Вірші Василя Кухти
Продовжую викладати вірші українських поетів, яких "нема в Інтернеті" і тому їх мало хто знає, а знати не завадило б.
Отже, наш сучасник, прекрасний закарпатський поет Василь КУХТА.
Гуцульський князь
Один у Відні, другий в Сибіру,
А третій в Празі...
Лиш ти поганьську здолаєш віру,
Гуцульський князю!
Гуцульський царю, гуцульський дуко,
Гуцульський Лоте...
Стомилась пити пекельні муки
Твоя голота.
Чи на гостині, чи у темниці -
Гайда до хати:
Пора настала гострити крицю,
Скарби копати.
Поділим спішно, поділим гірко
Дідівське віно:
На діадему, на мед-горівку,
На карабіни.
Гуцульський царю, гуцульський князю,
Вертай до дому!..
- Не відчинити удруге, важу,
Воріт Содому.
Немов з паперу - все тонші й тонші -
Гуцульські брами...
В чаду похмілля сидять у коршмі
Раби з катами.
Крізь дим облуди не видно брата,
Ні супостата...
Ще не настала пора розплати -
Скарби копати!
Плач Юди за сином
Плаче старенький Юда...
Рахів. Бохтерня. Бовт...
- Зжалься, яви нам чудо,
Mein lebendiger Gott!
Нащо мені ці лахи
І цукряні бовти...
Сина віддав на плаху...
Вчителем мав прийти!
Там, за кервавим Хустом,
Оре пашницю кріс...
Краще б ти, Фрідріх, шустром -
Швабом правдивим зріс.
Скраю у Ціпцераї
Жив ти без батьківщин...
Хто ж це тобі нараїв
Неньку-Вкраїну, Чин?
У вогняній пороші
Тане хлоп'яча річ...
Фатером став Волошин,
Муттер - Карпатська Січ.
Їв ти не марципани
В полі під хижий свист...
Стати не встиг ти паном...
Фріді... семінарист...
В ямі біля Копані
Лічить набої взвод...
Шепче слова прощання
Семінариста рот.
...Плаче у бовті Юда,
Цукор хрустить, мов сніг...
Прощено, Юдо, буде
Твій первородний гріх!
Марамороська нота
Флуда й овець в кошарі
Схочеш, та не зворошиш...
Нам не забракне кари,
Діду Марамороше!
Файту газди й заброди
Схочеш, та не зворошиш...
Свого не кинем броду,
Діду Марамороше!
Куплений розум й власний
Схочеш - і не зворошиш...
Ще нам всміхнеться щастя,
Діду Марамороше!
Білий рантух і пейси
Схочеш - і не зворошиш...
Ми не порвемо честі,
Діду Марамороше!
Віру і ніж кервавий
Схочеш - та не зворошиш...
Ми не споганим слави,
Діду Марамороше!
* * *
Як сталося: тут вчора квітнув сміх,
Співала хвіртка допізна рипчаста,
А нині поселилося міщанство
Й нікого не пускає за поріг...
Мов глек, стримить сомбреро на кілку,
Щокастий сонях мружиться на сонці.
Дядьки - вчорашні одчайдушні хлопці
В трусах сімейних дибають в садку.
Скрипить горіх розкриллям вітряка,
Пливе гамак, мов човен в тихім морі...
Усе о'кей... І тільки помідори
Від сорому палають на грядках!
Бархатний сезон
Вже габа по-літньому не грає,
Та журитись ніби не резон:
У затоці серця розставляє
Білі сіті бархатний сезон...
Од води, що мілиною світить,
Йшов я - оглядавсь через плече...
Як мені зелений досвід літа
Ватрою осінньою пече!
* * *
Я добре пам'ятаю: наш вахтер -
Петровичем його ще величали -
Був дядечко потішний. Возсідав
На ветхому ослоні, мов на троні,
Всевладен був у скромному фойє.
Натура флегматична та поважна -
Петрович наш жвавішав лиш тоді,
Коли знадвору відчинялись двері...
Й тепер йому належне віддаю:
Він, певно, був досвідченим вахтером -
Для зручності пришельців поділяв
На "жевжиків" і на "людей солідних".
