Хорватське питання: Припущення (1) | www.zbruc.eu
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Хорватське питання: До проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини
Частини: 1 • 2 • 3 • 4 • 5 • 6
ПРИПУЩЕННЯ
на основі доступних наукових даних
Борис ЯВІР ІСКРА
передня частина
Районування
За мовними особливостями Галицько-Карпатський регіон становить відносну єдність, суттєво вирізняючись з-посеред слов'янських (а тим більше неслов'янських) сусідів. Звісно, останнє тисячоліття, проведене в рамках східнослов'янських впливів, залишило свій відбиток на мові й інших етнічних ознаках, зблизивши цей центральнослов'янський край із «руським світом» (східнослов'янським масивом), але особливості й надалі залишаються, що дозволяє на їх основі заглянути у ймовірне минуле краю. Минуле сербське, хорватське та загалом слов’янське. Минуле, яке чекає майбутнього - майбутнього вільного від кривавих деспотій Сходу, в тому числі й такого близького [1], [7], [10], [16], [18], [24], [28], [32], [36].
Станом на XX століття (час складання «Атласу української мови») саме північна частина регіону є найменш поділеною в мовному та етнічному плані (майже всю займають наддністрянці, також є батюки, а лемки внаслідок історичних процесів - в стадії асиміляції сусідами), а найбільше сучасних меж проходить по південній та закарпатських частинах (бойки, гуцули, гойналі, покутянці, буковинці). В українських джерелах є дуже спрощена мапа говорів, яка не враховує всіх особливостей, часто суперечить досить деталізованому «Атласу», але тим не менше, дає загальне уявлення про приблизні сучасні терени розселення носіїв того чи іншого наріччя [7], [36].
Загальна схематична мапа говорів
Північно- та південногалицькі частини окресленого регіону між собою є більше подібними, ніж закарпатська з кожною з них. Правда, є мовні ознаки, які єднають південногалицьку та закарпатську частини й є відмінними до типових на півночі (це, насамперед, збережені мовні риси, які тягнуться крізь віки). Наприклад, північна частина найкраще зберегла давній звук [ф] (чи його алофон [ф’]). На довід цього можна привести властиві саме сучасному наддністрянському говору слова: файно, фустка, фіртка, фартух, фудульний, фукати, фуфала, флєшка, фест, фестунок, арифметика, фіґляр та інші. Галицькі говори до українізації на початку XX століття не знали слів із українським [хв], говорили саме [х] чи [ф]: хороба, хорий, фіртка, фустка, фіст та багато інших. А південна та закарпатські частини найкраще зберегли давню заміну [т’] на [к’]: наприклад, гуцули, покутянці, наддністрянці зон 4 (Чортківської), 9 (Галицької), східні та західні бойки звуки [т’] вимовляють як [к’], а [д’] як [ґ’]: тягнути - кєгнути, кігнути, тяжкий - кєжкий, кішкий, дванадцять - дванайцікь, дід - ґід, діти - ґіти, дільниця - ґільниця, тісто - кісто тощо. Варто зауважити, що таке явище було властиве для давньопруської мови чи західнослов'янських діалектів - в споконвічних словах характерна зміна [t'] ~ [k'] [7], [23], [31], [34], [35], [36].
Для кращої наочності мапа поділу на частини та зони за мовними, генетичними та антропологічними особливостями ускладнена внаслідок нанесення на неї деяких міст (відомі здавна, а також більшість збереглися й до цих пір), частини давніх святилища та рухів ймовірних міграцій племен. За основними межами ця мапа краще відповідає даним «Атласа української мови», зокрема, включає нюанси, якими інколи нехтують задля спрощення (особливості флексій, наприклад) [4], [5], [7], [13], [17], [24], [30], [31], [36].
Мапа поділу Галицько-Карпатського регіону на частини та зони передусім за мовними особливостями. Жовті круги - значні міста, ймовірні племінні чи околичні центри (частина з відомих). Темно-коричневі круги - значні язичницькі святилища (частина із відомих).
