Джаклін Вілсон: "Слабо. Трейсі Бікер повертається" - 2
Продовжую працювати з перекладом третьої повісті Дж. Вілсон про Трейсі Бікер. Хто там ще не вірив, що по Трейсі повернеться гламурна мама?
Мрії збуваються! Моя хрещена фея попрацювала понаднормово і все влаштувала. Я цілі вихідні була з мамою, і це було чу-до-во, а ще вона сказала, що хоче, щоб я переїхала назавжди і жила з нею, щойно Елейн зуміє оформити все офіційно.
Елейн не очікувала, що мама з’явиться. Вона цього не сказала, але ж я не дурна. Я здогадалась. Кам підкинула мене до Елейниного офісу. Сказала, що почекає разом зі мною, якщо я хочу. Але я не захотіла. Якось дикувато, щоб Кам була поруч у таку мить. Вона все ще не дуже переживала і ніяк не хотіла благати мене залишитися. Хоча, вона чогось минулої ночі плакала.
Я почула ці тоненькі хлипи з-під подушки й чомусь вони мене дуже зачепили. Я схопилася з ліжка і побігла через вітальню до Кам, готова стрибнути до неї в ліжко, міцно-преміцно обійняти і сказати… Сказати що?
Ось у цьому й проблема. Не можу ж я сказати, що я залишуся, бо я не залишуся - йдеться ж про мою маму! Кам мені ніхто. Серйозно. Я маму знаю все життя, а Кам - тільки шість місяців. Смішно й порівнювати.
Тому я до неї обійматися не полізла, зробила вигляд, що встала в туалет. Коли я поверталася - хлипи вщухли. Може, мені просо наснилося?
Мама трохи запізнилася, я раз-по-раз бігала в туалет, а Елейн до крові пожувала губу своїми кролячими зубами. Коли це раптом біля під’їзду спинилося таксі й із нього вискочила мама! Вона побігла на високих підборах, її біляве волосся розвівалося й било їй по плечах, а груди підстрибували під обліплою кофтиною. Вона міцно-преміцно мене обійняла, а я вдихнула аромат її парфумів та тютюну. Вона все торочила про те, що заспала і пропустила електричку, але я не слухала - я була така щаслива, що вона врешті дісталася до нас!
Хоча, з моєї поведінки цього помітно не було.
- Гей, маленька, не реви, бо промочиш мені светра, - пожартувала мама.
- Я не плачу. Я ніколи не плачу. У мене просто алергія час від часу, я ж тобі казала, - відповіла я, втираючи очі Елейниними серветками.
Тоді мама мене забрала. Ми не пішли на усілякі там нудні автобуси чи електрички, а взяли таксі - воно завезло нас аж додому. Ну, до мами додому. Але я ж теж там житиму, тому все правильно!
Їхати туди було багато миль і коштувало це задоволення недешево, але знаєте, що мама сказала?
- Не зважай, маленька, ти цього варта!
У мене ледь знову алергія не почалася. І мама не лише на найдовшу у світі поїздку розщедрилася! Ось дайте-но я лиш про подарунки розповім! Моя мама краща за будь-яку хрещену фею! І її квартира виявилася ще кращою, ніж я собі уявляла.
ОК, зовні вона звичайнісінька. Мама живе у сірому квадратоному багато квартирнику, перед яким сама тільки автостоянка і іровий майданчик для малявок. Мамина квартира була на горішньому поверсі - ліфт домчав туди швидше, ніж мій шлунок. Мабуть, тому, а ще через запах сечі в ліфті, я стала почуватися якось дивно. Здавалося, що стіни ліфта давлять на мене зусібіч, стискають так, що я дихнути не можу. Захотілося раптом, щоб хтось негайно витяг мене звідти, міцно пригорнув і заховав у моїй темній печері з кажанами. Я тільки зойкнула ледь-ледь, але мама побачила з мого обличчя, що щось не так.
- Що це з тобою, Трейсі? Ти ж не боїшся ліфтів, ні? Така велика дівчинка!
Вона захихотіла, і я спробувала також засміятись, але мій сміх більше скидався на плач. Тільки, ясна річ, я ніколи не плачу. Але все минулося, уже за мить я вийшла із старого смердючого ліфта і увійшла до маминої чудової квартири.
Усе там було червоне - килим і оксамитові фіранки, як я і сподівалася. А ще - білий шкіряний диван - гламурний-прегламурний, а перед ним на підлозі - білий хутряний килимок. Перше, що попросила мене мама - то це роззутись . Я спершу навіть не помітила кльові світильники, які самі крутилися, музичний центр та фарфорові фігурки, так мене захопив диван. Не через те, що він був з білої шкіри, ні. Просто на ньому лежало кілька пакунків, загорнутих у рожевий папір і обмотаних золотими стрічками.
- Подарунки! - видихнула я.
- Атож! - посміхнулася мама.
- У тебе що - день народження?
- Звичайно, ні, дурненька! Це для тебе.
- Але ж це і не мій день народження, - не збагнула я.
- Я знаю, коли твій день народження, я ж твоя мама. Ні, це просто персональні подарунки для моє маленької дівчинки.
- Ой, мамо! - вигукнула я, і кинулася обійматися. - Ой, мамо! Мамо, мамо, мамо…
- Ну то як, не хочеш розгорнути їх?
