Згадати себе #08. Уявлення про духовність на початку й вкінці 90х
І. інтерв'ю Кол-Асів на момент актуальності такого бачення національного розвою в бідному государстві. Зрештою, у той же рік Олесь Ульяненко написав «Вогненне Око» (див.нижче)...
«- Есть такое явление: часть молодых людей тянется ко всему нетривиальному, в том числе и в музыке, и именно в силу этой тяги оказывается в той же национал-большевистской партии Лимонова, где в качестве идеологии подложена драйвовая телега. А здесь, на Украине - по зеркальному принципу проявляют интерес к УНА-УНСО.
- Да просто не хватает ответственности - именно повседневной - в общественной жизни. Скажем, отказаться от американских жвачек - более общественный поступок, нежели выступать с трибуны против Америки или, скажем, держать те же деньги в банке, но не в долларах, а в японских йотах... да, йенах. А наши привыкли думать, что если где-нибудь гахнешь там в каком-то углу или стукнешь кого-нибудь из-за того же угла, то будет больше толку и жизненных впечатлений. На самом деле это ложное восприятие.
- Как ты относишься к украинской национальной идее? Существует ли она вообще?
- Отношусь нормально, но для нее нужен какой-то противовес все-таки. Сама украинская национальная идея - она как самостоятельная идея не может существовать. Как результат этого - мы становимся жлобами, обрастаем бородавками и у нас начинают из родинок расти волосы. Как таковая она реализоваться самостоятельно не в состоянии. Когда ей есть какой-то нормальный противовес, то во-первых туда сразу приходят нормальные люди, которые не хотят на этой украинской идее подняться, например. Сейчас украинская идея фактически клиширует диспозицию коммунистической идеи - так же как нам в свое время навязывали русификацию и все остальное. Была коммунистическая идея, навязанная: те же самые личности, которые нам ее навязывали, сейчас нам навязывают национальную идею. Все то же самое - и по-украински калякать, и кажут нам те же самые вещи и те же самые методы работы. Чисто украинская идея, как таковая, заканчивается на василианском переводе Библии - на украинском переводе Библии, все. Все остальное - это уже позиция отдельной личности.
- Если все-таки говорить о той идее, которая есть, то не унижает ее то, что ее составной и неотъемлемой частью является особое отношение к России?
- А для украинской идеи традиционно нужен противник, должен быть агрессор. И она всегда возрождается тогда, когда, как почитать Шевченко - "вбий москаля, поляка, та жида". Есть такие стихи - не дословно, естественно, но со словами - убей одного, другого, та и третьего - он призывает непосредственно, то есть у него есть враги. Или из той же украинской идеи - "убивай панiв". То есть кого-то всегда надо "мочить". Страшна традиционная украинская культура и пессимизмом, там везде "горе". Сделаем следующий шаг - от кого это горе? Всегда ищут причину этого горя, значит должен быть конкретный носитель этого "горя": он может быть поляком, евреем, русским... ну и белорусом может тоже быть - придет когда-нибудь и их черед. То есть для самостоятельной украинской идеи, что удивительно, всегда нужен партнёр. Выходит, это не столько самостоятельность, сколько дуэт: в этом соло необходимо два инструмента.
- Есть такой интерес, разделенный, например, Курехиным, к эстетике, не столько даже нацистской, сколько немецкой - времен второй половины 30-х годов. Что-то она в себе такое безусловно привлекательное содержит.
- Вся нация работала непосредственно на идею - она же должна была что-то выдать.
- Вот вроде бы и у вас - в шутку ли, всерьез - что-то было с коричневым оттенком.
- Точно не помню, по-моему не было. Ленина, Сталина хватало. Было про немцев - по-украински: "вона була у партiйців / а партiйцi - люти нiмцi / нiмцi краще нiж партiцi / бо партiйцi - люті нiмцi".
Интервью с Василием Гойденко (октябрь 1999)
ІІ. Читати повністю
Інтерв’ю О. Бердника газеті “Товариш”, 1995.03
“Народе, візьми свою долю!”
