Придністров’я. Сутичка з молдованами
Вночі шестеро п’яних молдован з ножами прийшли розбиратися з нашим господарем.
- Колян, виході!
Дядя Коля вже ледь на ногах тримається (він і тверезий ледве ходив, та все ще міг з одного удару покласти молодого - колишній десантник все-таки). Але намацує у темряві ломаку і рушає на вихід.
Наша хата, наші господарі і їхній син, що прийшов у гості
Ми з хлопцями перезираємось. Йой, зараз заріжуть хазяїна хати, де ми зупинились. Явно ж на нас спишуть, а ми так хотіли не псувати свою репутацію :) Отже, хапаємо хто лом, хто арматурину - і надвір.
Мені ніякої зброї не дісталося :( Мене взагалі хлопці хотіли зачинити в хаті разом з тьотею Полею, але я надавала їм стусанів і вирвалася :)
Чесно кажучи, у мене була надія, що вони побачать, що Колян не один, і розбіжаться. Але ні, дуже вже агресивні й «розігріті» молдовани попалися, не те, що попередні мєнти.
Дізнатися, чим дядя Коля їм завинив, було неможливо - щось незрозуміле кричать і ножами вимахують. І що робити? Покалічити? Збіжиться ще півсела. А якщо, не дай Боже, когось і насмерть? Труп під лід і нічний марш-кидок до кордону? Так ми в чужій країні, місця знаємо погано, фіг прорвемось.
Все це прокручується в голові секунди за дві. Починаю їх переконувати: «Хлопці, ви п’яні, приходьте завтра тверезі, поговоримо нормально». Спочатку ніби слухали, а потім один їхній почав тихенько заходити за спину нашому. Після чого слова вже не діяли. Я тільки бачу якийсь рух, і кидаюсь голіруч між ножем і ломом. І з усієї сили штовхаю їхнього до їхніх, нашого - до наших. Схаменулись.
Ранком вони прийшли, тверезі і якісь навіть присоромлені. З’ясувалося, що дядя Коля винен їм… 20 гривень. Десятку нашкребла тьотя Поля, десятку дали господарям ми - в якості плати за постій. Після чого всі заприятелювали і пішли разом пити придністровське вино.
Я досі згадую цей інцидент, коли чую, що «нащо з ними розмовляти, треба було врізати, перестріляти, перевішати і т.д». Адже половина трагедій, коли гинуть або залишаються каліками люди, трапляється з таких само «поважних» причин.
Життям можна ризикувати за Батьківщину, за друзів, за інші речі, але не за 20 гривень і не по п’яні.
(Історії про ПМР №1, №2, №3)
- Колян, виході!
Дядя Коля вже ледь на ногах тримається (він і тверезий ледве ходив, та все ще міг з одного удару покласти молодого - колишній десантник все-таки). Але намацує у темряві ломаку і рушає на вихід.
Наша хата, наші господарі і їхній син, що прийшов у гості
Ми з хлопцями перезираємось. Йой, зараз заріжуть хазяїна хати, де ми зупинились. Явно ж на нас спишуть, а ми так хотіли не псувати свою репутацію :) Отже, хапаємо хто лом, хто арматурину - і надвір.
Мені ніякої зброї не дісталося :( Мене взагалі хлопці хотіли зачинити в хаті разом з тьотею Полею, але я надавала їм стусанів і вирвалася :)
Чесно кажучи, у мене була надія, що вони побачать, що Колян не один, і розбіжаться. Але ні, дуже вже агресивні й «розігріті» молдовани попалися, не те, що попередні мєнти.
Дізнатися, чим дядя Коля їм завинив, було неможливо - щось незрозуміле кричать і ножами вимахують. І що робити? Покалічити? Збіжиться ще півсела. А якщо, не дай Боже, когось і насмерть? Труп під лід і нічний марш-кидок до кордону? Так ми в чужій країні, місця знаємо погано, фіг прорвемось.
Все це прокручується в голові секунди за дві. Починаю їх переконувати: «Хлопці, ви п’яні, приходьте завтра тверезі, поговоримо нормально». Спочатку ніби слухали, а потім один їхній почав тихенько заходити за спину нашому. Після чого слова вже не діяли. Я тільки бачу якийсь рух, і кидаюсь голіруч між ножем і ломом. І з усієї сили штовхаю їхнього до їхніх, нашого - до наших. Схаменулись.
Ранком вони прийшли, тверезі і якісь навіть присоромлені. З’ясувалося, що дядя Коля винен їм… 20 гривень. Десятку нашкребла тьотя Поля, десятку дали господарям ми - в якості плати за постій. Після чого всі заприятелювали і пішли разом пити придністровське вино.
Я досі згадую цей інцидент, коли чую, що «нащо з ними розмовляти, треба було врізати, перестріляти, перевішати і т.д». Адже половина трагедій, коли гинуть або залишаються каліками люди, трапляється з таких само «поважних» причин.
Життям можна ризикувати за Батьківщину, за друзів, за інші речі, але не за 20 гривень і не по п’яні.
(Історії про ПМР №1, №2, №3)