Дві історії про свободівців
Перша про Юрка Сиротюка, якого суд відправив на 2 місяці у СІЗО за участь в подіях під Верховною Радою.
Якось, коли Сиротюк був нардепом, зустріла я його у Раді, і він розповів мені, як щойно в нього на очах одіозна регіоналка, ненависна всім патріотам України, перечепилася на сходах і впала. Поки Юрко секунду вагався, має він вчинити як джентльмен і допомогти їй чи все-таки не треба - регіоналку підняв хтось із її колег по фракції.
Вислухавши цю історію, я сказала, що більшість депутатів просто грають свої політичні ролі. У сесійній залі вони гостро опонують один одному, іноді навіть б'ються, але насправді сприймають один одного як колеги, іноді навіть партнери по бізнесу.
На це Сиротюк жорстко відповів: "Я не збираюся у це гратися. Хочу вийти з парламенту таким же, як зайшов. Інакше вся наша боротьба не має сенсу".
Судячи з учорашнього вердикту судді - Юркові це вдалося. Не тому, що бився з ментами, а тому, що його за це закрили. Якщо система закриває свободівців - значить, вони, принаймні, не є частиною цієї системи.
Друга історія - про Андрія Мохника, який був на той момент (років 5 тому) головою Київської міської "Свободи". Наближалися місцеві вибори. До офісу "Свободи", куди я саме зазирнула за якоюсь справою, прийшов чоловік середнього віку, доволі імпозантного вигляду - записуватись у партію. Він приніс із собою якісь папери і добре поставленим голосом почав викладати Мохнику якісь свої інновації та геніальні пропозиції.
Послухавши його хвилин 5, Мохник спокійно сказав дослівно таке: "Вибачте, але депутатів міських і районних рад ми до партії не приймаємо".
Малося на увазі, якщо хтось сходу не зрозумів, не те, що той чоловік вже був депутатом, а те, що він прибіг записуватись у "Свободу" під вибори, щоб пройти у депутати. Тобто, це була абсолютно стороння, чужа свободівцям (в тому числі за духом і переконаннями) людина, яка вирішила зробити собі політичну кар'єру на відомому бренді. Якби він став депутатом - покинув би "Свободу" при найменших труднощах чи просто перейшов би туди, де більше б заплатили.
Звичайно, йому одразу ж дали від воріт поворіт.
Не знаю, як зараз, а тоді, на той момент, свободівці мали правило висувати на вибори лише давніх, перевірених активістів, які й на наметах партійну газету пороздавали, і з прапорами на акціях постояли - не один місяць, можливо - не один рік, і так поступово зросли по партійних щаблях. Такий підхід мені дуже імпонує. Чужі, сторонні мають право на кар'єру всередині структури виключно після того, як стануть повністю своїми.
Якось, коли Сиротюк був нардепом, зустріла я його у Раді, і він розповів мені, як щойно в нього на очах одіозна регіоналка, ненависна всім патріотам України, перечепилася на сходах і впала. Поки Юрко секунду вагався, має він вчинити як джентльмен і допомогти їй чи все-таки не треба - регіоналку підняв хтось із її колег по фракції.
Вислухавши цю історію, я сказала, що більшість депутатів просто грають свої політичні ролі. У сесійній залі вони гостро опонують один одному, іноді навіть б'ються, але насправді сприймають один одного як колеги, іноді навіть партнери по бізнесу.
На це Сиротюк жорстко відповів: "Я не збираюся у це гратися. Хочу вийти з парламенту таким же, як зайшов. Інакше вся наша боротьба не має сенсу".
Судячи з учорашнього вердикту судді - Юркові це вдалося. Не тому, що бився з ментами, а тому, що його за це закрили. Якщо система закриває свободівців - значить, вони, принаймні, не є частиною цієї системи.
Друга історія - про Андрія Мохника, який був на той момент (років 5 тому) головою Київської міської "Свободи". Наближалися місцеві вибори. До офісу "Свободи", куди я саме зазирнула за якоюсь справою, прийшов чоловік середнього віку, доволі імпозантного вигляду - записуватись у партію. Він приніс із собою якісь папери і добре поставленим голосом почав викладати Мохнику якісь свої інновації та геніальні пропозиції.
Послухавши його хвилин 5, Мохник спокійно сказав дослівно таке: "Вибачте, але депутатів міських і районних рад ми до партії не приймаємо".
Малося на увазі, якщо хтось сходу не зрозумів, не те, що той чоловік вже був депутатом, а те, що він прибіг записуватись у "Свободу" під вибори, щоб пройти у депутати. Тобто, це була абсолютно стороння, чужа свободівцям (в тому числі за духом і переконаннями) людина, яка вирішила зробити собі політичну кар'єру на відомому бренді. Якби він став депутатом - покинув би "Свободу" при найменших труднощах чи просто перейшов би туди, де більше б заплатили.
Звичайно, йому одразу ж дали від воріт поворіт.
Не знаю, як зараз, а тоді, на той момент, свободівці мали правило висувати на вибори лише давніх, перевірених активістів, які й на наметах партійну газету пороздавали, і з прапорами на акціях постояли - не один місяць, можливо - не один рік, і так поступово зросли по партійних щаблях. Такий підхід мені дуже імпонує. Чужі, сторонні мають право на кар'єру всередині структури виключно після того, як стануть повністю своїми.