Вечір. Київ.
Сьогодні була п'ятниця. І не зважаючи на специфіку телевізійної діяльності (а саме зйомки-монтажі-наради-дні-ночі-вихідні-раз-намісяць-і-то-якщо-щастить), відчуття якогось логічного завершення було присутнє. Завершення чого саме, не зрозуміло. Та і логіка тут була не доречним явищем, проте чомусь саме сьогодні я подумала "як добре, що нарешті п'ятниця". Чого це мені так подумалося - так само не зрозуміло. Можливо тому, що на початку тижня я мріяла втекти на вихідні з міста. Два дні в Одесі, та взагалі де завгодно, аби поза мегаполісом. За останні дві доби концепція змінилась і через певні події, я не можу нікуди поїхати і маю знаходилось у Києві.
І у цю хвилину я би могла не плендатися вулицями, розгрібаючи завали думок і планів всередині, і без того виснаженого мозку, а бігти на вокзал, сидіти у потязі, автобусі, літаку, чи взагалі балуватися автостопом, у пошуках пригод та екшену. Щоправда, як би я не любила кататись, особливою мірою стопом, а ще більше стопом, без заздалегідь відомого та запланованого маршруту, я застерігала себе робити це самотужки. Все ж таки інстикт якогось мінімального самозбереження у мене був.
Але натомість я просто повільно витоптувала кедами звичні маршрути в околицях Пейзажної алеї, керуючись потребою усамітнення.
Цього вечора людей у місті було досить багато. Бо, здається це був перший вечір без дощу, за весь останній тиждень.
Я от думаю, що від літа лишилось так мало. І чим далі, чим ближче до зими, тим цих прогулянок ставатиме все менше.
І так хочеться, щоб цей невеличкий шматочок літа приніс, хай так само невеличкій, шматочок радощів. А для цього треба всього нічого: просто поїхати кудись на полювання за відчуттями.
Posted via LiveJournal app for iPad.