Північногалицька частина обіймає зони: 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 4 (Чортківська), 5 (Перемишльська), 6 (Пряшівська), 7 (Сяноцька), 8 (Західнобойківська). Південногалицька частина обіймає зони: 9 (Галицька), 10 (Східнобойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська). Закарпатська частина включає зони: 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Для ілюстративності також вказана зона 17 (Волинсько-дулібська).
Стрілками показано: салатова - рух слов'янських племен в колись дако-тракійську область (сучасна південногалицька частина), жовта - рух тиверців на північ під впливом загрози печенігів, синя - рух частини теребовлян на Прикарпаття, а звідти - в сторону Далмації, бордова - рух дулібів в Подністров'я, звідки вони відправилися в Чехію та Карінтію.
Історичний підтекст
З давніх-давен в Галицько-Карпатському регіоні проживали дако-тракійські племена, представлені спочатку культурами ґава-голіградською, липицькою, а потім, можливо, карпатських курганів. А вже у пізньому Середньовіччі Константин Багрянородний зазначив, що на північ від угрів та на схід від германців у місцевості Бойки проживали поряд нехрещені хорвати та серби. Якщо взяти до уваги, що бойї дали назви Богемії та Бойківщині, а Чехія на час X-XI століття була загалом хрещеною, тоді виходить, що згадані племена чи племінні союзи заселяли власне Галичину (як сучасну західну, так і східну), яка залишалася загалом язичницькою навіть до середини XIII століття, хоч містам християнство було знайоме і раніше. Наприклад, А.Ґлухак вважає, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, Дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вепру та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. А дослідник хорватського етногенезу С.Крізі-Сакач, крім Галичини, долучає до теренів Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Хорватський історик В.Клаіч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини та Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече - міста білих хорватів. Подібних поглядів дотримується й археолог О.Корчинський (розкопував городища Стільсько, Ілів, околиці Миколаєва й інші) та дослідник Л.Войтович. За В.Клаічем, який посилається на московські архіви, ще в XIX столітті жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами, що може свідчити про попередні ймовірні міграції з Галичини в глиб Волині [1], [9], [10], [11], [16], [17], [36].
Ймовірно, в першій половині 1 тисячоліття склавени (слов’яномовні племена, найбільшим з яких, ймовірно, були требов’яни) займали терен верхнього Посяння, лівобережного Побужжя, південно-західні схили Медоборів смугою вглиб цієї «підкови» на 50-100 кілометрів (зони 6 (Пряшівська), 1 (Звенигородська), 3 (Теребовлянська)). Принаймні, за мовними ознаками саме ці терени (окреслені темно-зеленим) зберегли багато однакових мовних рис, в тому числі такі, які зараз властиві тільки їм, а розрив між пряшівською та звенигородською зонами міг виникнути внаслідок суттєво пізнішого приходу ляхів [36].
До речі, між сучасними бойками та наддністрянцями (етноси у Галичині) чіткої межі нема, спостерігається поступовий перехід як у говорі, так і у звичаях. Колись, певно, то був один субетнос, який з різних сторін піддався різним впливам і розділився. Швидше за все, так є тому, що, враховуючи давні панівні тенденції в регіоні, слов’янське населення з верхів’їв Південного Бугу та Збручу ішло на південний захід й почало заповнювати Середнє Подністров’я, Підгір’я, Покуття, Буковину та Карпати. За ними зі сходу рухалися сармати: язиги та роксолани. Слов’яни, майбутні требов’яни, поборяни, присяни та інші, менші чи невідомі зараз слов’янські племена й родові об’єднання, зустріли переважно тракійське сербське населення, яке з часом асимілювалося, а частина дако-тракійців рухалася на південь (за Карпати), як і їхні предки та родичі. Загалом, носіїв липицької культури костобоків тіснили носії пшеворської культури.