(...)Цей головний критерій зради породив ланцюгову реакцію дискретних, дрібніших зрад на всіх рівнях державобудування. Розгром культури, видавничої справи, творчих спілок, всієї освіти, фундаментальної та прикладної наук, зупинка промисловості, деградація сільського господарства, а відтак - хаос у фінансово-кредитній справі, зубожіння народу, відсутність еволюційної стратегії у Президента, уряду та Верховної Ради України. А ще Будда казав: "Якщо сліпець веде сліпців, то всі неминуче опиняться в ямі..."
- Невже у Вас такий песимістичний погляд на майбутнє нашого народу?
- Я ніколи не був песимістом. І не буду. Мені доводилося неодноразово стверджувати у пресі та в усних заявах, що Україні суджене прекрасне майбуття, якщо вона свідомо обере його. Перебуваючи в Гімалаях, мені довелося розмовляти про долю нашої нації та інших братерських народів з Великими Учителями й видатними тібетськими Оракулами. Їхній прогноз виявився хірургічно точним. Було сказано: "Перед Україною - космічна стежина. Це її суджена доля. Якщо ваш Народ підхопить естафету Еволюційного Прориву, всі сили Космосу прийдуть на допомогу. Якщо не збагне своєї місії або злякається відповідальності, то потрапить у численні пастки світових хижаків
(...)Про економічні підвалини я вже сказав: тотальна приватизація промисловості кине нашу державу у безодню деградації та інволюції. Якщо навіть припустити, що всі власники будуть порядними, патріотично мислячими людьми, Україна все одно не зможе конкурувати на світовому ринку з акулами капіталізму протягом наступних десятків років. Отже, витворяється інфраструктура "бананової республіки", що віддаватиме свої ресурси розвинутим країнам за безцінь. Ми станемо споживачами застарілих технологій та неходових товарів. Наші талановиті діти змушені будуть шукати прикладення своїх сил та розуму у чужинецьких академіях, університетах чи філармоніях. Дух Еволюції покине Україну, як попереджували Гімалайські Учителі, і стане реальністю застереження Шевченка: "Пропадеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі..."
Доки ми ще повністю не розгромили власну будівлю, на останній межі безумного прислужництва чужинецьким гіпнотизерам, треба отямитися від наркотичного чаду і обрати шлях самостійності у всьому.
Своя армія, своя освіта, свій світогляд, своя модель економіки та фінансово-кредитної структури, своя енергетика, своя еволюційна стратегія.
Коли здобудемо, бодай, перші щаблі такої самобутності, тоді можна укладати угоди та спілки. Як рівний з рівним. Доки цього нема - неминуча залежність від сильнішого, нахабнішого.»
березень 1995
ІІІ. написано напередодні виборів, читати повністю
Чи підросли «недолітки-гетьмани»?
Відкритий лист сучасникам-українцям
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Т. Шевченко
Індійський мислитель Свамі Вівекананда часто розповідав учням мудру притчу. Ось її зміст…
Стара левиця загинула. Левеня залишилося сиротою. Його підібрали пастухи і виховали в гурті ягнят. Левеня звикло їсти траву і мекати овечим голосом, воно трималося гурту і боялося хижаків та самотини.
Якось на кошару напав лев, пастухи й тварини кинулися врозтіч. Разом з ними втікав, мліючи від страху, молодий лев. Старий лев, побачивши мо лодого брата в овечому гурті, вельми здивувався, наздогнав його і схопив за гриву. Той покірно чекав смерті. Цар звірів грізно запитав:
-Чому втікаєш? Чому верещиш таким огидним голосом?
-Бо я вівця, - промекав молодий лев.
-Ти - лев, - дивуючись, заричав старий хижак. - Як сталося, що ти так знікчемнів?
-Я вівця, - торочив своєї перевертень. - Я їм траву, як і всі інші. Я боюся тебе...
Тоді старий лев схопив молодого лева за гриву, потягнув до озера і владно сказав:
-Глянь у воду. Ось моя постать, а ось - твоя. Хіба ти не схожий на мене?
Вихованець ягнят глянув у дзеркало озера, побачив там свій відбиток, серце його могутньо і радісно застукало, в грудях прокинувся прадавній дух мужності, і над водами пролунав урочистий рик ще одного лева...
