Журналісти проти безкарності
Сьогодні, 23 листопада, у міжнародний день боротьби з безкарністю злочинів проти журналістів, який відзначається вперше в світі (цього дня у 2009 році на Філіпінах було вбито 32 журналісти) українські представники ЗМІ зібралися на Банковій. У руках вони тримали портрети загиблих і зниклих українських журналістів: Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова, Василя Климентьєва, Петра Шевченка, Бориса Дерев’янка та інших.
Президенту було передано петицію з вимогою знайти і покарати замовників і виконавців замахів на журналістів, а також винних у нападах на них. Повністю текст петиції можна прочитати тут:
http://www.poryad.com/?p=14032
З Банкової журналісти ходою через Інститутську, Майдан і Хрещатик пройшли до приміщення НСЖУ, де відбувся круглий стіл на тему безкарності тих, хто нападає на журналістів, після закінчення якого учасники передали петицію на захист білоруських колег до посольства Білорусі.
Круглий стіл особисто для мене був корисним - не скажу, що дізналася дуже багато нового, але цікаво було стежити за напрямком думок українських і зарубіжних колег. Нижче під катом буде довгий і практично повний конспект зустрічі, як я зазвичай роблю - кому цікаво, дочитає до кінця :)
Для тих, хто полінується лізти під кат, скажу головну свою думку. По-перше, під час круглого столу багато дискутували про те, як міліції під час акцій ідентифікувати журналістів. Бейджі-значки-жилети і так далі. А я сказала, що людина, яка просто знімає на камеру, навіть якщо вона не має жодних посвідчень, вже фізично не в змозі порушувати громадський порядок, і тому чіпати її ментам не можна. Якщо ж на ній є бейдж - взагалі всі питання повинні зніматися. По-друге, єдиний засіб припинити міліцейське насильство проти журналістів - показово вигнати з роботи одного чи двох упійманих на цьому працівників МВС.
У президії сиділи виконавчий секретар Незалежної медіа-профспілки Сергій Гузь, представник «Репортерів без кордонів» в Україні Оксана Романюк, керівник Бюро журналістських розслідувань «Свідомо» Єгор Соболєв, голова НСЖУ Ігор Лубченко, а також керівник проектів Міжнародної федерації журналістів Олівер Мані-Кьорль.
Голова НСЖУ Ігор ЛУБЧЕНКО розповів, що у 2008 році він з колегами був у Бразилії, на журналістському конгресі, і запропонував встановити міжнародний день памяті наших колег, які загинули у боротьбі за правду.
«Нас не підтримали ні тоді, ні на сеульському конгресі. Але першою про це заявила Спілка журналістів України. І треба було, щоб позаминулого року загинуло 32 наших колеги, щоб у світі почали відзначати цю подію і вимагати відплати, притягнення до відповідальності винних».
На жаль, ситуація не міняється. Міліція прагне списувати все на побутові конфлікти, «не бачачи», що журналіст під час нападу на нього, наприклад, ніс у портфелі матеріали журналістського розслідування, і вони зникли.
Можливо, треба навчати журналістів, як поводитись на барикадах і в гарячих точках, а то вони думають, що треба лізти на амбразури і танки, але ж танки і амбразури справді є, а автомату в руках нема.
Голова юридичного відділу Київської медіапрофспілки Юка ГАВРИЛОВА зробила коротеньку презентацію про порушення прав журналістів з 2009 по 2011 р. - від фізичних нападів і цензури до зменшення зарплатні.
Дуже мало журналістів, відзначила вона, звернулися до суду, більшість поплакались колегам і зупинились. Хоча є випадки, що коли журналісти захищали свої права, вони перемагали.
Єгор СОБОЛЄВ: отже, перша пропозиція вже є: не лише скаржитись колегам, а звертатися до суду.
Ігор ЧАЙКА з Незалежної медіа-профспілки поставив риторичне питання: що повинна зробити медіаспільнота, щоб працівники «Беркуту» не били журналістів, не заламували руки тощо. Щоб у «беркута» на підсвідомості при вигляді журналіста спалахувала червона лампа у мозку: не треба бити і ламати апаратуру.
Новопризначений голова прес-служби МВС Володимир ПОЛІЩУК сказав, що робота міліції буде ефективною, якщо її підтримуватиме громадськість, не буде байдужою до злочинів, і почав, як всі міліціянти, зачитувати цілком втішну на слух статистику. Лише у 2% кримінальних справ, порушених через злочини проти журналістів, сказав він, ці злочини були пов’язані з їхньою журналістською діяльностю.
