Про статейку Путіна
Click to viewДоволі вторинна за змістом стаття Володимира Путіна про росіян та українців цікава лише тим, що задає той простір, у якому віднині мають існувати промосковські громадяни України. І він, слід відзначити, тепер доволі специфічний. Ключовим фрагментом статті в цьому розрізі я бачу оцей:
«Хотите создать собственное государство? Пожалуйста! Но на каких условиях? Напомню здесь оценку, которую дал один из самых ярких политических деятелей новой России, первый мэр Санкт-Петербурга А. Собчак. Как высокопрофессиональный юрист он считал, что любое решение должно быть легитимно, и потому в 1992 году высказал следующее мнение: республики - учредители Союза, после того как они сами же аннулировали Договор 1922 года, должны вернуться в те границы, в которых они вступили в состав Союза. Все же остальные территориальные приобретения - это предмет для обсуждения, переговоров, потому что аннулировано основание.
Другими словами - уходите с тем, с чем пришли. С такой логикой трудно спорить. Добавлю только, что произвольную перекройку границ большевики, как уже отмечал, начали ещё до создания Союза, и все манипуляции с территориями проводили волюнтаристски, игнорируя мнение людей.»
Тобто тепер чесному прибічникові російсько-української дружби, який при цьому не бажає ліквідації української державності, мало навіть змиритися з втратою Криму. Ні, виходить, що йому треба, всупереч «антиросійському режиму», ставити питання про повернення Росії її «історичних територій» - треба розуміти, щонайменше у задекларованих кордонах Донецько-Криворізької Республіки, на яку є посилання у статті, та історичної Новоросії, а ймовірніше - у кордонах сумнозвісної мапи під кодовою назвою «Украина в 1654 году». Цікаво, чи багато хто спокуситься такою звабливою пропозицією?
- Inga Shpiegel
«У їх народ і слово, і у нас народ і слово.
А чиє краще, нехай судять люди.»
Людина сучасної світової цивілізації мислить історично. Навіть не просто історично, а лінійно історично. Не в колі, не і в поверненні того самого; наші історії-наративи зручно розгорнуті в одному невблаганному напрямі від минувщини до будучини, події в них нанизані на цю наскрізну лінію, наче намистини. Як той Нікейський символ віри, де було викладено-вилито в наративну формулу основні й безсумнівні з погляду віруючих християн події лінійної історії, що була, що є і що ще буде. Якщо ж їх не згадують, події зникають, наче і не існували.
Стаття-послання Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» це виклад сучасного московського офіційного символу віри. На обрану наскрізною історичну лінію нанизано ретельно підібрані події, що в своїй багатокілобайтній повноті за задумом автора мають доводити винесену в назву тезу. Фактично, висунуте твердження тут доводиться саме через себе, і можна було б пройти повз, якби це не був програмний текст лідера країни, що останні кілька років веде з нами цілком реальну війну з цілком реальними втратами. А отже, смисл статті далеко не в історичному тлумаченні, а в певному виправданні росіян перед самими собою того, що вони за цей час накоїли.
Численні провали інтерпретацій статті неодмінно розберуть на цитати дотепні журналісти, що спеціалізуються на історичній тематиці. Відмічу головне, що за цим текстом ховається справжній ідентичнісний розпач. А якщо якась намистина не нанизується? Якщо українці і росіяни не об’єднані ні мовою, ні вірою, ні навіть давньокиївською спадщиною, навіть у вигляді вбитої російськими більшовиками династії?
Розпач автора проявляється в тому, що, формулюючи як символ віри обрані історичні події під певним кутом, про що б не йшлося, він веде мову зовсім не про Україну. А про ідеологічне існування самої Російської Федерації! Про її вислизаючу ідентичність. Якщо українці і росіяни не один народ, то коли відбулося хрещення росіян, наприклад? Якщо не було єдності Києва та Залісся, як немає її тепер, то як історія київської династії стосується історії її однієї гілки? Якщо більшовики погані, то чому викликає такий опір «ленінопад» чи дерадянізація? І т. д. Чорна діра власної історії, що не виводилася б з Києва, надзвичайно лякає автора, про неї воліє навіть не думати. Як страхітливо оминали її покоління імперських істориків.
Звідси, з головного замовчання життєвої необхідності України-як-одного-народу для будучини РФ і бере початок і гуманітарна, і військова політика Кремля. Анексований Крим, загиблі від рук окупанта українські захисники на Донеччині… Стаття постулює твердо для найнездогадливіших - це війна не просто за якісь території, це війна за самі підстави існування. А значить, вона ніколи не закінчиться.
Нам же залишається самим вирішувати, що робити з тими, хто не визнає самого нашого існування.
- Maksymus з «Діаріуш або тиск слова».