За язичіє.
Оп'ять, многабукав. І не по ноУчному. Та вибачайте.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Памятаєте?
"Енеїда" Котляревського - твір, з якого починається літературна українська мова. Перше видання - 1798 рік.
У мене ще в школі виникало питання: а що, до Котляревського нічого не було? Ні мови, ні літератури? Дике Поле? Жили в землянках і лопухами підтирались...
Та нє, шановні.
В середньовіччі, функцію уніфікованої літературної мови в Східній ("православній") Європі, виконувала церковнословянська. Точно таку, як латина для Заходу. Просто середньовіччя у нас "затягнулося" трошки довше ніж на Заході. Старословянська або церковнословянська - це не "прамова" всіх словян. Це лише солунський діалект староболгарської або старомакедонської мови. Місто Солунь - це теперішні Солоніки у Греції. В 9 столітті, у часи Кирила та Мефодія, вся та частина "Еллади" була словянізована і розмовляла на місцевому діалекті староболгаро-македонської мови. Самі Кирил та Мефодій були родом з Солуні, а за етнічним походженням або болгарами, або словянізованими греками чи "фракійцями" (що і є болгарами) і були носіями саме цього діалекту. Слід зауважити, що про словян можна говорити лише, як про носіїв споріднених мов. Питання етнічної спільноти (племя, етнос, народ, національність) - повинно бути винесено "за дужки". Ніколи не існувало якогось племені, етнічної групи "словяни" чи "прасловяни", які розселились по теренах Європи. Розселились носії мов. Самі ці носії родичами між собою не були. Не були вони і носіями "загальнословянських" традицій і звичаїв. Що і є етнічною спорідненістю. А місцеві жителі ці мови переймали, але пристосувавши їх "під себе", залишивши свою культуру, звички, традиції. Як приклад, романська мовна група: носії "близьких" мов французи та румуни, не є етнічноспорідненими. І що ті, що ті перйняли стародавню латину римських поселенців, переіначивши її під себе. А от етнічноблизькими румуни та молдовани є до українців та болгар.
Так от, солунський діалект староболгарської мови, як найближчий до адміністративного, культурного і цивілізаційного центру - Константинополя/Нового Риму, до того ж носієм якого були "творці" "старословянської" писемної мови - Кирил та Мефодій, і став уніфікованою (тобто стандартизованою, загальновикористованою, з виробленими загальними правилами та нормами) мовою для всього, умовно, православно-словянського світу. Саме цю мову "стандартизували" і "зафіксували". І саме вона стала мовою літературною і офіційною (тобто такою, що використовувалась в органах влади, торгових договорах, літописах та книгах) і, природньо, мовою церковного богослужіння.
Саме таку функцію - літературної, офіційної та державної мови і виконувала церковнословянська в Україні з 10 аж до 18-19 сторіччя.
До речі, державною мовою Речі Посполитої була латина, мовою міст - сукупність діалектів німецької, а польська, довгий час, залишалась мовою шляхти та селян. От великий польський вчений Микола Коперник польську мову не використовував - був німецькомовним підданим польського короля. Чи був він етнічним поляком - взагалі невідомо. А от словянином його однозначно не варто робити - не був він носієм словянських мов. А державною та офіційною мовою ВКЛ була саме цекровнословянська. І шукати де там білоруська, де українська - не варто. Одна церковнословянська (староболгарська) мова, яку кожний народ використовував зі своїм акцентом (українським чи білоруським).
