті від непосвячених (варто також пригадати часи, коли навіть вміння писати й читати вважалося магією). Як система знаків (чи для письма, чи для віщування) вони відомі з початку нової ери, але відомі знахідки із багато-тисячолітнім датуванням. Але історичній науці досі достеменно невідомо, з якою насамперед метою створювалися руни: були це знаки передусім для гадання, або ж руни спочатку задумувалися власне як писемність.
Ввібравши у себе кількатисячолітню традицію передусім самопізнання, а вже потім магії, руни є тим інструментом, за допомогою якого можна із первісного туману тьми та хаосу творити нові зорі та нести світло істини. Пізнаючи себе - пізнаєш світ. А пізнаючи світ - пізнаєш себе. Пізнаючи тьму - цінуєш світло, а пізнавши світло, розумієш вагу темряви у цьому процесі. Почавши свій хід від древньої стихійної енергії, долаєш ворота нового життя, пізнаєш знаки, прямуєш впевнено, викрешуєш творчий вогонь, отримуєш знання-дари, які приносять задоволення, але маєш відкинути старі цінності, зруйнувати старе мислення, пізнати своє призначення, визріти, мов озимина під снігом, аби потім був вдалий урожай, маєш вибрати ціль, пройти життєве посвячення, будучи обережним, досягти світла, яке стане твоїм мечем в особистісному зростанні, у подальшому русі вперед, адже ти - людина, яка вже інтуїтивно відчуває ритми світу, робить нові починання в дусі древньої традиції і досягає світла та благ...
Руни для багатьох - це загадка, тайна. І лиш для декотрих - така таємниця, яка відкрилася тією чи іншою мірою. Древнє письмо, древня система віщування, древній шлях мудрості та гармонії із світом... Свого часу я, як і більшість, мало-що знав про руни. Вони були непізнаними, наче закритими. Але під час своїх дитячих та юнацьких мандрівок у ліс коло мого села я все більше поєднувався із природою, її чаром. Я наче звідкись знав, що є знаки, знаки чертані і не чертані, які можуть впливати на світ навколо, особливо на життя людей. Тільки як їх пізнати, де їх відкрити?..
Поклик
Мені в дитинстві, коли було майже шість років, наснився сон, наче я перебуваю у спокійному місці - навколо розсіяне світло, приємні запахи, навіть лунає мелодійний спів, а на підставці значних розмірів (стіл, скриня, камінь, вівтар?) - велика книга.
Здалека на сторінках букв не було видно, сторінки мов би були пусті, лише з узорами по краях, але, коли я підійшов, то знаки-літери самі почати писатися - наче хто невидимим пером невидимою рукою їх виводив на пергаменті. І раптом ті знаки стали мені знайомими та зрозумілими. Я пережив трепетні миті одкровення - я розумів ту незвичну мову, ті незвичні письмена. Дивувало те, що букви постійно змінювалися, але я їх все одно розумів. І як мій погляд доходив до якогось слова, то незвичне плетиво літер перемальовувалося на цілком зрозуміле мені, хоч і було писане не мовою мого оточення, а мовою, начебто колись мені рідною, але вже призабутою чи втраченою.
Я ковтав подану інформацію так, наче спраглий ковтає воду із кришталево чистого джерела. Але відведений мені час вийшов, я мав покинути те місце... Сон завершився... Він ще й досі не виходить з пам’яті. Але найбільше сон пригадується, коли долучаюся до древньої азбуки, азбуки одночасно і практично-побутової, і магічної, азбуки, у якій кожен знак має вагу і своє глибинне значення...
Потім, якось пізнаючи світ (чи то з книги, чи з журналу, чи комп'ютера, чи в ході розмови), я помічав дивні знаки. Вони наче говорили саме до мене колись зрозумілою мені мовою... Але тепер чомусь тої мови я не міг пригадати. Коли та мова була зрозуміла? За яких умов? Що це за знаки? Шукав далі... І, аби знайти потрібну відповідь, йшли місяці, роки... Вже навчаючись в університеті, я одного разу зайшов у комп'ютерну авдиторію і, проходячи коло якогось із столів, повидів, як на моніторі була відображена відкрита інтернет-сторінка про кельтську культуру взагалі і стародавні знаки, звані рунами, зокрема. Я не мав багато часу, але сів за стіл, зберіг собі на флеш-носій інформацію та із твердим відчуттям й думкою про те, що колись вона мені ще пригодиться (коли доля сама підкаже і відповідний час настане), я поспішив виконувати навчальну роботу.
