Галицка ностальґія
Більшість порєдних галичєн сє вродило при других совітах. То були тоті самі, же перві, но прийшли вдруге і надовго. Галичєни пережили правдиве кріпацтво, перестройку і кілька років суцільної недостачі - товари були дешеві (славнозвісна «ковбаса по два двайцєть»), но їх мож було купити тілько за талонами і то по вистоюваню черги ще з ночи - «світле майбутнє»… Каждому порєдному галичєнинови поверхово патріотичні родичі розказували казки про козаків а гетьманів, про міфічну Україну, єка настане тогди, єк згинут вшиткі вороги, єк роса на сонци. І навчені на тих розповідьох галичєни із думков у свою щиру українскість йшли в школу, де сє виявлєло, же їхня мова - то не є правильна українска, а єкась «сільска», а вни не правильні українці, а гейби трохи полєки. Тоті протирічє єкось сє вживали у головах галичєн - єдні ставали щирішими украєнцєма, ніж правдиві, а єнші копали а копают глубше.
З того копанє у глубину і сє бере галицка ностальґія. Бо каждий порєдний галичєнин ще був застав на світі білому своїх прабабців чи прадідів, єкі памнітали кривавий прихід других совітів, братовбивчу борьбу партизанів, прихід німців, прихід первих совітів, прихід полєків, короткий спалах ЗУНР а довге урєдуванє Австрії. І каждий з предків, порімнєвши житє за всіх влад (а влади українскої теж), твердив, же за австрійскої таки жити було ліпше. І тоті старі чєси називают лагідно «за бабці Австрії», бо ніхто і ніґде за довгі столітє не пригрів був Галичину так, єк пригріла ся европейска пані, будуючи дороги від Віднє до найдальшого галицкого села, будуючи мости через Дністер і даючи людьом стілько свободи а можливостий, скілько вни не мали до того а по тім.
А є такі порєдні галичєни, єкі лізут ще глубше і ностальґуют за тими чєсами, коли в Галичині була своя держєва із великими містами (в десєтки разів більшими від руских столиць), коли галицкі кнєзі перемагали кнєзів руских, коли Галичина була колисков багатьох народів, єкі теперки говорє слов’єнскими мовами. Уєва порєдних галичєн малює образи мудрих королів минулого, єким би були раді й тепер, малює силу а міць тої давно втраченої між Карпатами а Медоборами держєви, єка б була приємним мітом чи казков для дітий, єкби не матеріальні підтвердженє ї існуванє.
Сі ностальґії чєсто доповнюют одна одну і порєдні галичєни десь у глубині душі щиро бануют за моцним бруком кнєзівско-королівско-цісарских доріг, їздєчи по постсовково-українскому розбитому асфальту, бануют за твердими стінами замків, в єких мож було сє сховати від завойовників із заходу а, тим більше, зі сходу, ходєчи містами, єкі їм не належат а підоймают іноді келихи із добротним домашнім вишнєком за здоровлє сво́є та нікому невідомого Короля нікому не потрібної країни. Порєдні галичєни чєс від чєсу сє паредивлєют старі знимки, на єких застигли на столітє їхні вусаті прадіди а добре доглєнуті прабабці і хочут повернути тоті чєси, коли потиск рук сє доповнєв піднєтьом капелюха а на вулицьох міста мож було стріти кого із блакитнов кірвов чи навіть самого цісаря, короля, кнєзя і поговорити з ним про долю рідного краю, а той би слухав поважно, єк нєньо свою дитину, і відповів би щось мудре, що б стало поживов для роздумів не в єден довгий зимовий вечір.
Галичєни ностальґуют… Мож, варто сесю ностальґію повернути в єнший бік і творити то казкове будушне, на єке заслуговує наша Свєщенна Галичина?
© Борис Явір Іскра, 2014-01-14