"НЕБО ПАДАЄ": bilozerska

bilozerska

"НЕБО ПАДАЄ"

Nov 01, 2015 00:16

Сьогодні у Національному музеї історії України відкрилася виставка фоторобіт загиблого бійця ДУК "Правий сектор" Антона Кіреєва (позивний "Сифон"), під назвою "Небо падає".

Click to view

Практично повне відео з відкриття експозиції. З 25:18 - власне, фотографії Кіреєва.

Ні про сам захід, ні про експозицію писати не буду - там було багато журналістів, напишуть. Та й відео подивитися можна (виклала практично повністю). Скажу лише, що Антон був хорошим фотографом і хорошим бійцем. Судячи з фото, примудрявся тягати з собою на бойові професійну чи напівпрофесійну камеру. Я от не можу, бо велика і важка, зараза.
Чи не половину з його фото я бачила раніше, вони гуляли нашими ДУКівськими компами і мобілками як "народні", ми не знали, хто їхній автор. Це стосується, зокрема, портрета покійного друга Фантома і дуже відомого зображення Яни Зінкевич.

А ще під час презентації вручали посмертні нагороди родичам наших загиблих бійців - їхнім мамам, дружинам, дітям і молодшим братикам, і вручав їх Богема, і плакав, коли вручав. Вони плакали і він плакав.

Журналісти спитали в мене, чи була я знайома з Антоном Кіреєвим. Чи була знайома? Мабуть, все-таки ні. Перетиналися, звісно, минулого літа-осені на бойових і на базі, але, здається, жодного разу не розмовляли.
Однак мені є що про нього розповісти - завдяки хитросплетінню доль, яке буває лише на війні.

Приблизно рік тому, на початку жовтня, друг Сифон і друг Хруст (Антон Кіреєв і Олександр Підлубний) не повернулися з бойового завдання в районі ДАП. У лівий борт броні, на якій вони їхали, щось прилетіло, і їх з "коробочки" просто здуло. Скоріше за все, хлопці загинули на місці. Ті, хто сидів на правому боці, вціліли.

Довгий час ми нічого не знали про долю хлопців, вони рахувалися у нас зниклими безвісти. Наші розвідники обережно ходили на територію, де був цей бій (вона на той момент залишалася під контролем ворога), шукали тіла або якісь сліди - марно. Хтось з ворогів, вочевидь, забравши у загиблого Хруста телефон, дзвонив його рідним, брехав, що він у полоні, вимагав грошей... Це на деякий час дало нам надію, що хлопці живі.

Приблизно тоді ж зі мною зв'язався брат Антона Станіслав, просив сприяння у пошуках, я, як могла, намагалася щось дізнатися...

На початку листопада мої побратими, хлопці з моєї групи, зробили у районі ДАП дуже вдалу засідку на ворогів. У засідку потрапили троє, з них двоє громадян України і один росіянин. "Сепарам" було запропоновано здатися, вони відмовились і загинули як герої. Прийняли бій (метрів за 400 знаходився величенький їхній підрозділ, і вони, вочевидь, вирішили, що зможуть протриматись до прибуття підмоги). В результаті бою один загинув відразу, другий, щоб не здаватися у полон, підірвав себе гранатою, а важкопораненого росіянина наші хлопці захопили і намагалися врятувати, але, на жаль, він помер дорогою до лікарні. Його останні слова були: "Хочу додому".

Так нашим хлопцям, на жаль, не дістався полонений, але дістався його айфон. Сам цей прилад, в якому було дуже багато цінної інформації, ми передали куди слід, але вміст його я завбачливо скопіювала собі. І не даремно. Серед сили-силенної фоток, які зробив загиблий росіянин, виявились дві, на яких були зображені двоє загиблих українських бійців. Тіла були спотворені до невпізнання, але з рештків одягу й екіпірування було зрозуміло, що це не ЗСУшники, а добровольці. Коротше, ми все зрозуміли.
Я переслала ті фото брату Антона, сказала, що поки ми не заберемо тіла і не проведемо експертизу, надія ще є. Тіла залишалися на ворожій території, але завдяки фото з "сепарського" айфону ми хоча б зрозуміли, де саме. За деякий час ми зробили вилазку, викинули звідти росіян і "колобків" і тіла забрали. Ось, до речі, відео, як забирали:

Click to view

Експертиза підтвердила: так, це Антон Кіреєв і Олександр Підлубний...

Але історії цій ще не кінець. Нещодавно мені зателефонувала мама отого "сепаратиста", що підірвав себе гранатою. Його тіло зникло, і вона розшукує сина вже рік, сподівається, що він живий... Хтось з тієї сторони набрехав їй, що він в полоні у "Правого сектора", хтось розповів про мене і дав мій телефон... І от вона розказує, спокійно, без сліз і без ненависті: другого знайшли на місці бою і поховали, а її сина - нема ніде.

Син її неживий, це абсолютно точно, половина моєї групи - свідки його загибелі. Але тільки двоє нас знає, що сталося далі: коли ми відбили цю територію, ЗСУшники знайшли його тіло і поховали неподалік від місця загибелі. Лише двоє людей знають наразі, де ця могила і могли б показати її матері, щоб зробити експертизу. Але мати не хоче чекати, коли закінчиться війна, хоче їхати сюди вже зараз, і я її розумію.

Вийшло так, що завдяки загибелі групи, в якій був її син, ми змогли знайти і забрати тіла Хруста і Сифона. Далі завдяки репортажу, який я виклала про те, як забирали тіла наших бійців, мати загиблого "сепаратиста" дізналась про мене і отримала надію поховати свого сина.

Так що будемо, мабуть, зараз домовлятися, знову нелегально просочуватись на передок, бо крім нас, ніхто це не зробить. Приїде матір, посадимо її десь на базі, самі сходимо за тілом... І буде у цій сумній історії нарешті поставлена крапка.