Як зараз бачу - посмішку бліду
Засвічує Петрович, мов лампадку,
Це означа: його недремний пост
Хтось із достойних чинно проминає...
Петрович сповідав класичний стиль:
Краватка, фрак, лаковані штиблети.
Належав недаремно він до тих,
Стріча хто й пролводжає по одежі.
На вибляклі ковбойки, на "джинсу",
А надто на манери легковажні
У нашому знайомому жила
Хронічна, невигойна алергія.
Він, пам'ятаю, часто нарікав:
"Побільшало щось жевжиків на світі...
Бо навіть сам директор - й той якось
У джинсах завітав до установи...".
Він красномовно позирав на нас -
Худих і ні на йоту не поважних.
Отож не випадково, що й собі
"Соліднякам" ми починали заздрить...
Роки минули. І якось, по часі,
Я знову відчинив знайомі двері:
Мінялись тут, видать, директори,
Незмінним залишився наш Петрович!
Хоч трішки вибляк і зігнувсь вахтер,
Він вперто не хотів втрачати форму.
На шашелем побитому стільці
Ту ж службу ніс недремно, що й раніше.
Та тільки сталось диво - і яке:
Зобачивши мене, враз посміхнувся,
А потім - сподобився й на уклін?!
Чому ж бо це мене тепер не тішить...
* * *
Щось так пекло, щось так боліло,
Щось гризло, наче люті пси.
А потім враз відлопотіло,
Мов стрічка, вирвана з коси.
Вже днина,
на черницю схожа,
Парчу секунд привітних тче...
Та гірко я молюся: "Боже!
Мені нічого не пече..."
Василь КУХТА
Народився 23 квітня 1956 р. у м. Рахові на Закарпатті. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка (1981). Автор поетичних книг “Дрібка солі” (1989),
“Верхи сліпучі” (1993), “Гуцульські душі” (1994),
“Тисові пороги” (2000), “Гуцульський князь” (2001),
“Пава повстання” (2004), збірки есеїв “Не вмирай, Гуцульщино!”. Лауреат літературних премій імені Федора Потушняка, “Князь Роси” імені Тараса Мельничука, “Лицар слова” (Румунія), Міжнародної літературної премії “Карпатська корона”.
Отже, наш сучасник, прекрасний закарпатський поет Василь КУХТА.
Гуцульський князь
Один у Відні, другий в Сибіру,
А третій в Празі...
Лиш ти поганьську здолаєш віру,
Гуцульський князю!
Гуцульський царю, гуцульський дуко,
Гуцульський Лоте...
Стомилась пити пекельні муки
Твоя голота.
Чи на гостині, чи у темниці -
Гайда до хати:
Пора настала гострити крицю,
Скарби копати.
Поділим спішно, поділим гірко
Дідівське віно:
На діадему, на мед-горівку,
На карабіни.
Гуцульський царю, гуцульський князю,
Вертай до дому!..
- Не відчинити удруге, важу,
Воріт Содому.
Немов з паперу - все тонші й тонші -
Гуцульські брами...
В чаду похмілля сидять у коршмі
Раби з катами.
Крізь дим облуди не видно брата,
Ні супостата...
Ще не настала пора розплати -
Скарби копати!
Плач Юди за сином
Плаче старенький Юда...
Рахів. Бохтерня. Бовт...
- Зжалься, яви нам чудо,
Mein lebendiger Gott!
Нащо мені ці лахи
І цукряні бовти...
Сина віддав на плаху...
Вчителем мав прийти!
Там, за кервавим Хустом,
Оре пашницю кріс...
Краще б ти, Фрідріх, шустром -
Швабом правдивим зріс.
Скраю у Ціпцераї
Жив ти без батьківщин...
Хто ж це тобі нараїв
Неньку-Вкраїну, Чин?
У вогняній пороші
Тане хлоп'яча річ...
Фатером став Волошин,
Муттер - Карпатська Січ.
Їв ти не марципани
В полі під хижий свист...
Стати не встиг ти паном...
Фріді... семінарист...
В ямі біля Копані
Лічить набої взвод...
Шепче слова прощання
Семінариста рот.
...Плаче у бовті Юда,
Цукор хрустить, мов сніг...
Прощено, Юдо, буде
Твій первородний гріх!