Так от, "двуязичіє" в Україні-Руси існувало завжди. Але так само, таке двуязичіє існувало у більшості народів Європи: латина і німецька у німців, французська і, умовно, кельто-германські "суржики" у Британії. У першому випадку, латина була витіснена з офіційно-книжного вжитку німецькою, у другому французська зєдналась з германо-кельтським субстратом, породивши англійську. У нас же довгий період відбувалось паралельне співіснування та одночасне використання. З одного боку мова книжок, нормативних актів, торгових договорів, богослужіння - церковнословянська, словянська тобто солунський діалект староболгарської. А з іншого, проста чи "руська" мова - для повсякденного вжитку, саме вона і є українською. Існуючи на одному терені та використовуючись одним народом ці мови впливали, взаємодіяли одна-на-одну. Наші предки пристосували чужу староболгарську під себе. Так виник Київський Ізвод - стала традиція прочитання/вимови слів церковнословянської мови на український лад. Тобто говорили "чужою" мовою на свій манер, чим зробивши чужу і своєю. Але говорили з українським акцентом. Наприклад, церковнословянська «ѣ» читалось як "і", а не "є". А з часом відбулась і транслітерація (тобто запис) церковнословянського тексту за правилами близькими до сучасної української мови - як чуєш так і пишеш. В російській частині України Київський Ізвод, як мова широкого, офційного вжитку, проіснував до 18-19 сторіч. Її було заборонено та примусово запроваджено використання "Московського Ізводу" - відбувалась, як заборона друкування книжок, так і знищення вже існуючих, викладання в учбових закладах. З цього моменту і слід говорити про припинення існування традиції української літератури на церковнословянській мові. Але не припинення самої української літератри.
Слід зауважити, що, якщо в Україні-Русі одночасно співіснували "книжкова" церковнословянська та народна українська, то у Московській Державі, церковнословянська стала основою для сучасної російської, витіснивши мову туземних народів (балтів, та ж билинна "голитьба", та фіноугрів - ерзя, меря, мокша). Тим більше, якось дивно чути про племена словян в Москвії. Словяномовні - так, могли бути. А словяноетнічні - такого ж взагалі не існуало.
На сьогоднішній момент, сприймається, що української мови і літератури не існувало до рубежа 18-19 сторіччя, а мовою Руси, була саме староцерковнословянська, з якої і народились українська, білоруська та російська. Та це не так. Тим більше, неможливо вважати українську похідною від сучасної російської. Про існування живої саме староукраїнської мови свідчать, наприклад, стародавні графіті 11-го сторіччя в Софіївському соборі в Києві.
Слід розуміти, що до 18-го сторіччя в українців не виникло потреби в літературній українській мові - цю функцію прекрасно виконував офіційний, книжний Київський Ізвод, в якому вже були вироблені правила, граматика та орфографія, та стала традиція вжитку. Саме Київський Ізвод і слід вважати мовою української літератури до 18-го сторіччя. Витіснений та заборонений російською державою, він зник. Але його місце зайняла "проста" мова, перейшовши на рівень літературної.
Література - це в першу чергу ідея, мисленя, культурний та цивілізаційний аспект. А мова - спосіб кодифікації образів та явищ. От Котляревський і започаткував традицію висловлення, кодифікаціїї української літератури українською ж народною мовою, а не започаткував українську мову чи літературу. Котляревський не "початок", а етап цивілізації. Перехід української літератури з діалекту староболгарської на українську мову.
Доречі, а хтось чув про російську літературу 18-го сторіччя? Її не існувало. Мова вже почала з'являтись, а от літератури (тобто ідей-думок) не було. Але то "єрунда", звичайно. Можна ж літературу Русі та Литви визнати своєю, та перекласти Московським Ізводом, знищивши оригінали. Та й не тільки українську чи литвинську (білоруську). От, наприклад, вельмишановний пан Ломоносов взяв і переклав з німецької свої конспекти з гірничої справи на російську - цим започаткувавши наукову літературну мову Росії. Зауважу, не створив чи сформулював нові, а переклав вже існуючі. Але ж мова то росіійська (вірніше, якийсь перехідний етап з староболгарської в російську), та думки-ідеї німецькі. А більшість російських-вчених 18-го сторіччя, взаглі "не парились" щодо мови. Писали тією, якою володіли - німецькою. Бо були німцями. Але ж писали в Росії і про Росію. То чого б їх не визнати російськими? Так і Кіплінга з його "мауглі" можна до індіської літератури віднести. Писав в Індії чи про Індію, використовував індійський фолькльор та частково місцеві мови, як то слова: Мауглі - жабеня, балу - ведмідь, багіра, шерхан й інші.
П.С. Іван Мазепа, 1698 .
ДУМА ІЛИ ПІСНЯ (уривок)
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш лю́бви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Українська ж...
