При всій моїй прихильності до ПЦУ і її предстоятеля, не можу промовчати, коли з політичного мотиву поширюють неправду. Мова про оцю заяву:
У нашого народу такої традиції, пов’язаної зі святом Богоявлення, не було. Ані етнографи, ані історики ще до середини ХХ століття не фіксували нібито «традиційних» масових пірнань українців у крижану воду з нагоди свята Хрещення Господнього. Немає описів такого дійства ані у давніх джерелах, ані у дослідження про традиції козацької України, ані у спогадах людей старшого віку. Деякі історики пов'язують такий звичай з нашими північними сусідами, росіянами, у яких було прийнято пірнати в холодну воду після лазні, а також із поширенням ідей загартування організму, як частини здорового способу життя
-
Не традиція і гріхи не змиває: ПЦУ розвіяла міф про необхідність пірнання на Водохреще.
На противагу наводжу уривок інтерв'ю з представником академічної фольклористики:
Звичай пірнати в ополонку (звичайно, не голяка, а у вбранні, як, зрештою, і на Поливаний понеділок) фіксується по всій території сучасної України (до речі, є цей звичай і в інших християнських слов’янських народів, зокрема, болгар, сербів, македонців) щонайменше з першої третини ХІХ століття - відколи почались етнографічні дослідження. Згадки про нього зустрічаються у працях Михайла Максимовича й Павла Чубинського, а також польського етнографа Оскара Кольберґа. Водночас, річкове купання зовсім не було обов’язковим: у селах без водойм поблизу йшли обливатися до криниць. Гуцули ж мали звичай умочувати в освячену воду лише постоли - аби в році, що настав, не мати проблем із ногами.
-
Олена Чебанюк (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України).
Не всяка дурість має російське походження.
Однак дійсно - гріхи не змити водою, навіть свяченою. Всепрощення буває в житті християнина лише раз - під час одноразового хрещення. Тому пірнати є сенс лише з міркувань моржування й поваги до традицій. Сакрального сенсу в тому дійстві нема.