* *
Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути -
все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.
Почну з листопада, коли
батьки мого батька стояли на
залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
поміж дрімотою
і каламутним сном.
А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
Послана по них смерть
подерла їхні валізи.
Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе -
разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
їхня сталь.