***
Ця притча нагадує історію України. Недруги і лукаві «друзі» давно нашіптують козацькій Нації, що вона відстала, безсила, безталанна, гречкосійна, здатна лише слухняно виконувати чужу волю, що їй треба ускочити в «колію» світової культури і чимдуж поспішати за лідерами цивілізації, хапаючи крихти із столу улюбленців історії.
Тарас грізно попереджував у своїх пророчих віршах, що так може й статися («Пропадеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі»), якщо народ своєчасно не здійснить рішучого вибору для самореалізації. На перехрестях історії шлях вибирають не лише окремі особи, а й племена, народи, раси, цивілізації.
Минуле клекотить вихорами варіантів та мільйонами доль, всі вони прагнуть прорватися у прийдешнє, утвердити себе на новому полі. У генетичних засіках Нації нагромаджено гори розмаїтих зерен. Що ми візьмемо звідти і як? Свідомо одвіємо полову від здорових зерен, шоб засіяти ними ниву-десятину України, - або машинально, виконуючи вказівки?
Від цього залежить, що ми підготуємо для України XXI віку - героїчне майбуття чи історичний апендикс, з якого, можливо, ніколи й не виберемося?!
Біймося сну. Він триває уже багато століть. Героя-велетня приспано. Сучасники власними руками плекають для спадкоємців урожай чортополоху, що глушить і глушитиме далі героїчну генетику минулого.
Хіба дарма Кобзар бідкався тим, що «свята слава Чигирина, мов пилина, лине за вітрами холодними», сподіваючись на підростання «недолітків-гетьманів», які, змужнівши, розпанахають сповиток рабства і утвердять Нову Січ, Вогняну Твердиню Волі.
Чи не підросли вже ті «недолітки-гетьмани»? Чи не пора вже їм з’явитися на історичному полі правдивого державотворення? Адже без муляра-майстра неможливо звести величний храм, а без вождя Нації марно вказувати сучасникам, куди пролягає суджений шлях України.
Ми потрапили в хитру пастку міжнародної гри. Нам нав’язано алгоритм і програму, чужу для України. Те, що характерне і корисне для інших країн, для Рідного краю виявилося політичною отрутою, містифікацією.
(....)
Нам треба спекатися стереотипів економічної думки. Стати самодостатніми. Прокинутися від вікового кріпацького падіння. Маючи найбагатші в світі ґрунти, чудовий інтелектуальний потенціал, неповторну мистецьку спадщину, соромно перетворюватися в народ злидарів. У цю грізну годину розгубленості та занепаду хай пролунає над Рідним Краєм вічевий Дзвін: «До толоки, браття! До толоки!» Інакше - розпадеться Україна на частки, і стане здобиччю міжнародних хижаків. Козаки, стрільці, гетьмани, невже згасла звитяга у вашому серці?
Мати-Україна готова благословити грядущого Гетьмана. Шукайте його, Українці. Він уже йде гарячими стежками сучасності! Чуєте, Браття?
1 червня 1994 р.
IV. в Ульяненка, можна сказати, 1999-ого дається певне пророцтво про визрівання саме мирної революції. Щоправда, твір завершується не революцією, а дещо гібридною сепаратиcтською війною з іншим архетипом-мрією народу - український диктатор vs. армія й олігархи.
«...Забачивши Ляща, тягнув за обшлаги засмальцьованого плаща до комірчини, вилазив на стос книжок, вибухав: «Революція! Вона запалить висохлі мізки нашої нації! Вона підніме, розвіє нове знамено справедливості. Безкровна революція - цього ми повинні добитися, йдучи в народ. Хто, як не ми, Лящику, піднімемо, просвітимо зубожілий народ?!...»
(...)