Єгор СОБОЛЄВ нагадав, як гарно колись працювала міліція громадської безпеки, вона ніколи не чіпала журналістів. Згадав, як майор «Беркуту» вдарив дівчину-фотокора по об’єктиву, розбитий об’єктив пошкодив обличчя, все закінчилося вибаченнями. Так не має бути. Як мінімум, є засоби службового впливу, як максимум, карний кодекс. Людина вдарила дівчину, ще й при виконанні її професійних обов’язків!
Оксана РОМАНЮК запропонувала журналістам і міліції створити робочу групу, яка б розробила інструкції для міліціонерів і журналістів, які були б прийняті офіційно - про те, як поводитися на акціях протесту і як відрізняти журналістів.
Міліція каже, що не може відрізнити журналістів. Треба визначити, які засоби ідентифікації є прийнятними. Йшла мова про спеціальні жилети, але ж журналісти не будуть їх носити.
Вочевидь, варто провести опитування серед представників МВС, на що вони будуть реагувати краще - наліпки? Пов’язки? Бейджі?
Ще О.Романюк запропонувала провести тренінг спільно з європейцями, на якому навіть, можливо, поміняти місцями журналістів і працівників міліції. Причому щоб у тренінгу взяли участь саме ті працівники «Беркуту», які безпосередньо охороняють акції протесту.
Також треба запровадити моніторинг безкарності. Це буде наш засіб боротьби з нею. Бо нам відомо, коли на журналіста напали чи побили, але ми, як правило, не знаємо, як справа розвивалася далі.
Надійшла пропозиція долучити до тренінгів і УДО.
Юка ГАВРИЛОВА нагадала про розроблені КНМП рекомендації для молодшого складу МВС, як поводитися з журналістами. КНМП виклала їх на сайті, але працівники міліції, з якими були контакти з цього приводу, кудись зникли. Ми готові почати цю роботу з початку.
Світлана ОСТАПА («Телекритика»): У мене два месіджі до пана Володимира Поліщука.
По-перше, з приводу 171 статті (Яка передбачає кримінальну відповідальність за перешкоджання роботі журналістів - О.Б.). Коли я спитала у заступника генпрокурора Блажівського, чому вона не використовується, він відповів: «Вона нова, ми її не знаємо». Тренінги - це досить довгий шлях. А короткий шлях - достатньо одного наказу по МВС: «Не чіпайте журналістів».
По-друге, УДО перше і єдине у цьому році оприлюднило інструкцію, де є розділ, що стосується журналістів. Провели один тренінг. Ми просимо вас теж вивісити на сайті МВС таку інструкцію.
Далі взяла слово я і сказала, що тренінги - це добре (для пізнання один одного, наприклад), але для того, щоб змінити ситуацію, потрібні одне-два показових покарання винних міліціонерів - вольове рішення міліції їх покарати (бо навіть наказ не чіпати журналістів нічим не допоможе, якщо міліціонер знатиме, що начальство його в разі чого прикриє) - і вольове рішення постраждалого журналіста не задовольнятися вибаченнями.
Якби міліціонера, що вдарив журналіста, хоча б вигнали з роботи - ці проблеми припинилися б.
Click to viewЩодо ідентифікації - цілком достатньо бейджа на грудях. Скажу більше - достатньо навіть фото- чи відео-техніки у руках. Людина, яка знімає, навіть якщо вона не є професійним журналістом і не має жодних посвідчень, просто фізично не може порушувати громадський порядок, тому чіпати її міліції не можна.
Далі довго і цікаво розповідав Олівер МАНІ-КЬОРЛЬ. Його слова вдалося записати практично дослівно - завдяки паузам на переклад.
- Я хочу висловити дуже важливі пропозиції, які виходять з цієї дискусії.
Є проблеми журналістів, які роблять репортажі з масових маніфестацій, є проблема поліції. Ці дві спільноти мають сісти і поговорити.
Проблема, як проідентифікувати журналіста у ситуації, коли є вуличний безлад, не є новою і зараз розглядається в цілому світі. Дуже важливо, щоб була форма ідентифікації, яка зручна для журналіста і яка дозволяє полісмену зрозуміти, що перед ним саме журналіст. Але така ідентифікація не має бути розглянута як обмеження для журналістів. Тобто, права мають не лише офіційно акредитовані журналісти, бо журналісти можуть представляти нові медіа чи бути фрилансерами.