Час проминав, наче вода у Дністрі стікає. Через кілька років я з друзями проводили табір «Серце Вовка» на середньовічну тематику із використанням рольових ігор та елементів історичної реконструкції (трішки легенди, трішки лісової романтики дали своє). В часі табору було використано «магічні» захисні знаки, які я називав рунами і які певним чином було подібні на колись побачений мною Футарк...
Через рік я готував подібний до попереднього табір «Викрадена корона». Якось зайшов у магазин і дивився за книгами про Середньовіччя, переглядав на тематику езотерики, релігії та стародавніх культур - цікавився кельтами й слов'янами. Мене зацікавила якась тлуста книжка, потягнувся за нею, нахилив на себе. І раптом мені прямо в руки впала невеличка «Книга рун». Я відразу відклав ту велику книгу, почав гортати сторінки малої, переглядати її. Якщо мав бути якийсь знак чи знаки, то саме це був знак і це означало, що руни мене обрали. Цілком може бути, що серед багатьох книг та книжечок я б не помітив тої маленької, невеличкої, але у момент, коли вона сама мені впала в руки, я вже знав, за якою саме книгою насправді я зайшов у той книжковий магазин...
Я відразу поринув у читання. Ковтав слова, речення та абзаци великими порціями. Я читав книгу вдома, в селі, в потязі. Згадав про матеріали із всесвітніх тенет, які десь у архівах чекали своєї пори. Я наче заповнював ту нішу у знаннях, яка вже віддавна великим знаком питання ятрила свідомість. Зробив свою першу книжечку із трактуваннями рун. Було таке відчуття, що це лише початок, що це лише перші кроки, але ті кроки, пройти які я маю... Перед мною відкривалися давні знання. Наче квітка зранку до сонця, так і вони до мене відкривали весь свій чар, а я мав зібрати «нектар», дбайливо переробити на «мед» і подати для користі інших...
Тоді я не знав ще ні символіки кольорів, ні символіки дерев, ні традиційних чи новітніх трактувань, ні способів активації рун - я діяв інтуїтивно... Свої руни я витесав із бука - знайшов у лісі дерево, думкою попросив помочі, із одної-суцільної гілки якось на самоті витесав невеличкі пластинки, які й стали моїми рунами. Вже пізніше я взнав, що бук (одне з дерев, які мені подобаються) символізує потяг та схильність до знань, які мені властиві... Зафарбував дощечки в синій колір - я чомусь використав не червоний чи зелений (одні з улюблених). А потім вичитав, що це колір Одіна як вічного шукача істини, мага і мудреця, колір мудрості, благородності, інтелекту. Самі ж знаки-руни після прорізання на поверхні залив білим кольором - кольором чистоти та бездоганності. Саме так на інтуїтивному рівні я відобразив своє прагнення до чистих знань, до істини об'єктивної, прагнення пити воду із правічного незасміченого джерела, джерела життєдайної сили, любові та мудрості...
Я доволі довго думав, як активізовувати руни, адже розумів, що як у них не вдихнути життя, то вони будуть простими дощечками із написами, а тільки після активації наповняться силою Всесвіту. Я взяв їх в руки, зібрав усі свої найкращі думки, прагнення, перебрав подумки імена рун, а тоді вдихнув життя, вдихнув частинку енергії, яку Всесвіт дарував свого часу мені... Як виявилося пізніше, подібним чином проводять активацію інші знавці рунічного мистецтва - часто у більш складніші способи, але загальний принцип залишається таким самим - вдихнути життя, наповнити Духом...
Опісля я витягнув з мішечка руну, свою першу руну. Вона дала знати, що я маю нести світло іншим. Коли у темному лісі, лісі, повному небезпек, запалюю осяйну лампу, я не тільки світлом пробиваю тьму, але й сам відкриваюся перед іншими, перед тими, хто мені несе користь та тими, що несе шкоду. Але я сміливо крокую вперед, адже у самого мене є чудовий захисник - руни. Ці древні порадники та вчителі ведуть мене та інших життям для здійснення основного призначення - допомагати іншим, нести світло іншим. Адже навіть найменший вогник пробиває найбільшу тьму... Тому варто горіти, палати, адже тільки у вогні навіть найчорніша вуглинка стає яскравою зорею... Тож варто нести іншим любов, нести гармонію, нести поміч - нести світло. Інші цього потребують!..
