Intermezzo
Посеред усього чорного жаху української літератури, що звалилася на мене прямо посеред шкільної лави, я віднайшла один великий палаючий смарагд відчуттів та подиху миттєвостей, який змусив затремтіти найменші порухи моєї душі. Звався він Intermezzo, і тепер заднім числом, я бачу в ньому щось від сартровської «Нудоти» та відчуваю якусь непереборну екзистенційну втому, що розливається по сторінкам. Та й ще той конфлікт мізантропії, достоту як у Альцеста, із тривкою тягою до соціуму, де людина виринає як звірина із жадібними очима, із брудом свого існування, коли відлюддя стає найбільшою втіхою, а тиша - найбільшим спокоєм. Він так виразно описує своє внутрішнє начиння, що ти малюєш світ його словами, які вплітаються тонкою смужною в уяву, хоча насправді нічого і не відбувається. Але все «насправді» у нутрощах, відверте та оголене. А про протиставлення урбаністичного техногенного монстра тендітній , свіжій всеохоплюючій природі і говорити годі. А писав він так: «Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покошланим шумом. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо. Спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти» Це ніби свіжий ковток повітря, сонця, теплий цілющий напій упокою та врівноваженості, який так важливий саме зараз.