Історія
Неправда, я був тоді з ними.
Тепер я це добре пригадую.
Я допомагав кришити цеглину
й розмішував її у воді.
То була кава для наших дроздів - ми
додали ще трохи трави, їм
мало посмакувати. (Любов
у п’ять років нагадує неписьменного,
який гадає, ніби вся штука у тому,
щоб правильно тримати перо).
Дрозди стрибали поблизу, нахиляючи
голівки з цікавістю, але
жоден з них не наближався.
Ми розуміли, що з кавою щось не так.
Угорі хтось плеснув у долоні, з гілки
зірвались чужі птахи.
Треба було куштувати, але
бракувало відважних.
І тоді ми згадали про найменшого з нас,
Вадика чи Віталіка,
від якого у пам’яті замість імені -
лише мовчазність і криво підрізана гривка.
Він не пручався, майже. Після
перших розлитих крапель пив
дрібними ковтками буру мутну
рідину. Нарешті нам стало лячно,
ми побігли за ріг і лише визирали. Він
міг утікати чи принаймні відкласти
заболочену банку, але пив і пив.
І, тільки випивши майже все, почав плакати.
Ось чаша, ось я - ще нерозумніший,
ніж тоді. Дивлюсь,
як у мій бік летить камінь
з туманного берега.