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Памятаєте?
"Енеїда" Котляревського - твір, з якого починається літературна українська мова. Перше видання - 1798 рік.
У мене ще в школі виникало питання: а що, до Котляревського нічого не було? Ні мови, ні літератури? Дике Поле? Жили в землянках і лопухами підтирались...
Та нє, шановні.
В середньовіччі, функцію уніфікованої літературної мови в Східній ("православній") Європі, виконувала церковнословянська. Точно таку, як латина для Заходу. Просто середньовіччя у нас "затягнулося" трошки довше ніж на Заході. Старословянська або церковнословянська - це не "прамова" всіх словян. Це лише солунський діалект староболгарської або старомакедонської мови. Місто Солунь - це теперішні Солоніки у Греції. В 9 столітті, у часи Кирила та Мефодія, вся та частина "Еллади" була словянізована і розмовляла на місцевому діалекті староболгаро-македонської мови. Самі Кирил та Мефодій були родом з Солуні, а за етнічним походженням або болгарами, або словянізованими греками чи "фракійцями" (що і є болгарами) і були носіями саме цього діалекту. Слід зауважити, що про словян можна говорити лише, як про носіїв споріднених мов. Питання етнічної спільноти (племя, етнос, народ, національність) - повинно бути винесено "за дужки". Ніколи не існувало якогось племені, етнічної групи "словяни" чи "прасловяни", які розселились по теренах Європи. Розселились носії мов. Самі ці носії родичами між собою не були. Не були вони і носіями "загальнословянських" традицій і звичаїв. Що і є етнічною спорідненістю. А місцеві жителі ці мови переймали, але пристосувавши їх "під себе", залишивши свою культуру, звички, традиції. Як приклад, романська мовна група: носії "близьких" мов французи та румуни, не є етнічноспорідненими. І що ті, що ті перйняли стародавню латину римських поселенців, переіначивши її під себе. А от етнічноблизькими румуни та молдовани є до українців та болгар.
Так от, солунський діалект староболгарської мови, як найближчий до адміністративного, культурного і цивілізаційного центру - Константинополя/Нового Риму, до того ж носієм якого були "творці" "старословянської" писемної мови - Кирил та Мефодій, і став уніфікованою (тобто стандартизованою, загальновикористованою, з виробленими загальними правилами та нормами) мовою для всього, умовно, православно-словянського світу. Саме цю мову "стандартизували" і "зафіксували". І саме вона стала мовою літературною і офіційною (тобто такою, що використовувалась в органах влади, торгових договорах, літописах та книгах) і, природньо, мовою церковного богослужіння.
Саме таку функцію - літературної, офіційної та державної мови і виконувала церковнословянська в Україні з 10 аж до 18-19 сторіччя.
До речі, державною мовою Речі Посполитої була латина, мовою міст - сукупність діалектів німецької, а польська, довгий час, залишалась мовою шляхти та селян. От великий польський вчений Микола Коперник польську мову не використовував - був німецькомовним підданим польського короля. Чи був він етнічним поляком - взагалі невідомо. А от словянином його однозначно не варто робити - не був він носієм словянських мов. А державною та офіційною мовою ВКЛ була саме цекровнословянська. І шукати де там білоруська, де українська - не варто. Одна церковнословянська (староболгарська) мова, яку кожний народ використовував зі своїм акцентом (українським чи білоруським).
