Перед дзеркалом
Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім - майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...
Враз ся спинив. Я вперше за багато днів бачив себе. Я ся дивив на себе крізь старе пошкрябане дзеркало. І знову з тої самої причини. Я бачив втомленого сотника, який ся готує до похорону одного із чотових.
Ігорко був славним хлопцем. Багато ворогів поклав. Ся сподіваю, що багато життів врятував.
Через кілька годин ми відпровадимо бойового побратима на «вічну ватру». Хтось передасть звістку про смерть мамі Ігорка...
Я не міг ся дивити собі в очі. Чомусь згадав себе самого не так давно, але майже вічність тому...
Я був тоді ще молодий вояк. Після поранення мене на певний час були перевели у вістунський полк. Раз на місяць чи то й борше кожен з вістунів їхав у важку дорогу - сповіщати родичам вояків про їхню смерть. Не найкраща робота. Я б ліпше воював. Певно.
Якось вручили мені пачку конвертів. Відвезти мав на південь Галичини. Ті краї фронт вже давніше перейшов, тож я був доволі спокійним за себе. Місцевість трохи знав. Трудностей з добиранням не мало б бути. І от заїхав у відоме мені містечко. Мельниця. Розніс уже кілька конвертів, ся лишав останній, аби віддати. Зачав шукати адресу. Знайома вулиця. Дім. Двері. Став перед ними і не годен постукати - перед очима майнула історія з юності.
Якось ми з друзями мандрували коло Дністра - артерії Галичини, яка несе води гір до людей долу. Погода була не найкращою для подорожі, але й не найгіршою - трохи сонця, трохи вітру, трохи дощу. Я з двома товаришами проходили кілька десятків кілометрів і вже мали ся відправляти додому. Зайшли в невелике містечко неподалік ріки, аби розпитати ся людей, як втрафити нам на бажаний транспорт. То й була Мельниця. На перехресті зустріли кількох осіб, які ся вертали з похорону. В одної із жінок за загадкових обставин помер син. Сумно.
Старенька бабуся, повидівши нас, таких змучених після доріг й бездоріжжя рідного краю, запропонувала зайти до неї на хвильку й попити чаю. Зворушені такою гостинністю, ми ся погодили. Її помешкання було неподалік. Невелике, скромне, прибране. Вона жила сама.
Бабуся зготувала нам вечерю і дуже файно з нами ся обійшла - навіть пропонувала ся лишити на ніч. Розповідала, що її діти роз’їхали ся світами - хто на роботу, хто на науку. Видко було, що їй бракує спілкування. Але ми мали йти, адже нас чекала путь до нічного потяга. Бабуся дала на дорогу булку, яблук, горіхів. Ми були до глибини душі зворушені її добротою та гостинністю. А вона сказала заходити ще, як будемо в тих краях. Хто б подумав, чи нам ще ся судило сюди вернути...
От стояв я перед дверима і не знав, що робити. Я мав би сюди заїхати як мандрівник, розказати бабусі, що видів в околиці, що видів в світах. Мав би. Але стою як вістун і маю лист про загибель її сина. Сина, який поїхав на науку, але вже ніколи не приїде з війни...
Я таки постукав у двері. Через деякий час вони відкрили ся. Там була знайома бабуся. Вона хвильку розглядала мене - впізнавала. Впізнала. Сказала, аби заходив. Завела у знайому вже кімнату, сама пішла готувати чай. А мене трусило. Я не знав, що сказати. Вона принесла горнятко із гарячим напоєм, скибку хліба. Перепросила, що більше нічого не має - життя не жаліє її. Питала, як справи на фронті і чи видко кінець цій війні. Я давив із себе слова, наче із сухої тканини витискав воду. Питала, де я мандрував нині, чи багато ся находив. Пропонувала залишити ся на ніч. Я сказав, що не можу, бо маю йти в дорогу. А потім запанувала мовчанка. Першою її порушила бабуся:
- Я знаю, чому ти прийшов. Тому тиждень такий вояк приходив до сусідки.
Я ледь стримував ся, аби не пустити сльозу з жалю. Бабуся продовжувала:
- Знаєш, отримати жахливу вістку таки краще від знайомої людини. Я знала, що це колись ся стане. Між мамою і дитиною існує якийсь зв’язок і, коли він ся розриває, мами відчувають, що з дітьми щось не так... Дай, будь ласка, лист. І зачекай мене тут. Не йди.
Я мовчки витяг листа. Віддав. Її очі були повні сліз. Вона вийшла.
Бабусі якийсь час не було. Прийшла заплакана. Я пригорнув до себе. Вона подякувала. Не знаю, за що. Я дякував за гостину. Вона на дорогу згорнула мені в торбинку кілька яблук і горіхів. А перед тим, як закрити за мною двері, сказала заходити ще, як буду в тих краях...
Хтось незабаром передасть звістку про смерть мамі Ігорка.
Ми підемо в нові бої.