Враховуючи майбутні історичні події, можна припустити, що найінтенсивніший рух йшов із зон 5 (Перемишльська) та 6 (Пряшівська) у зону 7 (Сяноцька), із зони 2 (Стільська) в зону 8 (Західнобойківська) та із зони 3 (Теребовляньска) в зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька) та 11 (Покутська). Звісно, на нових землях племена змішувалися, меншість переймала етноніми більшості, рідко залишаючи свої. Наприклад, гуцули, які живуть в районі Рахова, ще станом на початок XXI століття називають увесь північний бік Карпат «бойківським», навіть своїх родичів-гуцулів, які живуть за вододільними хребтами, називають бойками. Можливо, то народна пам'ять, яка зберегла прихід галльського племені й орієнтовний терен, який воно зайняло. Кельтський внесок залишився у крові - близько 20-25% (залежно від терену) жителів Галичини мають гаплогрупу R1b, яка асоціюється власне з галлами [2], [3], [5], [7], [25], [26], [33], [36].
Підтвердження проживання сербів у Галичині знаходимо й у Константина Багрянородного, який писав, що на Балкани з Великої Хорватії прийшли хорвати та серби, які жили поруч. Цікавим є те, що серби чи не завжди є коло хорватів: серби-сорби коло чорних хорватів в сучасних Лужиці, Чехії, Польщі, білі серби коло білих хорватів та серби балканські коло хорватів південних або червоних. Цілком ймовірно, що етнонім серби є ще тракійського походження. На це вказує згадка про однойменне плем'я, яке входило в міжетніче Перше Болгарське царство зі VII століття і про яке мовиться як про тракійців. В.Стецюк зазначав, що етноніми, серед яких серб, сабір, савар співставляються з великим гніздом слів різних мов, які мають значення «сусіда, товариш, побратим» - українське сябер, сябро, білоруське сябар, болгарське сябр, сербське себар, російське себёр, литовське sebras, мордовське шабра, албанське sёmbёr та інші. Можливо, всі ці слова походять від усіченого давньогерманського *næhwa-gabur, або ж належать до ще давніших впливів чи запозичень. Т.Маретич писав: «Багато німецьких та російських істориків вважають, що Геродот під тракійцями мав на увазі сербів. У часи Геродота серби жили в Малій Азії, на Балканах і Тракії». «Перша назва слов'ян були серби». К.Шульц, польський історик: «Слов'яни до півдня від Дунаю, які з'явилися в VI столітті, насправді жили тут з давніх часів, як іллірійські тракійці. Багато стародавніх свідчень, як-от у Страбона, що іллірійці та тракійці - були ... одного походження, мають одні й ті ж звичаї і порядок, поклонялися тим же богам». Виходить, що «галицькі» серби були ослов'яненим племенем, яке на довгий час зберегло свій етнонім й понесло його у світ.
Тоді цілком ймовірно, що бойї, які прийшли у Верхньодністровське Прикарпаття, свого часу були лиш верхівкою тодішнього поліетнічного суспільства, адже навіть пізніші бойки ще у 19 столітті пам'ятали, що їхня етноназва була «сербини». Наприклад, про це згадує І.Вагилевич у листі до П.Шафарика від 7 жовтня 1838 р., пишучи, що що бойки - то назва зовнішня, як їх називають інші, а сербини - назва внутрішня, так вони називають самі себе. Якщо взяти до уваги галльський вплив (утворення однини від загального, множини: діти - дитина, груди - грудина, риба - рибина, люди - людина тощо), тоді утворення сербин (однина) від серби (загальне поняття, множина) стає цілком логічним.
