Пазли
Колись давно мені були подарували пазли (коробку на 2000 штук!). Коли їх скласти, то б мала вийти файна картинка з будинком-осібняком та садом коло нього. Питання в тому, що через особливості психіки (важке сприйняття монотонної та марудної роботи) я не дуже вподобав собі складання пазлів. Звісно, я можу їх складати, але - за компанію, і то більше для вигляду. Так і було - часом приходили до мене охочі до пазлів гості, з якими я їх складав, ми собі приємно балакали і весело проводили час. Для недоскладаного зображення (приблизно 70х100 см) я зробив тверду картонну основу і, коли робота переривалася, ховав то все на шафу.
Ті пазли внаслідок певних подій були стали символом недозавершеного минулого, яке наче чекало на результат - в своєму випадку цілком логічний і ніби єдиний - бути доскладаним. Але я знайшов не дуже типовий вихід - подарував ту коробку з двома тисячами пазликів подружжю знайомих, які просто шаленіють від складання маленьких частинок докупи. Коли віддавав, бачив в очах вогники вдячності та захоплення майбутнім приємно проведеним часом. Подарунки мають бути доречними.
Але справа не стільки у подарунках. Деколи здається, що я сам і моє життя - наче ті пазли. Не рахував, на скільки тисяч штук, але іноді доводиться самого себе (а життя - тим більше) складати докупи.
Часом зовнішні обставини чи люди порозкидують вже майже складене зображення і робота починається знову та знову. Цей той випадок, коли не зважаю на суть праці та того, чи мені подобається, чи ні. Я глибоко вдихаю, набираю терпеливості і приступаю до роботи. І дякую будь-кому, хто пристає мені в тому допомогти - ділом чи навіть тільки порадою.
© Борис Явір Іскра, 2014-01-25