Що в тебе нового?
На основі уривку із щоденника.
Вчора отримав від Тебе листа. Ти писала про свої справи, питала про мої справи та просила висипатися короткими фронтовими ночами. Здається, нічого особливого, але від листа пахло домашнім затишком. Перечитав кілька разів - спочатку, як лиш отримав в канцелярії штабу, а потім - коли вже засинав.
Засинав довго. Ні, не було алярмів, не було цього разу нічних переходів, не було нападів ворога. Неймовірне затишшя. Взагалі, дуже дивно. Можливо, це все мене схвилювало. А найбільше - Твій лист.
Засинав у Тернополі. Після довгого переїзду це засніжене місто моєї університетської юності вітало нас снігом та легким морозом.
Рано знайомій передав пакунок у Львів. Вона в якийсь спосіб мала потрапити у нездобуту ще столицю і завезти важливі повідомлення для наших партизанів у місті. Ми зустрілися коло центральної площі Тернополя. Там якраз проходив антивоєнний мітинг. Я не один був у формі, хто тинявся містом, і на кого кілька сотень « пацифістів» скоса споглядали.
Потім випадково зустрілися із знайомим з іншої сотні нашої дивізії. Знайшли собі місце в якомусь кафе.
- Що в тебе нового? - спитався друг.
Я іронічно посміхнувся:
- Вперше за 27 днів побрився.
- То ти помолодшав.
- Якби ж то! Якби бриття додавало мені молодості, я б брився щодня...
Я відвів погляд в сторону - за вікно.
Друг витягнув пачку цигарок:
- Будеш?
- Та я не курю.
- Та невже?
- Та чесно. Знаєш, я б, може, і закурив, але... Якось так повелося, що не пробував в дитинстві, то й не курю досі. Але я б закурив...
- А що так?
- Вчора я командував переквартируванням сотні до Тернополя. Йшов зимовий дощ. Я проходив повз вантажівки, бойову техніку, яка повільно їхала розбитими дорогами коло Підгаєць. Вояки на узбіччі заправляли машини. Мої ноги місили болото і раптом подумалося, що це все - просто фарс. І я так захотів закурити... Колись я читав оповідання якогось письменника, який доволі романтично розповідав про війну. Уявляєш, тоді я набрався охоти бути солдатом, хотів здобувати волю для свого народу, хотів захищати рідних від якихось ворогів. То все так файно звучало... Але почалася війна, я після кожного бою ховаю побратимів, після кожного бою бачу недоживих людей без рук та ніг, чую плач санітарок. Яка тут, в дідька, романтика?..
Друг затягнувся, мовчав і лиш пускав дим. Відвів погляд в сторону.
Через вікно було видко антивоєнний мітинг. Сніг переходив у дощ. Усе обмерзало...
Лягаючи спати, я відкрив Твого листа знову.
Чи не востаннє, коли ми бачилися, то було напередодні війни. І я сказав, що хотів би провести літо з тобою, але не на фронті і, тим більше, не по різні сторони барикад.
Я в чергове перечитав Твого листа. Ночі не фронтові, але я буду старатися висипатися. Висипатися з надією, що ми ще зустрінемося. Зустрінемося, коли цей фарс завершиться. І у нас з Тобою буде ще багато літ...
Від листа пахло домашнім затишком...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2014-01-19, «На згарищі»
Вчора отримав від Тебе листа. Ти писала про свої справи, питала про мої справи та просила висипатися короткими фронтовими ночами. Здається, нічого особливого, але від листа пахло домашнім затишком. Перечитав кілька разів - спочатку, як лиш отримав в канцелярії штабу, а потім - коли вже засинав.
Засинав довго. Ні, не було алярмів, не було цього разу нічних переходів, не було нападів ворога. Неймовірне затишшя. Взагалі, дуже дивно. Можливо, це все мене схвилювало. А найбільше - Твій лист.
Засинав у Тернополі. Після довгого переїзду це засніжене місто моєї університетської юності вітало нас снігом та легким морозом.
Рано знайомій передав пакунок у Львів. Вона в якийсь спосіб мала потрапити у нездобуту ще столицю і завезти важливі повідомлення для наших партизанів у місті. Ми зустрілися коло центральної площі Тернополя. Там якраз проходив антивоєнний мітинг. Я не один був у формі, хто тинявся містом, і на кого кілька сотень « пацифістів» скоса споглядали.
Потім випадково зустрілися із знайомим з іншої сотні нашої дивізії. Знайшли собі місце в якомусь кафе.
- Що в тебе нового? - спитався друг.
Я іронічно посміхнувся:
- Вперше за 27 днів побрився.
- То ти помолодшав.
- Якби ж то! Якби бриття додавало мені молодості, я б брився щодня...
Я відвів погляд в сторону - за вікно.
Друг витягнув пачку цигарок:
- Будеш?
- Та я не курю.
- Та невже?
- Та чесно. Знаєш, я б, може, і закурив, але... Якось так повелося, що не пробував в дитинстві, то й не курю досі. Але я б закурив...
- А що так?
- Вчора я командував переквартируванням сотні до Тернополя. Йшов зимовий дощ. Я проходив повз вантажівки, бойову техніку, яка повільно їхала розбитими дорогами коло Підгаєць. Вояки на узбіччі заправляли машини. Мої ноги місили болото і раптом подумалося, що це все - просто фарс. І я так захотів закурити... Колись я читав оповідання якогось письменника, який доволі романтично розповідав про війну. Уявляєш, тоді я набрався охоти бути солдатом, хотів здобувати волю для свого народу, хотів захищати рідних від якихось ворогів. То все так файно звучало... Але почалася війна, я після кожного бою ховаю побратимів, після кожного бою бачу недоживих людей без рук та ніг, чую плач санітарок. Яка тут, в дідька, романтика?..
Друг затягнувся, мовчав і лиш пускав дим. Відвів погляд в сторону.
Через вікно було видко антивоєнний мітинг. Сніг переходив у дощ. Усе обмерзало...
Лягаючи спати, я відкрив Твого листа знову.
Чи не востаннє, коли ми бачилися, то було напередодні війни. І я сказав, що хотів би провести літо з тобою, але не на фронті і, тим більше, не по різні сторони барикад.
Я в чергове перечитав Твого листа. Ночі не фронтові, але я буду старатися висипатися. Висипатися з надією, що ми ще зустрінемося. Зустрінемося, коли цей фарс завершиться. І у нас з Тобою буде ще багато літ...
Від листа пахло домашнім затишком...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2014-01-19, «На згарищі»