І я ще не раз буду голити ся перед старим пошкрябаним дзеркалом. І знову з тої самої причини...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-09-25, «На згарищі»
Враз ся спинив. Я вперше за багато днів бачив себе. Я ся дивив на себе крізь старе пошкрябане дзеркало. І знову з тої самої причини. Я бачив втомленого сотника, який ся готує до похорону одного із чотових.
Ігорко був славним хлопцем. Багато ворогів поклав. Ся сподіваю, що багато життів врятував.
Через кілька годин ми відпровадимо бойового побратима на «вічну ватру». Хтось передасть звістку про смерть мамі Ігорка...
Я не міг ся дивити собі в очі. Чомусь згадав себе самого не так давно, але майже вічність тому...
Я був тоді ще молодий вояк. Після поранення мене на певний час були перевели у вістунський полк. Раз на місяць чи то й борше кожен з вістунів їхав у важку дорогу - сповіщати родичам вояків про їхню смерть. Не найкраща робота. Я б ліпше воював. Певно.
Якось вручили мені пачку конвертів. Відвезти мав на південь Галичини. Ті краї фронт вже давніше перейшов, тож я був доволі спокійним за себе. Місцевість трохи знав. Трудностей з добиранням не мало б бути. І от заїхав у відоме мені містечко. Мельниця. Розніс уже кілька конвертів, ся лишав останній, аби віддати. Зачав шукати адресу. Знайома вулиця. Дім. Двері. Став перед ними і не годен постукати - перед очима майнула історія з юності.
Якось ми з друзями мандрували коло Дністра - артерії Галичини, яка несе води гір до людей долу. Погода була не найкращою для подорожі, але й не найгіршою - трохи сонця, трохи вітру, трохи дощу. Я з двома товаришами проходили кілька десятків кілометрів і вже мали ся відправляти додому. Зайшли в невелике містечко неподалік ріки, аби розпитати ся людей, як втрафити нам на бажаний транспорт. То й була Мельниця. На перехресті зустріли кількох осіб, які ся вертали з похорону. В одної із жінок за загадкових обставин помер син. Сумно.
Старенька бабуся, повидівши нас, таких змучених після доріг й бездоріжжя рідного краю, запропонувала зайти до неї на хвильку й попити чаю. Зворушені такою гостинністю, ми ся погодили. Її помешкання було неподалік. Невелике, скромне, прибране. Вона жила сама.
Бабуся зготувала нам вечерю і дуже файно з нами ся обійшла - навіть пропонувала ся лишити на ніч. Розповідала, що її діти роз’їхали ся світами - хто на роботу, хто на науку. Видко було, що їй бракує спілкування. Але ми мали йти, адже нас чекала путь до нічного потяга. Бабуся дала на дорогу булку, яблук, горіхів. Ми були до глибини душі зворушені її добротою та гостинністю. А вона сказала заходити ще, як будемо в тих краях. Хто б подумав, чи нам ще ся судило сюди вернути...
От стояв я перед дверима і не знав, що робити. Я мав би сюди заїхати як мандрівник, розказати бабусі, що видів в околиці, що видів в світах. Мав би. Але стою як вістун і маю лист про загибель її сина. Сина, який поїхав на науку, але вже ніколи не приїде з війни...
Я таки постукав у двері. Через деякий час вони відкрили ся. Там була знайома бабуся. Вона хвильку розглядала мене - впізнавала. Впізнала. Сказала, аби заходив. Завела у знайому вже кімнату, сама пішла готувати чай. А мене трусило. Я не знав, що сказати. Вона принесла горнятко із гарячим напоєм, скибку хліба. Перепросила, що більше нічого не має - життя не жаліє її. Питала, як справи на фронті і чи видко кінець цій війні. Я давив із себе слова, наче із сухої тканини витискав воду. Питала, де я мандрував нині, чи багато ся находив. Пропонувала залишити ся на ніч. Я сказав, що не можу, бо маю йти в дорогу. А потім запанувала мовчанка. Першою її порушила бабуся:
- Я знаю, чому ти прийшов. Тому тиждень такий вояк приходив до сусідки.
Я ледь стримував ся, аби не пустити сльозу з жалю. Бабуся продовжувала:
- Знаєш, отримати жахливу вістку таки краще від знайомої людини. Я знала, що це колись ся стане. Між мамою і дитиною існує якийсь зв’язок і, коли він ся розриває, мами відчувають, що з дітьми щось не так... Дай, будь ласка, лист. І зачекай мене тут. Не йди.
Я мовчки витяг листа. Віддав. Її очі були повні сліз. Вона вийшла.
Бабусі якийсь час не було. Прийшла заплакана. Я пригорнув до себе. Вона подякувала. Не знаю, за що. Я дякував за гостину. Вона на дорогу згорнула мені в торбинку кілька яблук і горіхів. А перед тим, як закрити за мною двері, сказала заходити ще, як буду в тих краях...
Хтось незабаром передасть звістку про смерть мамі Ігорка.
Ми підемо в нові бої.
І я ще не раз буду голити ся перед старим пошкрябаним дзеркалом. І знову з тої самої причини...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-09-25, «На згарищі»