Лист планетельника
...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...
Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е
Історія про зоряне небо...
Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання. Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...
Хлопчик ріс... Роки забирали в нього час на пасіку і луг з травами, але він завжди знаходив можливість підняти зір до неба, глянути на зорі і Місяць, якого ще з глибокого дитинства називав братом... Він йшов до нього на розмову, коли з’являлися на душі яка тривога чи переживання, навіть безпричинне. А той слухав. Слухав про жалі, радощі, смуток та щастя хлопця, ніколи не дорікав та, як і давав пораду, то виважену та практичну.
Історія про мрії...
А хлопець вчився. Вчився у Всесвіту - дивуватися червоно-пурпуровому заходу сонця та жовтогарячому світанку, шанувати життя навколо, пізнавати знаки світу і ловити найменший шепіт вітру, розуміти природну мудрість, закладену в кожному листку та камені, врівноважуватися, як невідома Сила врівноважує землі, моря і космічний простір, відкривати серце для любові, аби бути на зв’язку з безкінечним космосом та майбуттям, вчився того, що народжений літати, все одно досягне висот знову і знову, набирався сили, аби могти воювати з найбільшим своїм ворогом - самим собою, своїми сумнівами, помилками та привидами минулого. Вчився і дивився в небо, адже знав, що зірки, під якими він народжений, не зрадять. Підставити, кинути, зрадити можуть люди, але не вічні зірки, які дивляться на нас, коли ми думаємо, що дивимося на них. Бо то лише здається, що зорі далеко - насправді ми в єдиному Всесвіті...
Але не тільки зорі формували хлопця. За час його життя під дією більш прозаїчних та менш містичних обставин сформувалося багато принципів чи стереотипів. Частина тих принципів стали чутками, які вплинули на формування нових. Особливо то стосувалося майбутньої пари, омріяної казкової дівчини, яка в якийсь момент мала нарешті з’явитися у його житті. Купа його знайомих щиро вірила та й вірить, мабуть, що та майбутня королева його серця обов’язково має бути з його краю, мати золотисте волосся та неймовірні очі (все, як в казках, правда?). Можливо, саме за ними він і має впізнати Її. Аби сказати, що таких, як вона - на світі одиниці, тому не кожному щастить зустріти таку у своєму житті, розпізнати в масі люду, а як і впізнати, то відважитися підійти і заговорити... Мріяв хлопець, що, як Її зустріне, то скаже, що, можливо, ціле життя чекав, шукав Її. І би просто глянув в очі - так, аби передати усю невимовну журбу замріяних у неї вечорів та снів, аби передати увесь жар свого серця, аби передати усе тепло почуттів, і весняну ніжність. Він мріяв про таку любов, яку і в фільмах не побачиш, в книжки іще не вписана вона... Звісно, якщо б ця дівчина дозволила її любити...
Історія про передісторію...
Ішов час. Він зустрічав різних дівчат. В якихось з них, здавалося, сіяли очі особливо. Але вони перегорали, а попіл часто перетворювався на гірку отруту, яка, наче гострий ніж ранила його серце. Та, народжений літати, знову і знову буде підніматися у небо, навіть, якщо це його останній політ. Якось вони з другом запланували-намріяли мандрівку, на яку б мали їхати кожен із своєю парою. Але не такою, що на місяць-два, а такою, як в казках про лебедів - до останнього подиху. Та не склалося - дівчина із казки не приходила. Питався хлопець у зірок, а ті мовчали. Питався у Місяця, а той мовчав. Можливо, мовчанка - знак згоди? А серце кликало у дорогу. В краї далекі й частково невідомі, в забуті міста та села нікому не потрібної країни... І от якось в дорозі зупинився. Чи відпочити, чи подумати «про вічне» - на небі пливли хмари і нагадували йому про дитинство та юність, а з ними - і про казкові мрії. Як раптом, наче з марева, з’являється дівчина. Невже знак неба і тих зірок, які за хмарами причаїлися? Але ж він її зовсім не знає...
Знайомство, розмови про все та наче ні про що - звичайні розмови начебто звичайних людей. Розмови на теми, які цікавили його та цікавили її. І просто розповіді, часто відірвані від часу та простору, але, зазвичай цілком вчасні... Вечірні зорі грали серенаду, але почути її можна було тільки серцем. Цікавість розпалювалася, наче сонце на світанку, але, як виявилося, дівчина - не з його краю (а, може, для правдивої казки треба принцеси саме з іншого краю?). Зате очі... Очі якійсь невимовно неймовірні. Сумнів гриз з середини, повертаючи до ілюзорного життя привидів минулих ран. Час зійшов швидко, залишаючи приємну згадку та невловиму мрію. Раз кинуте на добрий ґрунт зерно проросте, незважаючи на негоду. І проростало. Коли згадував за її усмішку, то десь всередині колись спокійний океан починав хвилюватися, пришвидшуючи пульс серця. Блиск її очей не йшов з голови, забираючи сни у безвість. А відстань те мимовільне знайомство перетворювала на тисячі непорахованих шпал, на сотні непройдених миль, на десятки замріяних вечорів... Тому, коли випала непевна нагода побачитися знову, поїхав. Це суттєво ламало його плани, завдавало деяких клопотів, але поїхав. Поїхав, аби поставити якийсь розділовий знак у цій історії. Який, спитаєтеся колись його самі...
І знову вечірні зорі грали серенаду. А серця слухали. Що сказали їм зірки? Звернувся хлопець до них за порадою. Тепер - всерйоз. Та чи збудеться те, що вони заклали в долю, залежить не тільки від світил небесних - людина таки коваль свого життя, хоч матеріал-основа дається заздалегідь. Якщо матеріал якісний та перспективний, то варто ним скористатися сповна, викувати з нього міцну долю, яка принесе користь та радість, правда ж?...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-12-07/08