Марамороська нота
Флуда й овець в кошарі
Схочеш, та не зворошиш...
Нам не забракне кари,
Діду Марамороше!
Файту газди й заброди
Схочеш, та не зворошиш...
Свого не кинем броду,
Діду Марамороше!
Куплений розум й власний
Схочеш - і не зворошиш...
Ще нам всміхнеться щастя,
Діду Марамороше!
Білий рантух і пейси
Схочеш - і не зворошиш...
Ми не порвемо честі,
Діду Марамороше!
Віру і ніж кервавий
Схочеш - та не зворошиш...
Ми не споганим слави,
Діду Марамороше!
* * *
Як сталося: тут вчора квітнув сміх,
Співала хвіртка допізна рипчаста,
А нині поселилося міщанство
Й нікого не пускає за поріг...
Мов глек, стримить сомбреро на кілку,
Щокастий сонях мружиться на сонці.
Дядьки - вчорашні одчайдушні хлопці
В трусах сімейних дибають в садку.
Скрипить горіх розкриллям вітряка,
Пливе гамак, мов човен в тихім морі...
Усе о'кей... І тільки помідори
Від сорому палають на грядках!
Бархатний сезон
Вже габа по-літньому не грає,
Та журитись ніби не резон:
У затоці серця розставляє
Білі сіті бархатний сезон...
Од води, що мілиною світить,
Йшов я - оглядавсь через плече...
Як мені зелений досвід літа
Ватрою осінньою пече!
* * *
Я добре пам'ятаю: наш вахтер -
Петровичем його ще величали -
Був дядечко потішний. Возсідав
На ветхому ослоні, мов на троні,
Всевладен був у скромному фойє.
Натура флегматична та поважна -
Петрович наш жвавішав лиш тоді,
Коли знадвору відчинялись двері...
Й тепер йому належне віддаю:
Він, певно, був досвідченим вахтером -
Для зручності пришельців поділяв
На "жевжиків" і на "людей солідних".
Як зараз бачу - посмішку бліду
Засвічує Петрович, мов лампадку,
Це означа: його недремний пост
Хтось із достойних чинно проминає...
Петрович сповідав класичний стиль:
Краватка, фрак, лаковані штиблети.
Належав недаремно він до тих,
Стріча хто й пролводжає по одежі.
На вибляклі ковбойки, на "джинсу",
А надто на манери легковажні
У нашому знайомому жила
Хронічна, невигойна алергія.
Він, пам'ятаю, часто нарікав:
"Побільшало щось жевжиків на світі...
Бо навіть сам директор - й той якось
У джинсах завітав до установи...".
Він красномовно позирав на нас -
Худих і ні на йоту не поважних.
Отож не випадково, що й собі
"Соліднякам" ми починали заздрить...
Роки минули. І якось, по часі,
Я знову відчинив знайомі двері:
Мінялись тут, видать, директори,
Незмінним залишився наш Петрович!
Хоч трішки вибляк і зігнувсь вахтер,
Він вперто не хотів втрачати форму.
На шашелем побитому стільці
Ту ж службу ніс недремно, що й раніше.
Та тільки сталось диво - і яке:
Зобачивши мене, враз посміхнувся,
А потім - сподобився й на уклін?!
Чому ж бо це мене тепер не тішить...
* * *
Щось так пекло, щось так боліло,
Щось гризло, наче люті пси.
А потім враз відлопотіло,
Мов стрічка, вирвана з коси.
Вже днина,
на черницю схожа,
Парчу секунд привітних тче...
Та гірко я молюся: "Боже!
Мені нічого не пече..."
Василь КУХТА
Народився 23 квітня 1956 р. у м. Рахові на Закарпатті. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка (1981). Автор поетичних книг “Дрібка солі” (1989),
“Верхи сліпучі” (1993), “Гуцульські душі” (1994),
“Тисові пороги” (2000), “Гуцульський князь” (2001),
“Пава повстання” (2004), збірки есеїв “Не вмирай, Гуцульщино!”. Лауреат літературних премій імені Федора Потушняка, “Князь Роси” імені Тараса Мельничука, “Лицар слова” (Румунія), Міжнародної літературної премії “Карпатська корона”.