Що таке ВЕЧОРНИЦІ
Так в Україні називали місце, де традиційно холодної пори гуртувалися сільські парубки та дівчата, де вони пізнавали одне одного, зближалися і, як наслідок, одружувалися. Влітку вечорниць не було, їх заміняла «вулиця». А з приходом осінніх холодів молодь змушена була змінити локацію. Зазвичай, збиралися у теплій хаті одинокої жінки: вдови чи солдатки.
Детальніше дізнатися про такі молодіжні зібрання пропонуємо на прикладі затопленого водами Канівського водосховища села Андруші, що на Переяславщині. Тут у середині ХХ століття працював та вів стаціонарне спостереження за побутом та звичаями селян науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, письменник Дмитро Косарик. Його історико-етнографічне дослідження є неоціненною знахідкою для висвітлення історії та культури мешканців села Андруші, зокрема дозвілля молоді.
В Андрушах молодіжні вечорниці називали «досвідками». НаСтароселиці (куток села) обирали парубки свого старшого парубка і звали його не березою, не отаманом, як на Правобережній Україні, а тут його називали «берізка». «Берізка», очолюючи парубоцьку громаду, щороку приймав до неї сімнадцятирічних парубків. Кожен із них вносив полтинник грошей і півкварти горілки.
Дівчата Староселицького кутка восени після Покровипідшукували хату для досвідок. Пускала до свого обійстя найчастіше одинока вдова. Саме їй матері довіряли своїх дочок і доручали навчати та доглядати за їхньою поведінкою. До одної вечорничної матері збиралось від п’яти до семи дівчат, що мешкали неподалік. Ідучи на досвідки, брали з собою роботу: прядку, мички прядива чи гребінь із днищем. Сідали на лавах попід стінами і починали працювати, розмовляючи про пригоди пережитого дня, сільські новини, парубків.
Через годину-дві після смеркання підходили парубки і починали стукати у засунуті двері. Якщо парубки були чемні, паніматка впускала їх у хату. Вони весело віталися і сідали коло печі, затіваючи якусь гуртову гру. Проте деякі підходили до дівок і сідали поміж ними. Парубок, обравши собі дівчину, сідав проти неї і починав жартівливу розмову. Дівчина, своєю чергою, просила не заважати.
А під вікнами тим часом бігали підлітки років п’ятнадцяти, яких ще не прийнято до парубочої громади та затівали різні неприємності: прив’язували до вікна фуркало, від якого стіни дрижали, зав’язували двері, перепинали дорогу перед порогом та ін.
Наближалася північ, паніматка зверталася до парубків: «Хлопці, виходьте з хати, бо дівчатам пора спати». Проте, не всі виходили з двору, кілька душ, що змовились безпосередньо з дівчатами або умовились через старшу дівку, виходили у сіни. Дівчата тим часом розстилали посеред долівки велику в’язку соломи та накривали її білими ряднами. Парубки заходили до хати, чинно сідали на лаву. Кожна дівка підходила до умовленого «ночувальника», нахилялася і починала його роззувати. Спочатку знімала один чобіт, потім другий, сміливіша могла глянути у вічі , сказати слово, несмілива ж опускала очі додолу. Цей вечорничний звичай, згідно якого дівчина роззуває свогохлопця, дуже давній та зафіксований у звичаях Київської Русі ще в Несторовім літопису під 980 роком. Рогволод, звертаючись до дочки своєї: «Чи хочеш за Володимира заміж піти?», почув у відповідь: «Не хочу роззути рабинича, но за Ярополка хочу».
Роззувши свого коханого, на звичаєво-побутовій мові це означало: саме з ним цю ніч ночуватиме. Молодь лягала на заготовлену постіль покотом, скинувши лиш верхній одяг. Вечорнична мати хоч і на печі, проте пильно та уважноприслухалася до поведінки та шепоту на долівці. В разі якоїсь підозри вона, спираючись на свої звичаєві права і авторитет паніматки, розганяла підозрілу пару. Дівчину перекликала спати на піч, а парубок ішов додому. Траплялося, дівчина сама тікала на піч, відчувши грубу поведінку хлопця. Це було ганьбою для парубка, який одразу ж покидав досвідки.
Пристойні ж пари довірливо шепотілися та, відчувши теплотувзаємної приязні, умовлялися про наступні вечори та зустрічі. Але були й такі пари, що вже рік, два, і навіть три зустрічалися. Темою їх нічних розмов була нескінченна балачка про майбутнє сімейне життя, про ті перешкоди, які стоять на дорозі до щастя: чи батьківський недозвіл, чи матеріальна скрута, чи малоліття дівчини, чи призов в солдати хлопця. Цим парам паніматка повністю довіряла, цей парубок не дозволяв собі образити дівчину, а навпаки оберігав її від сторонніх посягань.
А ледь відчувався світанок, після третіх півнів, паніматканагадувала хлопцям: «Пора додому». Бо якби заспав котрий і вискакував з досвідок завидна, його б засвистали жонаті чоловіки: «А котра це тебе так приспала, Іване?». А дома ще батько та старші брати соромили та дорікали парубку.
Дівки, лишившись самі, наспіх прибирали постіль, умивалися ісідали ще на годинку за роботу. А як починало розвиднятись -додому.
Проте, не завжди було все так ідеально. Траплялися і драматичні, навіть трагічні випадки, наслідки ночування на досвітках, були й покритки. Особливо збільшилася їх кількість у 1914-1917 роках, в роки Першої світової війни.
В перші чотири дні тижня дівчата пряли на досвітках, а уп’ятницю, згідно звичаєвої традиції, прясти не годилося і дівчаташили чи вишивали. В суботу та неділю ніяка праця не буладозволена, це були святкові дні, коли лунали пісні, грали музики, танцювали пари так, що аж у долівці ями вибивали закаблуками.
Тричі протягом вечорничного сезону молодь влаштовувала«складку», тобто складалася продуктами харчування, гасом, дровами та святкувала. Перша «складка» була на Пущення - 27 листопада, в день заговин перед Пилипівським постом. Другу влаштовували на Меланки, під Новий рік (13 січня), а третю після Водохреща, як «прострілювали» кутю після свят.
Крім того, парубоча громада на Різдвяні Святки ходила колядувати. Половину доходу віддавала на церковні придбання, другу ж половину наколядованого парубоча громада вносила як свій внесок на дівоцьку складку. На ці гроші купували гостинці, наймали музик тощо. В ці дні закохані пари умовлялись про засилання старостів, бо після Водохреща розпочинався наймасовіший у Андрушах (і на Переяславщині загалом) весільний період. Проте, це вже зовсім інша історія.
Старший науковий співробітник Музею українських обрядів НІЕЗ«Переяслав» Світлана Зубер.