Щойно дізналася, що помер Андрій Калахан...
Дива не сталося. Він не подолав смертельну хворобу. Хоча мав таку волю до життя, що я вірила в це до останнього. Та й він сам, здається, вірив.
Луцький націоналіст, журналіст, місцевий депутат (кажуть, зробив дуже багато корисного для людей), гарна людина і просто зовсім молодий хлопець - 20 з хвостиком. Неоперабельний рак легенів - 4-а стадія.
Був щиро віруючим християнином, постійно молився, читав церковну літературу. Вірив, що одужає, що пухлина розсмокчеться...
Я ніколи не знала його близько, хоча френдом моїм a-k88 був, здається, з перших днів існування мого ЖЖ. Але тоді я навіть справжнього імені його не знала. Коли побачила на сайтах великих ЗМІ банери про збір коштів для хворого на рак журналіста Андрія Калахана і зрозуміла, хто це - був, звісно, шок. Потім ці банери якось раптом зникли, я боялася думати про причину...
Вживу ми з Андрієм побачились лише у грудні 2012 року, на Волинському медіа-кемпі. Звідти - кілька веселих спільних фото і спогад про єдину мою з ним тривалу розмову - після кемпу, у кафешці, що звалася "Майдан". Після звичайних розмов, які веде патріотична молодь у своєму колі, Андрій розповів усе про свою хворобу - його ніщо не турбувало, аж раптом під час підйому у гори (здається, це був якийсь вишкіл у Карпатах) відчув біль у спині, подумав, що застудив м’яз, бо лежав перед тим на землі. Не звертав уваги, аж поки не стало настільки погано, що його спустили униз і відвезли до лікарні. У легенях виявилась вода... Незабаром - діагноз. Оперувати пізно. Після кількох курсів хіміотерапії Андрій вже не міг ходити, і його відправили додому - помирати...
Тоді він закусив губу і вирішив, що виживе. Поїхав в гори до якогось священика, той лікував його травами і молитвами, поставив на ноги, склав для нього спеціальну дієту - лише крупи, овочі і фрукти. Два роки Андрій почувався майже нормально - ходив до спортзалу, катався влітку на веліку, подорожував. Чи може, казав усім і примушував себе думати, що почувається нормально? Бо вигляд уже тоді мав хворобливий, і сухий кашель його не полишав. Казав: "Це не від раку, це я застудився трохи".
Як тільки йому трохи покращало, він сказав: "Я чоловік, я можу сам заробляти на себе гроші і не хочу, щоб хтось жертвував їх для мене". Подякував усім тим сайтам, попросив прибрати банери... У тій кафешці "Майдан" заплатив за всіх - бо він, мовляв, господар у Луцьку, а ми гості. Я кликала його у Київ, хотіла "віддячити". Не встигла...
Хоча ще один раз ми з ним зустрілися - у Києві, на бігу, коли я зробила це фото - єдине портретне фото з Андрієм Калаханом, зроблене мною. Це було 18 травня цього року, коли по інший бік Софійського майдану розгортались відомі події з БТРом...
Не знаю, як для інших - для мене він був символом того, що будь-яку хворобу можна подолати - силою волі, мужністю, оптимізмом, молитвою... Кілька місяців тому, коли його друг написав мені в приват, що Андрій у лікарні при смерті і його вже соборували, я відмовлялася в це вірити. Слала йому СМС-ки, писала в приват, що він не має права здаватися, бо десятки хворих спостерігають за ним з надією, постила в нього на "стіні" вірші на християнські теми... Здавалося, диво знову ось-ось відбудеться. Андрієві стало краще, він вийшов з лікарні, встав на ноги, казав, що знову почувається добре. Чому Господь не захотів подарувати людям одне-одненьке звичайнісіньке диво?
Останній запис, зроблений Андрієм на його стіні у Фейсбук 22 жовтня: "Якщо би ми вірили у життя, ми би вірили, що коли хто-небудь рідний, близький помирає, це не кінець: наші стосунки з нею, наше життя щодо неї продовжується. Щоби знайти живу людину, ми не повинні казати "вчора", "колись", "в минулому", не повинні дивитись назад, а тепер повинні жити цією людиною і цим життям, і чекати більшого, а не меншого. Митрополит Антоній Сурожський". Він сам підказав нам, як ставитись до нього, щоб він лишався живий...
Земля пухом, друже, твоєму тілу. А твоя душа лишається живою.