Так от, "двуязичіє" в Україні-Руси існувало завжди. Але так само, таке двуязичіє існувало у більшості народів Європи: латина і німецька у німців, французська і, умовно, кельто-германські "суржики" у Британії. У першому випадку, латина була витіснена з офіційно-книжного вжитку німецькою, у другому французська зєдналась з германо-кельтським субстратом, породивши англійську. У нас же довгий період відбувалось паралельне співіснування та одночасне використання. З одного боку мова книжок, нормативних актів, торгових договорів, богослужіння - церковнословянська, словянська тобто солунський діалект староболгарської. А з іншого, проста чи "руська" мова - для повсякденного вжитку, саме вона і є українською. Існуючи на одному терені та використовуючись одним народом ці мови впливали, взаємодіяли одна-на-одну. Наші предки пристосували чужу староболгарську під себе. Так виник Київський Ізвод - стала традиція прочитання/вимови слів церковнословянської мови на український лад. Тобто говорили "чужою" мовою на свій манер, чим зробивши чужу і своєю. Але говорили з українським акцентом. Наприклад, церковнословянська «ѣ» читалось як "і", а не "є". А з часом відбулась і транслітерація (тобто запис) церковнословянського тексту за правилами близькими до сучасної української мови - як чуєш так і пишеш. В російській частині України Київський Ізвод, як мова широкого, офційного вжитку, проіснував до 18-19 сторіч. Її було заборонено та примусово запроваджено використання "Московського Ізводу" - відбувалась, як заборона друкування книжок, так і знищення вже існуючих, викладання в учбових закладах. З цього моменту і слід говорити про припинення існування традиції української літератури на церковнословянській мові. Але не припинення самої української літератри.
Слід зауважити, що, якщо в Україні-Русі одночасно співіснували "книжкова" церковнословянська та народна українська, то у Московській Державі, церковнословянська стала основою для сучасної російської, витіснивши мову туземних народів (балтів, та ж билинна "голитьба", та фіноугрів - ерзя, меря, мокша). Тим більше, якось дивно чути про племена словян в Москвії. Словяномовні - так, могли бути. А словяноетнічні - такого ж взагалі не існуало.
На сьогоднішній момент, сприймається, що української мови і літератури не існувало до рубежа 18-19 сторіччя, а мовою Руси, була саме староцерковнословянська, з якої і народились українська, білоруська та російська. Та це не так. Тим більше, неможливо вважати українську похідною від сучасної російської. Про існування живої саме староукраїнської мови свідчать, наприклад, стародавні графіті 11-го сторіччя в Софіївському соборі в Києві.
Слід розуміти, що до 18-го сторіччя в українців не виникло потреби в літературній українській мові - цю функцію прекрасно виконував офіційний, книжний Київський Ізвод, в якому вже були вироблені правила, граматика та орфографія, та стала традиція вжитку. Саме Київський Ізвод і слід вважати мовою української літератури до 18-го сторіччя. Витіснений та заборонений російською державою, він зник. Але його місце зайняла "проста" мова, перейшовши на рівень літературної.
Література - це в першу чергу ідея, мисленя, культурний та цивілізаційний аспект. А мова - спосіб кодифікації образів та явищ. От Котляревський і започаткував традицію висловлення, кодифікаціїї української літератури українською ж народною мовою, а не започаткував українську мову чи літературу. Котляревський не "початок", а етап цивілізації. Перехід української літератури з діалекту староболгарської на українську мову.
Доречі, а хтось чув про російську літературу 18-го сторіччя? Її не існувало. Мова вже почала з'являтись, а от літератури (тобто ідей-думок) не було. Але то "єрунда", звичайно. Можна ж літературу Русі та Литви визнати своєю, та перекласти Московським Ізводом, знищивши оригінали. Та й не тільки українську чи литвинську (білоруську). От, наприклад, вельмишановний пан Ломоносов взяв і переклав з німецької свої конспекти з гірничої справи на російську - цим започаткувавши наукову літературну мову Росії. Зауважу, не створив чи сформулював нові, а переклав вже існуючі. Але ж мова то росіійська (вірніше, якийсь перехідний етап з староболгарської в російську), та думки-ідеї німецькі. А більшість російських-вчених 18-го сторіччя, взаглі "не парились" щодо мови. Писали тією, якою володіли - німецькою. Бо були німцями. Але ж писали в Росії і про Росію. То чого б їх не визнати російськими? Так і Кіплінга з його "мауглі" можна до індіської літератури віднести. Писав в Індії чи про Індію, використовував індійський фолькльор та частково місцеві мови, як то слова: Мауглі - жабеня, балу - ведмідь, багіра, шерхан й інші.
П.С. Іван Мазепа, 1698 .
ДУМА ІЛИ ПІСНЯ (уривок)
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш лю́бви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Українська ж...