Також на користь цієї теорії вказує те, що більшість населення Галицько-Карпатського регіону, як і велика частина Чесько-Лужицького регіону антропологічно належать до карпатидів-динарців (чи близьких до них савідів, яких не всі виділяють в окремий антропологічний тип). Між згаданими регіонами є коридор із східних альпінідів. До речі, населення Хорватії, Боснії та частини Сербії належить до спорідненого із карпатидами типу балканідів (за найбільш узгодженою класифікацією). Верхів’я Південного Бугу і Збручу (зони 1 [Звенигородська], 2 [Стільська], 3 [Теребовлянська]) заселені переважно сумішшю західних балтидів, східних альпінідів та карпатидів, що може свідчити про складні етнічні процеси тут у давнину. Також, враховуючи, що тракійці були нащадками носіїв культур, що поширилися Південно-Східною Європою в бронзовому віці з Балкан, логічним буде, що саме у сербів, як їх частини, утворився субсклад гаплогрупи І2, властивий найбільше саме жителям Боснії, Хорватії, Сербії, Чехії, Словаччини, Галичини та півночі Румунії й Молдови, батьківщиною якого, за твердженнями генетика К.Нордтведта є територія, близька до витоків Вісли, і який поширився на південь саме із міграціями слов'ян на Балкани в середині I тисячоліття нової ери [1], [4], [14], [21], [22], [27], [29], [33], [36].
Міґрація з півночі готів і гепідів у III столітті привела до розвитку черняхівської культури, що прискорило відхід частини носіїв культури карпатських курганів далі до Карпат і по долині ріки Тиса та сприяло розвитку, відмінного від загального масиву черняхівської культури. У III-V століттях складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь переважаючих слов’ян, над якими запанували хорвати. Мабуть, саме в цей час майже повністю слов’янізуються зони 9 (Галицька), 10 (Східнобойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська), 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Найпівденніші з них, будучи відрізані від основного масиву горами та ріками, законсервовують мову, звичаї. Вже у V-VI століттях слов’яни під зверхністю хорватів почали остаточно заповнювати землі басейну Дністра (де вони, як згадувалося, змішувалися із сербським населенням) і Сяну, а далі - Східної Словаччини і вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків рік Одри й Ельби, басейну рік Заале та Білої Ельстер, «тягнучи» за собою тих же сербів. Подібних поглядів дотримуються також А.Майоров та Л.Войтович [10], [11], [13], [20], [25], [26], [36].
Приблизно з VI-VII століть з північного боку на хорватський масив тиснули племена волинської групи (державне об’єднання на чолі із дулібами). Із півдня через, орієнтовно, Торунський перевал і далі попри ріки Стрий і Свіча приходять авари, які проходять суттєво на північ, аж до Кременця й, можливо далі, розбиваючи дулібів. Так утворився своєрідний «галицький коридор», через який вслід за аварами та хорватами рухалися на південь й дуліби, частково й осідаючи тут (коло Бережан, Ходорова, Стрия, Бучача, наприклад). На це вказує як топоніміка, так і мовні дані: власне в напрямку літописного Пліснеська, про хорватську приналежність якого писав М.Филипчук, є вгин у стару хорватську територію волинських говорів, при тому, що між явно галицькими рисами (наддністрянська група діалектів) та явно волинськими є коридор в приблизно 20-30 кілометрів - це давня «буферна» зона. Також з півдня в напрямку Пліснеська є прорив на північ у колись ймовірно требов’янській території (в тих краях є топоніми із відповідним коренем), який із часом поділив її на північно-західну та південно-східну. Міграції були двосторонні - частина племен із верхнього Подністров’я рухалася на північ та схід, втікаючи від небезпек з півдня, а частина волинських племен та очолених хорватами племен здійнялася із обжитих місць та подалася на захід й південь. Серед хорватів наймасовішу групу, ймовірно, становили требов'яни (наприклад, суттєво спорожніли від них зони 4 [Чортківська], 9 [Галицька]), які, на відміну від інших своїх родичів, залишили по Карпатах та Балканах чи не найбільше топонімів по собі. Практично завжди поруч йшли серби [10], [11, [36].
читати далі