- Таке спитаєш! - засміялася я і взялася до першого пакунку.
Мрії збуваються! Моя хрещена фея попрацювала понаднормово і все влаштувала. Я цілі вихідні була з мамою, і це було чу-до-во, а ще вона сказала, що хоче, щоб я переїхала назавжди і жила з нею, щойно Елейн зуміє оформити все офіційно.
Елейн не очікувала, що мама з’явиться. Вона цього не сказала, але ж я не дурна. Я здогадалась. Кам підкинула мене до Елейниного офісу. Сказала, що почекає разом зі мною, якщо я хочу. Але я не захотіла. Якось дикувато, щоб Кам була поруч у таку мить. Вона все ще не дуже переживала і ніяк не хотіла благати мене залишитися. Хоча, вона чогось минулої ночі плакала.
Я почула ці тоненькі хлипи з-під подушки й чомусь вони мене дуже зачепили. Я схопилася з ліжка і побігла через вітальню до Кам, готова стрибнути до неї в ліжко, міцно-преміцно обійняти і сказати… Сказати що?
Ось у цьому й проблема. Не можу ж я сказати, що я залишуся, бо я не залишуся - йдеться ж про мою маму! Кам мені ніхто. Серйозно. Я маму знаю все життя, а Кам - тільки шість місяців. Смішно й порівнювати.
Тому я до неї обійматися не полізла, зробила вигляд, що встала в туалет. Коли я поверталася - хлипи вщухли. Може, мені просо наснилося?
Мама трохи запізнилася, я раз-по-раз бігала в туалет, а Елейн до крові пожувала губу своїми кролячими зубами. Коли це раптом біля під’їзду спинилося таксі й із нього вискочила мама! Вона побігла на високих підборах, її біляве волосся розвівалося й било їй по плечах, а груди підстрибували під обліплою кофтиною. Вона міцно-преміцно мене обійняла, а я вдихнула аромат її парфумів та тютюну. Вона все торочила про те, що заспала і пропустила електричку, але я не слухала - я була така щаслива, що вона врешті дісталася до нас!
Хоча, з моєї поведінки цього помітно не було.
- Гей, маленька, не реви, бо промочиш мені светра, - пожартувала мама.
- Я не плачу. Я ніколи не плачу. У мене просто алергія час від часу, я ж тобі казала, - відповіла я, втираючи очі Елейниними серветками.
Тоді мама мене забрала. Ми не пішли на усілякі там нудні автобуси чи електрички, а взяли таксі - воно завезло нас аж додому. Ну, до мами додому. Але я ж теж там житиму, тому все правильно!
Їхати туди було багато миль і коштувало це задоволення недешево, але знаєте, що мама сказала?
- Не зважай, маленька, ти цього варта!
У мене ледь знову алергія не почалася. І мама не лише на найдовшу у світі поїздку розщедрилася! Ось дайте-но я лиш про подарунки розповім! Моя мама краща за будь-яку хрещену фею! І її квартира виявилася ще кращою, ніж я собі уявляла.
ОК, зовні вона звичайнісінька. Мама живе у сірому квадратоному багато квартирнику, перед яким сама тільки автостоянка і іровий майданчик для малявок. Мамина квартира була на горішньому поверсі - ліфт домчав туди швидше, ніж мій шлунок. Мабуть, тому, а ще через запах сечі в ліфті, я стала почуватися якось дивно. Здавалося, що стіни ліфта давлять на мене зусібіч, стискають так, що я дихнути не можу. Захотілося раптом, щоб хтось негайно витяг мене звідти, міцно пригорнув і заховав у моїй темній печері з кажанами. Я тільки зойкнула ледь-ледь, але мама побачила з мого обличчя, що щось не так.
- Що це з тобою, Трейсі? Ти ж не боїшся ліфтів, ні? Така велика дівчинка!
Вона захихотіла, і я спробувала також засміятись, але мій сміх більше скидався на плач. Тільки, ясна річ, я ніколи не плачу. Але все минулося, уже за мить я вийшла із старого смердючого ліфта і увійшла до маминої чудової квартири.
Усе там було червоне - килим і оксамитові фіранки, як я і сподівалася. А ще - білий шкіряний диван - гламурний-прегламурний, а перед ним на підлозі - білий хутряний килимок. Перше, що попросила мене мама - то це роззутись . Я спершу навіть не помітила кльові світильники, які самі крутилися, музичний центр та фарфорові фігурки, так мене захопив диван. Не через те, що він був з білої шкіри, ні. Просто на ньому лежало кілька пакунків, загорнутих у рожевий папір і обмотаних золотими стрічками.
- Подарунки! - видихнула я.
- Атож! - посміхнулася мама.
- У тебе що - день народження?
- Звичайно, ні, дурненька! Це для тебе.
- Але ж це і не мій день народження, - не збагнула я.
- Я знаю, коли твій день народження, я ж твоя мама. Ні, це просто персональні подарунки для моє маленької дівчинки.
- Ой, мамо! - вигукнула я, і кинулася обійматися. - Ой, мамо! Мамо, мамо, мамо…
- Ну то як, не хочеш розгорнути їх?
- Таке спитаєш! - засміялася я і взялася до першого пакунку.