А мене сьогодні добряче дістали
Я зараз зла, і пишу про наболіле.
Не один раз колегами піднімалося питання про перешкоджання охоронцями Майдану роботі журналістів. Цих випадків повно, і я не буду зараз їх тут перераховувати. Всі знають, що йдеться про затуляння об’єктивів, недопуск на частину території (мова не про місця, де сплять люди, і не про складські приміщення) , в окремих випадках - навіть виштовхування з будівель.
Я чудово розумію цих простих хлопців з Майдану. Сама читаю сайти і бачу, що більшість журналістів брешуть. Це дуже дратує, коли тебе знімають впритул, беруть у тебе інтерв’ю - а потім ілюструють твоїм зображенням закадровий текст про фашистів і відморозків.
Звісно, перешкоджати журналістам все одно не можна. Хоча б тому, що перешкоджанням можна домогтися лише одного - журналіст обмаже не лише тебе, а й твою справу лайном з ніг до голови, бо до кремлівських темників, які він, можливо, виконує (а може, й не виконує), додадуться особисті емоції.
Не буду більше на цю тему, бо вже сказано-пересказано, і врешті-решт, хай цим займається профспілка.
Конкретна сьогоднішня ситуація: на Грушевського, коли будівельна техніка прибирала залишки згорілих шин, мене не пропускали у цілком безпечне місце - у під’їзд будівлі, з верхнього поверху якої є відкритий прохід на дах, звідки я збиралася знімати і де переді мною сьогодні побувала безліч колег. Коли я почала питати, хто старший, мені показали дядька, який стояв на автобусі. Той закричав: "Приберіть її звідси!", а коли я намагалася щось ввічливо йому пояснити, почав кричати, що якщо я не розумію слів, щоб мене скрутили і викинули силою.
Ніхто мене силою не викинув, але лише тому, що серед охоронців знайшлися знайомі.
І рядові охоронці, і цей мужик КАТЕГОРИЧНО ВІДМОВИЛИСЬ СКАЗАТИ, ДО ЯКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧИ СОТНІ НАЛЕЖАТЬ. "Це неважливо" - і все.
"З якої ви організації? - питала я. - Кому телефонувати, щоб ви мене пропустили - Парубію, Ярошу, Тягнибоку?". Марна річ. Поки я з ними сперечалася, звечоріло, світло пішло і знімати стало нічого.
Ось цей чоловік на автобусі, якого назвали старшим і який наказував хлопцям викинути мене силою. Взагалі-то, після початку боїв на Грушевського я людей з незакритим обличчям на Майдані не знімаю принципово, крім випадків, коли вони явно не проти - але задля нього роблю виняток.
Скажу просто: я на Майдані своя, і мені не подобається, коли мене кудись не пропускають і погрожують викинути силою. Я розумію, що всі на нервах - достатньо часу, в тому числі по ночах, провела з хлопцями на барикадах і розумію, як сильно хтось на когось злий за те, що відбувається сьогодні. Але не я в цьому винна.
Я не для того 10 років віддала "двіжу" і останні чотири - боротьбі з режимом (українофоби весь час пишуть, що працюю за американські гранти, але всі, хто мене знають, розуміють, що цілком безкоштовно, роками сидячи без копійки і відмовляючись від пропозицій працювати у ЗМІ, в яких не можна писати вільно), щоб тепер мені на Майдані хамили і не пропускали туди, де я нікому не заважаю і де до мене спокійно побували інші журналісти.
Розумію, що можу негарно виглядати зараз - мовляв, "я заслужила". Прості хлопці з чорними від сажі обличчями, які стільки днів і ночей відстояли в охороні барикад на Грушевського і брали участь у всіх боях, кажуть "Я тут перший день" - бо вважають неправильним хизуватись своїми заслугами.
Може, вони святі. Але я не свята. У мене комплекс - загострене почуття самоповаги. Власне, нічого, крім поваги, і не вимагаю.
Я не вимагаю покарати когось за 171 статтею - розумію, що закони зараз не діють, бо час такий, а звертатися до міліції, де таку заяву нині з великим задоволенням прийняли б до розгляду, рівнозначно зраді.
Не вимагаю, щоб кожен рядовий охоронець чи керівник середньої ланки знав мене в обличчя - це навіть теоретично неможливо. Взагалі, я за дисципліну - якщо рядовим сказали когось не пускати, вони мають виконувати цей наказ.
Але я проти "отаманщини" - коли кожен, у кого в підпорядкуванні п’ятеро людей, відчуває себе "маленьким начальничком" і вирішує, кому що можна, а кому не можна.
Я знаю, що практично всі керівники Майдану мене читають, тому прошу зробити так, щоб кожен, хто несе службу в охороні, називав на прохання людей організацію або сотню, до якої належить, і де знаходиться його сотник. Тоді я спокійно піду і вирішу всі питання з сотником, а якщо не вийде - з його керівником.
І все.
UPD. Для тих, хто неправильно зрозумів сенс слова "подзвонити".
Чому взагалі віддають наказ не пропускати кудись людей, тим більше, журналістів, яким треба кудись потрапити не просто так, а по роботі?
Це робиться для того, щоб під виглядом журналістів або просто цікавих на територію не потрапили якісь представники ворожого стану і не наробили там лиха.
Або щоб не потрапила п’яна людина, чи хвора, чи неадекватна, яка десь там впаде і уб’ється, тощо.
