А вона і не помітила, як настав квітень.
В сущности, тому, кто одержим творчеством,
близкие люди не очень-то и нужны.
Скорее, отношения с ними мешают, отвлекают от главного. (c/)
Автостопом прямо до серця прямують емоції. Нескінченний потік, що у купі створює порожнечу. Це все від перенасичення ними.
Вдихаючи на повні груди асфальтно-весняне повітря рідного мегаполісу, я намагаюсь порахувати речі, через які мені хочеться повертатись сюди щоразу. Намагаюсь і не знаходжу. Нічого вагомого. Окрім дрібних треба і можливих варто.
Після божевільного знімального тижня у дорозі. Після роут-шоу, яке висмоктало залишки здорового глузду і НЗ фізичних сил. Після того, як за чотири дні ми накатали 2500 км по Україні, знову повертатись сюди.
Нездоровий контраст.
Туди де, на тебе ніхто не чекає. Туди, де порожня квартира, стіни якої всмоктують тишу, вже за інерцією. Сюди, до мого коханого пекла.
Ночима мені сняться дивні сни. Можливо це від того, що щоранку я прокидаюсь у новому готельному номері. У новому місті. Як от останній тиждень.
А можливо тому, що я просто не можу відключитись. Хоча, я ж і не пробувала.
Я повністю спорожнила власну кімнату. Мій маленький світ. Я розібрала всі меблі. Щось повиносила, щось пороздавала. Залишилось лише ліжко. Більше нічого. Я зробила свій маленький світ повністю цнотливим. Як тоді, коли я переїздила до цієї квартири. Абсолютно голі стіни. Абсолютно порожня кімната. Де тепер немає нічого, окрім ліжка та книжок і паперів на підлозі.
Сюди я планую купити кавове дерево. Воно займатиме десь половину кімнати.
Тут буде дерево, матрац 2х2 і купа різнокольорових подушок. Їх я планую шити по черзі. По одній щотижня.
І все. Більше нічого. Мені більше нічого не потрібно. Принаймні тут, у моєму маленькому світі. Всі речі прибрано. Всі спогади знищено. Дерево подарую собі на день народження. А це до речі, за два тижні.
Зачинюся тут і житиму. Не пускаючи ніщо і нікого у цей світ, у якому планую вимикатись. Абстрагуватись від щоденних дій, подій і навантажень.
Я створюю умови за для власного релаксу і натхнення. Я маю дописати, те що почала. Я маю зібрати це до купи і нарешті видати. Лише тоді, відпустивши це, я зможу рухатись далі.
Недописані історії це одне. Їх десятки. Мегабайти. А от незакінчена книга - зовсім інше. Я відчуваю, що маю довести це до кінця. І для цього мені потрібна «майстерня». Місце де я зможу писати і не думати про все, що за межами цієї кімнати. Так воно і буде. Потрібно лише купити дерево і пошити подушки. І трошечки натхнення.
Цигарковим димом з мене виходить втома. Сидячи на підвіконні я рахую світло у вікнах будинку, що навпроти. А як було добре у дитинстві, коли щоб заснути, варто було просто порахувати до ста…