наш самий пеший медляк (с.)
За вікном плакав нудний дощ,
Всім розказував про свою біду,
Налий, налий, налий,
Налий нам двом,
Давайте вип'єм за тих,
Кого нема з нами зараз тут.
Боже, чи добре їм там?
Чи посміхались вони,
Коли до себе Ти їх брав?
(c.) Cкрябін
Цієї ночі в Києві йшов дощ...
Сьогодні зі мною сталась найромантичніша випадковість, із всіх моїх випадковостей
за останній час. Спонтанна зустріч посеред ночі, наслідком якої була довга
прогулянка містом та вальс під дощем. І все це під такі доречні й такі чесні
саундреки Скрябіна. Я думаю, що такі от миті це і є мовчазні докази невмираючих
натхнень.
Посеред площі немає людей. Нікого окрім нас двох. В такий час люди просто не вештаються по площах. А ми от якимось чином натрапили одне на одного цієї ночі і одночасно вирішили, що це не випадково. І просто пішли гуляти.
Ми гуляли і говорили. Говорили і сміялись. А потім танцювали під дощем. І над нами, подібно феєрверкам, світились перші травневі блискавки. І здавалося, що ніхто з людей цього міста не бачив їх, окрім нас. І Кузьма співав лише для нас. А ми танцювали і були, здається щасливі цієї миті.
Не буває в Києві випадкових зустрічей посеред ночі. Не буває випадкових перших блискавок над площею, де двоє танцюють вальс. І Він не помре допоки під Його музику танцюватимуть на вулицях пересічні сновиди. Кузьма співає і співатиме для таких як ми.
Я би спробувала розкласти ці миті на мікроделі та передати буквами. Але, чи потрібно це? Як на мене, у цій історії важливо інше. Важлива от ця київська магія, яку не пояснити, не роздрібнити на деталі та букви. Тут важливі відчуття та саундтреки. Тому нехай буде просто парочка абзаців, декілька перших блискавок, двоє людей танцюючих під дощем та одна єдина ніч в одному чарівному місті.
Відповів мені мудрий Бог
Вічним небом і золотом зірок:
Ти не спіши, слухай, тільки не спіши,
Піднятися до мене встигнеш ти завжди.
Поки ти ще серед людей -
Навчися цінувати кожен новий день.
А потім був світанок.
Але то вже зовсім інша історія.