І якщо, приміром, хтось з відомих опозиціонерів дасть розпорядження, щоб мене пропустили - це не тому, що я якась особлива, чи дала йому хабаря, чи роблю з ним якісь таємні фінансові оборудки - а просто тому, що він мене знає і може гарантувати, що я адекватна і лиха не нароблю :)
Не один раз колегами піднімалося питання про перешкоджання охоронцями Майдану роботі журналістів. Цих випадків повно, і я не буду зараз їх тут перераховувати. Всі знають, що йдеться про затуляння об’єктивів, недопуск на частину території (мова не про місця, де сплять люди, і не про складські приміщення) , в окремих випадках - навіть виштовхування з будівель.
Я чудово розумію цих простих хлопців з Майдану. Сама читаю сайти і бачу, що більшість журналістів брешуть. Це дуже дратує, коли тебе знімають впритул, беруть у тебе інтерв’ю - а потім ілюструють твоїм зображенням закадровий текст про фашистів і відморозків.
Звісно, перешкоджати журналістам все одно не можна. Хоча б тому, що перешкоджанням можна домогтися лише одного - журналіст обмаже не лише тебе, а й твою справу лайном з ніг до голови, бо до кремлівських темників, які він, можливо, виконує (а може, й не виконує), додадуться особисті емоції.
Не буду більше на цю тему, бо вже сказано-пересказано, і врешті-решт, хай цим займається профспілка.
Конкретна сьогоднішня ситуація: на Грушевського, коли будівельна техніка прибирала залишки згорілих шин, мене не пропускали у цілком безпечне місце - у під’їзд будівлі, з верхнього поверху якої є відкритий прохід на дах, звідки я збиралася знімати і де переді мною сьогодні побувала безліч колег. Коли я почала питати, хто старший, мені показали дядька, який стояв на автобусі. Той закричав: "Приберіть її звідси!", а коли я намагалася щось ввічливо йому пояснити, почав кричати, що якщо я не розумію слів, щоб мене скрутили і викинули силою.
Ніхто мене силою не викинув, але лише тому, що серед охоронців знайшлися знайомі.
І рядові охоронці, і цей мужик КАТЕГОРИЧНО ВІДМОВИЛИСЬ СКАЗАТИ, ДО ЯКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧИ СОТНІ НАЛЕЖАТЬ. "Це неважливо" - і все.
"З якої ви організації? - питала я. - Кому телефонувати, щоб ви мене пропустили - Парубію, Ярошу, Тягнибоку?". Марна річ. Поки я з ними сперечалася, звечоріло, світло пішло і знімати стало нічого.
Ось цей чоловік на автобусі, якого назвали старшим і який наказував хлопцям викинути мене силою. Взагалі-то, після початку боїв на Грушевського я людей з незакритим обличчям на Майдані не знімаю принципово, крім випадків, коли вони явно не проти - але задля нього роблю виняток.
Скажу просто: я на Майдані своя, і мені не подобається, коли мене кудись не пропускають і погрожують викинути силою. Я розумію, що всі на нервах - достатньо часу, в тому числі по ночах, провела з хлопцями на барикадах і розумію, як сильно хтось на когось злий за те, що відбувається сьогодні. Але не я в цьому винна.
Я не для того 10 років віддала "двіжу" і останні чотири - боротьбі з режимом (українофоби весь час пишуть, що працюю за американські гранти, але всі, хто мене знають, розуміють, що цілком безкоштовно, роками сидячи без копійки і відмовляючись від пропозицій працювати у ЗМІ, в яких не можна писати вільно), щоб тепер мені на Майдані хамили і не пропускали туди, де я нікому не заважаю і де до мене спокійно побували інші журналісти.
Розумію, що можу негарно виглядати зараз - мовляв, "я заслужила". Прості хлопці з чорними від сажі обличчями, які стільки днів і ночей відстояли в охороні барикад на Грушевського і брали участь у всіх боях, кажуть "Я тут перший день" - бо вважають неправильним хизуватись своїми заслугами.
Може, вони святі. Але я не свята. У мене комплекс - загострене почуття самоповаги. Власне, нічого, крім поваги, і не вимагаю.
Я не вимагаю покарати когось за 171 статтею - розумію, що закони зараз не діють, бо час такий, а звертатися до міліції, де таку заяву нині з великим задоволенням прийняли б до розгляду, рівнозначно зраді.
Не вимагаю, щоб кожен рядовий охоронець чи керівник середньої ланки знав мене в обличчя - це навіть теоретично неможливо. Взагалі, я за дисципліну - якщо рядовим сказали когось не пускати, вони мають виконувати цей наказ.
Але я проти "отаманщини" - коли кожен, у кого в підпорядкуванні п’ятеро людей, відчуває себе "маленьким начальничком" і вирішує, кому що можна, а кому не можна.
Я знаю, що практично всі керівники Майдану мене читають, тому прошу зробити так, щоб кожен, хто несе службу в охороні, називав на прохання людей організацію або сотню, до якої належить, і де знаходиться його сотник. Тоді я спокійно піду і вирішу всі питання з сотником, а якщо не вийде - з його керівником.
І все.
UPD. Для тих, хто неправильно зрозумів сенс слова "подзвонити".
Чому взагалі віддають наказ не пропускати кудись людей, тим більше, журналістів, яким треба кудись потрапити не просто так, а по роботі?
Це робиться для того, щоб під виглядом журналістів або просто цікавих на територію не потрапили якісь представники ворожого стану і не наробили там лиха.
Або щоб не потрапила п’яна людина, чи хвора, чи неадекватна, яка десь там впаде і уб’ється, тощо.
І якщо, приміром, хтось з відомих опозиціонерів дасть розпорядження, щоб мене пропустили - це не тому, що я якась особлива, чи дала йому хабаря, чи роблю з ним якісь таємні фінансові оборудки - а просто тому, що він мене знає і може гарантувати, що я адекватна і лиха не нароблю :)