(no subject)
Знаєте, хто мені вже вкрай остогид - "демократи". Так я називаю людей, для яких демократія (і все що гарантує її виживання, на зразок свободи слова чи свободи від політичних преслідувань) - найвища цінність. Я раніше, коли ще плавав разом з усіма в тих хмарах, теж приблизно поділяв ці погляди, і світоглядно (чи за стилем життя) і досі часто відчуваю свою з ними спорідненість, чи, іншими словами, наші інформаційні поля не те, що перетинаються, а й навіть накладаються (в порівнянні, з якимись комуністами чи прихильниками моделі "сильного свого мужика" Януковича/Путіна). Тому можу судити, бо знаю.
Я, звичайно ж, не виступаю проти свободи слова чи свободи від політичних переслідувань per se, тому що ці "свободи" очевидно витікають від негативної свободи, чи права власності на себе (self-ownership). Але мене бісить, коли такі політичні права висуваються наперед як основні, часто тими самими людьми, які б з радістю попирали свободою людини в інших аспектах.
Поясню на свіжих прикладах:
1) Тимошенко і масова істерія української "демократичної опозиції" і європейської політичної еліти.
Те, що судовий процес над Тимошенко був несправедливим, і те, що її ймовірно побили, - це погано, не сперечаюсь. Але хіба це щось нове в українських реаліях? Чи найгірше? Я переконаний, що прості люди терплять значно більші знущання за гратами, особливо, якщо порівнювати з готельними умовами Юлі. Як і не підлягає сумніву те, що чимало людей сиділи і сидять за натянутими вироками (я вже не згадую, про те, скільки людей сидять не за злочини, а за порушення антилюдських правил - це стосується не лише, я б сказав навіть не так, України, як більше Європи і США). Але всі збунтувались тоді, як посадили "лідера опозиції".
2)Це картинка, яка привернула мою увагу на УП з заголовком: Міліцію пікетували через побиття журналіста.
По-перше, знову ж таки чомусь особливу увагу привертає побиття саме журналіста. По-друге, виявляється в Кримінальному кодексі навіть виділена окрема стаття: Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Отже, якщо ви перешкоджаєте професійній діяльності будівельника (що, до речі, стало дуже модним останнім часом в цьому ж таки середовищі "громадських активістів) - це не так страшно, а от журналіста...
Я знаю, що в "демократів" є свої виправдання цих нерівних підходів. Але це так - щоб всі їх слухали і далі вірил - bullshit! Я можу запропонувати ряд більш правдоподібних пояснень. Але сьогодні зосереджусь на одному.
Справа в тому, що вся ця політична еліта вважає себе чимось суттєво кращою від інших і солідаризується із собі подібними. Коли європолітики бачать страждання Тимошенко вони підсвідомо ставлять себе на її місце і лякаються. Вони вважають, що факт участі в публічній політиці дозволяє їм вимагати до себе особливого ставлення (тут треба також додати, що ці всі переслідування завжди здійснюють люди того ж толку, а піти проти свого виду - це вже зовсім погано).
А журналісти, особливо в Україні, вважають себе вже напівполітиками. По-перше, вони тусуються в тому ж середовищі, мають доступ "до тєла". По-друге, все-таки є доля правди в знаменитій фразі "четверта влада". Журналісти, звичайно ж не влада, але, особливо в умовах демократії, вони мають здатність впливати на громадську думку, вони забезпечують комунікацію між політиками і виборцями, тобто на цій кастовій піраміді євродемократії вони вже десь посередині. Останнім часом в Україні з'явилось кілька однотипних "чесних" громадських обєднань. І на перших ролях там саме журналісти: Ігор Луценко, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар і т.д. Тобто тенденція очевидна - журналісти, після розквіту свободи слова в 2004-2010рр. масово переростають свої штанці і, вхопивши зірку, просуваються вище - у велику політику.