Я не вважаю серйозною проблемою проблему нежурналістів, які видають себе за журналістів. Все одно це не дає право арештовувати таких людей, бити чи конфісковувати їхні мобільні телефони.
Поліція не має права бити чи арештовувати мирного демонстранта, ким би він не був.
Журналісти теж не є понад законом. Поліція має право арештовувати журналіста, якщо він порушує закон. Журналісти мають такі самі права, як звичайні громадяни. Їх відрізняє їхній обов’язок чесно і неупереджено подати інформацію про подію. Тому поліція має дозволити журналістам доступ до місця події і не перешкоджати їм у їхній роботі. Враховуючи ці завдання, їх треба трактувати інакше, ніж звичайних маніфестантів.
Може бути багато різних форм ідентифікації, до яких дійде робоча група, але дозвольте показати наш засіб. Це прес-карта, яку видає профспілка журналістів Британії своїм членам. Вона є офіційно визнана поліцією Англії та Уельсу. Ззаду картки написано, що вона визнається поліцією, і кожен, у кого вона є, має бути трактований поліцією як «професійний збирач новин».
Це наслідок переговорів між журналістами і поліцією Британії, і це хороший інструмент.
Якщо журналісти були атаковані чи побиті поліцією, це однозначно має бути покарано. Суспільство поважає поліцію, якщо вона сама поважає закон.
Моніторинг є дуже важливий для боротьби з порушеннями прав журналістів. Я так зрозумів, що тут є кілька організацій, кожна з яких робить це у свій спосіб.
Це проблема, бо є різні дані і різна статистика, і це підриває довіру до них, бо дані конфліктують. Тому це важливо для всіх організацій мати один метод і одні цифри, тоді це матиме значно сильніший голос у світі. Це посилить ваші позиції і стосовно влади і змусить її робити якісь дії.
Ми пройшли подібний процес у Росії після того, як у 2006 р. було вбито Анну Політковську. В той час було 3 чи більше організацій, які представляли свою статистику викрадених і вбитих російських журналістів, починаючи з 1993 року. Ми звели ці організації докупи і попросити переглянути і узгодити їхні репорти. Таким чином ми змогли вийти на реально авторитетний підсумок щодо смертей і безкарності у Росії.
Станом на 2009 р. 213 журналістів у Росії були вбиті, і це було якось пов’язано з їхньою роботою. Дехто з них загинув внаслідок (умовно) нещасного випадку, дехто загинув у гарячих точках, декого торкнулося звичайне насильство на вулицях. І коли ми розглянули всі ці дані, ми побачили, що 48 чоловік серед них були вбиті саме за журналістську діяльність.
З-поміж цих 18 було вбито прямо внаслідок їхньої роботи, ще 18 - з дуже високою вірогідністю. З цього всього було 10 справ, де винні були притягнуті до суду. Там, де вбивство не стосувалося журналізму, було прийнято 90% обвинувальних вироків. У випдаку, коли вбвиство було повязане з журналістською діяльністю, рівень засуджуваності падав до 50%. Постає питання, чому набагато важче засудити тих, чий злочин прямо пов’язаний з журналістською діяльністю жертви?
Здебільшого всі успішні засудження - це засудження тих, хто здійснювали вбивства, а не тих, хто замовляли.
Якщо ви об’єднаєте всі ці статистики в одну, вона буде значно переконливішою і матиме більше довіри серед громадян і політиків.
Інша важлива річ, яку ця спільнота мала б робити - пояснювати журналістам, як вони можуть діяти, щоб мінімалізувати ризик для себе. 4 роки тому ми разом з національною спілкою журналістів і всеукраїнською медіапрофспілкою презентували книгу про безпеку журналістів, що займаються журналістськими розслідуваннями. Її автор - Оксана Романюк.
Одна з основних причин, чому я тут - наш новий проект, який ми стартуємо і будемо пізніше розвивати у інших державах СНД.
Ми будемо робити фільм на цю тему, який буде зачіпати всі головні питання, розкриті в книзі пані Оксани.
Найбільша позитивна проблема цієї ситуації - як звести всю енергію, бажання і цілеспрямованість всіх, хто цим займається, в одну спільноту, щоб ми говорили одним голосом. І те, що я бачу - це те, що журналісти перед лицем тиску здатні об’єднатися, щоб боротися за професію, і бути вищими за ті речі, що їх роз’єднують.
