Палити ватру
Коли зустрічаєш у лісі мандрівника, який палить ватру, рідко думаєш над тим, які зусилля він доклав, аби у холодну, а часто і дощову пору, розпалити теплий вогонь. Говориш мандрівникові приємні слова, він запрошує до ватри. Час від часу підкидає у вогонь заготовлені раніше чи при тобі дрова, ставить грітися воду в обпаленому іншими вогнями (та й цим також) банячку-горнятку, витягує із сховку запашний чай. Потираєш замерзлі руки, приставляєш їх ближче до вогню. Мандрівник накидає тобі на плечі теплий коц, дає тобі чай і заповнює спілкуванням пустоту самотності. Він дістає мапу місцевості і показує, як і куди найкраще добратися, потім звертає твій зір угору, де між високими ялинками горять зірки - а їх він знає тисячі. Сірий вечір стає не таким і сірим, темна ніч стає не такою і темною, а після них світанок - особливо теплий і приємний.
Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...
© Борис Явір Іскра, 2014-01-15