Що мене особливо бісить в поведінці борців за політичні свободи, так це те, що вони а) обурливо вимагають від неполітизованого населення "не бути бидлом", а підтримати їхню "благородну" боротьбу, щоб потім, здобувши владу чи вплив на владу (а це завжди ціль), вони могли б) порушувати права того ж самого населення, шляхом реалізації їхніх соціалістичних ініціатив.
Я, звичайно ж, не виступаю проти свободи слова чи свободи від політичних переслідувань per se, тому що ці "свободи" очевидно витікають від негативної свободи, чи права власності на себе (self-ownership). Але мене бісить, коли такі політичні права висуваються наперед як основні, часто тими самими людьми, які б з радістю попирали свободою людини в інших аспектах.
Поясню на свіжих прикладах:
1) Тимошенко і масова істерія української "демократичної опозиції" і європейської політичної еліти.
Те, що судовий процес над Тимошенко був несправедливим, і те, що її ймовірно побили, - це погано, не сперечаюсь. Але хіба це щось нове в українських реаліях? Чи найгірше? Я переконаний, що прості люди терплять значно більші знущання за гратами, особливо, якщо порівнювати з готельними умовами Юлі. Як і не підлягає сумніву те, що чимало людей сиділи і сидять за натянутими вироками (я вже не згадую, про те, скільки людей сидять не за злочини, а за порушення антилюдських правил - це стосується не лише, я б сказав навіть не так, України, як більше Європи і США). Але всі збунтувались тоді, як посадили "лідера опозиції".
2)Це картинка, яка привернула мою увагу на УП з заголовком: Міліцію пікетували через побиття журналіста.
По-перше, знову ж таки чомусь особливу увагу привертає побиття саме журналіста. По-друге, виявляється в Кримінальному кодексі навіть виділена окрема стаття: Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Отже, якщо ви перешкоджаєте професійній діяльності будівельника (що, до речі, стало дуже модним останнім часом в цьому ж таки середовищі "громадських активістів) - це не так страшно, а от журналіста...
Я знаю, що в "демократів" є свої виправдання цих нерівних підходів. Але це так - щоб всі їх слухали і далі вірил - bullshit! Я можу запропонувати ряд більш правдоподібних пояснень. Але сьогодні зосереджусь на одному.
Справа в тому, що вся ця політична еліта вважає себе чимось суттєво кращою від інших і солідаризується із собі подібними. Коли європолітики бачать страждання Тимошенко вони підсвідомо ставлять себе на її місце і лякаються. Вони вважають, що факт участі в публічній політиці дозволяє їм вимагати до себе особливого ставлення (тут треба також додати, що ці всі переслідування завжди здійснюють люди того ж толку, а піти проти свого виду - це вже зовсім погано).
А журналісти, особливо в Україні, вважають себе вже напівполітиками. По-перше, вони тусуються в тому ж середовищі, мають доступ "до тєла". По-друге, все-таки є доля правди в знаменитій фразі "четверта влада". Журналісти, звичайно ж не влада, але, особливо в умовах демократії, вони мають здатність впливати на громадську думку, вони забезпечують комунікацію між політиками і виборцями, тобто на цій кастовій піраміді євродемократії вони вже десь посередині. Останнім часом в Україні з'явилось кілька однотипних "чесних" громадських обєднань. І на перших ролях там саме журналісти: Ігор Луценко, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар і т.д. Тобто тенденція очевидна - журналісти, після розквіту свободи слова в 2004-2010рр. масово переростають свої штанці і, вхопивши зірку, просуваються вище - у велику політику.
Що мене особливо бісить в поведінці борців за політичні свободи, так це те, що вони а) обурливо вимагають від неполітизованого населення "не бути бидлом", а підтримати їхню "благородну" боротьбу, щоб потім, здобувши владу чи вплив на владу (а це завжди ціль), вони могли б) порушувати права того ж самого населення, шляхом реалізації їхніх соціалістичних ініціатив.