Шукачі справедливості мали одне обличчя, - видавалося, ніби хтось невидимий накупив або викроїв однакових штанів, а горопашна природа без розбору сипонула пригорщі запалених, струмуючих кварцем адреналіну очей. Вожді їхні нагадували висушених біблійних китів, готових проковтнути п'ять мільйонів Йон; запалі щоки рухалися, мов боки витягнутої на лід рибини, вони підозріло нюшили новоприбулих, наче вигнані з античного пекла цербери, і в комп'ютерних мізках уже вкладалися одним рядом сіоністський заколот, сексуальна неповноцінність, ослабла, проте ще дужа рука Москви. Вони ходили, світячи випнутими колінами, всі, як один, заклавши руки за спину, холодні, повні торжества значущості, тримаючи голову на тонких шиях, обмотаних зміями шарфів, з вухами, повними вати й сірки, дослуховуючись до своїх підлеглих, що, здавалося, зовсім не потрібне.
Іноді до гурту вскакував дженджик у білому костюмі, затиснувши брунатну течку під пахвиною, - на вождів падала безликість, адреналін зі шкідливою, з медичного погляду, швидкістю плинув заіржавілими каналами. Вони підскакували, виструнчувались навшпиньки, дотягувалися до плеча.
Молодик, розстебнувши ґудзики на жилетці, розкинувши ноги, обтираючи піт, оповідав щось довго й заплутано, зовсім без змісту. Віталій сторожко ловив кожне слово, а щойно дженджик поглинався грою, - зіскакував з місця й горлопанив про рівність, братерство, об'єднання нації, про аналоги безкровних революцій. Що правда, то правда - говорив він з неабиякою майстерністю.
(...)Спостережливі люди, а ще й злі язики подейкували, що пана полковника бачили біля озер, у чому мати народила, в товаристві підстаркуватих, тлустих молодиць, які марширували під дудки та волинки, тримаючи «у фрунт» пляшки з шампанським.
А тим часом дві армії повзали вздовж кордонів, збираючи порожні пляшки, потайки, подалі від секретних служб, обмінювалися таємницями, де дешевше пиво і як найбезпечніше перелізти кордон; повпивавшись, солдати бабахкали з рушниць, нудилися за домівкою, погрожуючи командирам: мовляв, не одна осика тремтить, чекаючи на їхні офіцерські шиї.
У столиці, на диво, не сполошилися. Проте люд потроху прикуповував макарони, сіль і сірники. Добропорядний громадянин першим зметикував, куди полетять бомби. Одна з газет, до голосу котрої прислухалися, здійняла справжній скандал, - несподівано заявила, що озброєні до зубів колаборанти прорвали на півдні державний кордон і з кровопролитними боями просуваються в глиб країни. За день, а може, раніш, зі зняттям головного редактора, інформація була рішуче заперечена. Загалом заперечити це виявилося неможливим - перша бомба з гелікоптера впала на околиці золотоглавої. Так почалася війна.
Столиця не могла отямитися, армії стояли до глибокої зими, шануючи одна одну дулями, а генерали ворожих сторін ходили один до одного в гості, щоб поділитися спогадами або тютюнцем. Вони сподівалися, що два правителі якось домовляться, налагодять стосунки. Кажуть, хтось необачно вимовив слово, - справжній правитель переоцінив свої сили, а вважай, і свого народу. Тож почалася війна. Військові дії, про які розводитися не варто. Відкрийте будь-який військовий атлас, складений одразу по війні, де чомусь усі супротивники постають не те щоб дурнями, а такими от недоріками, і тоді вам, якщо вистачить трохи терпцю, одразу стане-таки щось зрозумілим про хід баталій і походів...»
Олесь Ульяненко. Вогненне око.
а от і сам Відеорозділ
«вирізки» з найкращого, підкоротив минулі записи
«Дике Поле» та «Іззі» на «Як Музика» альбому «MODNA KPAЇNA», 2000
Ліндеманн, ХЗВ й Перестройка
Скрябін-Education, Марув й Руся-«ВОрожка» (марув зняла кліп по мотивам повісті О.Кобилянської «У неділю рано зілля копала»)
«Небилиці про Івана»(1990), ролики з пітчингів Держкіно, укінці Урсус, Сага й заготовка до майбутнього кіна по мотивам книги Капранових про події довкола штурму телевежі у Литві 1991-ого та Майдану 2014-ого
Космічні вісімдесяті на кліпи Ленінграду, Лободи та Часу'та'Шкло
Винника накладено! На грув 70-80'х