Ми бачимо тиск, який посилюється, але в цій ситуації є й певний позитив: люди об’єднуються і ви не будете мовчати.
Оксана РОМАНЮК. Зараз ми працюємо над створенням медіа-асоціації. Пропоную започаткувати робочу групу для спільного моніторингу. Можливо, МВС виділить своїх працівників, які прокоментують для журналістів, які засоби безпеки їм слід вживати.
Олександр ІЛЬЧЕНКО. На початку липня аналогічна розмова відбулася в УДО разом з представниками медіа, у присутності охоронця британської королеви. Було дуже цікаво порівняти практику британських спецслужб з нашою. Запропонував свою кандидатуру до робочої групи.
Розповів, як йому подарували помаранчевий жилет з написом «PRESS». Узяв його з собою до гарячої точки - сказали: «Негайно зніми, станеш мішенню для снайпера».
Пана Олівера запитали, чи є ця британська прес-карта перепусткою на місце злочину, де працює поліція, і чи перешкоджала британська поліція журналістам на місці загибелі принцеси Діани.
Прес-карта - так, відповів він, але до певних встановлених меж. Наприклад, коли відбулася терористична атака, є межа, за яку журналістів не пускають.
У Британії теж є постійні проблеми з поліцією. Протягом останніх років була велика кампанія журналістів, яких арештовували за фотографування, наприклад, будівлі британського парламенту - у поліції було таке право в рамках антитерористичної кампанії. Два роки тому у поліції з’явилася нова практика - камери, на які зазвичай знімають демонстрантів, щоб їх потім ідентифікувати, повернули у бік журналістів і почали знімати їх, що ми можемо потрактувати як метод тиску на журналістів. Спілка документувала ці речі, почала велику кампанію, і журналісти шляхом демонстрацій змусили владу змінити антитерористичне законодавство. Зараз не можна арештовувати фотографів у зв’язку з потенційною небезпекою терактів. Прес-карта - це зручний інструмент, вона не є панацеєю, але дає можливість апелювати до полісмена і потім використовувати це.
Голова Київської медіапрофспілки пан Юрій ЛУКАНОВ єдиний прямо сказав про те, що по-справжньому наболіле. «Давайте будемо реалістами. Причина не лише в міліції як в такій. Корінь наших проблем - у сьогоднішній владі, яка сама порушує закон, і всі силові структури нацьковує на громадян, в т.ч. на журналістів. Наш досвід (КНМП) показує, що відстояти свої права у правовому полі майже неможливо. Хоча це не означає, що треба відмовитись від судових позовів та інших методів тиску на владу. Зараз ми відроджуємо незалежну медіапрофспілку, і я закликаю всіх вступати до неї і проводити мозкові штурми, як створити тиск на владу, з підключенням Міжнародної федерації журналістів. Це не виключає контактів з МВС, бо й там, можливо, на індивідуальному рівні є люди, зацікавлені у зміні ситуації, щоб їм потім не було соромно».
Сергій ГУЗЬ: Ми не повинні стати заручниками гри у добрі стосунки. Якщо нас будуть бити, ми мусимо відповідати. Активно позиваючись - не до міліціонера, який побив, а до міліції - про сплату морального відшкодування або інших збитків, які зазнав журналіст. У Британії дуже часто до цього вдаються, коли б’ють фотокорів. Коли відомство виплатило компенсації і міліціянти залишились без премій - вони наступного разу замисляться.
Друга пропозиція С.Гузя - створення групи швидкого реагування. До неї увійдуть журналісти, які мають досвід журналістських розслідувань і можуть швидко виїздити на місця - контролювати, як іде розслідування, стимулювати, якщо це потрібно. Треба створювати стимули для влади вести з нами переговори, домовлятися і щось змінювати.
Також він повідомив, що зараз проводяться перемовини з НСЖУ про створення спільної національної прес-карти.
Всі пропозиції, висловлені під час сьогоднішнього круглого столу, будуть розшифровані, приведені до спільного знаменника і розіслані усім присутнім. А я, вочевидь, увійду до складу групи швидкого реагування. Буде у нас така колективна професійна солідарність - як у таксистів і ментів :)
Вшановують мовчанням пам’ять загиблих журналістів
Пані Надія Кир’ян - журналістка, письменниця, учасник дисидентського руху. Працює зараз у газеті "Слово Просвіти". У 2004 році, коли я тільки-тільки прийшла у журналістику, ми з нею працювали в одній редакції.