А потім я тягнув руну із запитанням про ситуацію, яка мене хвилювала. Повен зосередженості, запхав руку у мішечок і витягнув пластинку із знаком... Зрозумів, що відповідь на одне питання породжує ще одне... Наступна руна наче ставить крапки над “і”... Сидів із таким зачудованим лицем, наче щойно побував у чарівному місці й відкрив магічну книгу. Знов?.. Так, наче у сяйві сторінок комусь невідомою (але тільки не мені) мовою вичитав найбільшу у світі таїну... Чому? Та тому, що ситуація із життя та відповідь руни - зійшлися!.. Я отримав цінні поради. І найголовніше те, що тоді я долучився до тисячолітньої традиції рунічного мистецтва, перейшов межу, після якої відкрився, може і нелегкий, але захопливий світ давніх казок, світ магії і чар... Я ступив перший крок... І з того часу віщую собі та іншим. Багато людей звертається за допомогою. Зазвичай помагаю, якщо людина справді того варта і того потребує. Краще не помогти, ніж нашкодити. Тому стараюся помогти на користь... Помагати іншим - те, що важливо, те, в чому знаходжу своє призначення...
І лиш питання час від часу закрадається у голову - що є доля, яку я читав у Книзі? Чи то послідовність знаків-подій життя, які я сам ставлю у потрібному порядку із набору можливих, чи вона сама малює мені життєву дорогу та сходинки, якими я піднімаюся до мети?.. Можливо, обидва явища мають місце, а між ними існує динамічна рівновага, вловивши яку стаєш володарем життя...
Єдине, що може стояти на шляху пізнання згаданої рівноваги - то страх. Страх невідомого, страх робити помилку, помилку у майбутті... Спочатку нова сила мене лякала і насторожувала, але я відкидав страх та трепет. Нова сила іноді відвертає від мене інших, але залишаються саме ті, кого доля послала мені, а мене - їм. Тому відкидаю страх, вчуся сприймати як належне своє майбуття і довіряюся долі, бо те, чого хочеться, знаходиться по ту сторону страху.
Мої руни... Зі мною і в дощі, і в грози, і в люту спеку, і в міцні морози - добрі помічники у життєвих ситуаціях мені й друзям... Знаю, що завжди можу розраховувати на їхню мудру пораду...
Рун не має різати
Той, хто в них не тямить.
В незрозумілих знаках
Всякий може збитися.
«Саґа про Еґіля Скаллаґрімссона»
Тільки треба бути обережним і без надмірностей, адже значення несе певний знак, а носій знака - тільки посилює його значення. Для пізнання себе та пізнання світла не тільки руни можна використовувати, але завжди треба бути налаштованим на єднання із Всесвітом. Руни - то тільки сіяння, а наша мета - джерело того сіяння. Руни - то дорога, якою можна дійти до Першопричини, то - човен, яким можна доплисти, то - кінь, який стає добрим другом у часто нелегкому шляху, тому їх треба пізнати і з ними подружитися, тоді вони прослужать довго - довіку...
Коли витягаєш руну із мішечка, у Всесвіт посилається сиґнал тією мовою, яку знаєш, і Всесвіт на тій самій мові відповідає. Із розвитком зв'язку зі світом, відповіді стають більш насичені значенням, відкриваються нові невідомі грані та нюанси буття. Але на кожному етапі руни працюють так, як особисто зрозуміло, адже вони є другом-наставником, який може просто добре передавати знаки долі, а може і навчити - вибирати кожному...
Щоразу запитую себе, чи готовий вирушити на зустріч світлу?.. І кажу «так», бо навіть найменший вогник прорізає найбільшу тьму...
Дорога
Кожен з нас іде мостом над проваллям. І цей міст горить. Він не може горіти швидше, не може горіти повільніше. Він просто горить... Треба йти обачно і тільки вперед. Бо позаду - лише спалений міст, назад не повернутися, а є лише майбуття.
Настає день, минає ніч. Варто навчитися бачити та відчувати шлях, незалежно від пори доби, аби й навіть ідучи в повній темряві, іти правильним шляхом. І варто пам'ятати, що найтемніша ніч саме перед світанком... День настане, незважаючи на все... Та й щастя і мудрість, які здобуваються у дорозі, - то не результат, а, радше спосіб долати шлях, яким треба йти, а також постійна робота, передусім над собою...
© Борис Явір Іскра, 2011-2014