Минуле показує ікла (моя колонка на "Українському тижні")
МИНУЛЕ ПОКАЗУЄ ІКЛА
Суд над дев’ятьма молодими патріотами, що взяли участь у спилюванні голови пам’ятника Сталіну, завершився мікроперемогою: одного з них, 22-річного науковця Едуарда Андрющенка, звільнено на поруки колективу вузу, у якому хлопець зараз захищає написаний у СІЗО диплом.
Автор цих рядків була присутня на суді (куди прорвалася дивом - з журналістів всередину пустили лише представників кількох телеканалів), читала обвинувальний висновок. А ще - просто прогулялася містом Запоріжжя.
Враження, скажу вам, жахливі - ніби повернулася у пізній Радянський Союз, з його приниженням особистості, з його тотальною брехнею і демагогією, коли кожна людина, від академіка до прибиральниці, знала правду, а з усіх офіційних джерел (а неофіційних не було) лунало прямо протилежне. Коли перший секретар обкому Компартії був, по суті, феодалом, якому підпорядковувались місцева міліція і суди. Коли на чорне казали біле, і це була система, проти якої людина чи група людей були безсилі, і головним правилом було: не висовуйся, і репресивна машина тебе не зачепить.
Держава ми чи колонія?
"На площі Свободи у нас знаходиться пам’ятник Дзержинському, - розказує Едуард Андрющенко. - Також у нас є проспект Леніна, який завершується площею Леніна, на якій стоїть пам’ятник Леніну, що вказує рукою на ДніпроГЕС імені Леніна, поруч з яким є острів Леніна і озеро Леніна. І Ленінський район ще є".
Жовтневий районний суд, де слухалася справа, знаходиться на вулиці Дзержинського. Поруч - вулиця Чекістів. (Ех, Вікторе Андрійовичу, а от поперейменовували б ви усі ті вулиці у перший ж рік свого правління - не було б зараз ні Сталіна, ні цього суду).
Чи так вже важливо, скажуть опоненти, як називається вулиця, на якій живуть люди, чи кому у їхньому місті стоїть пам’ятник? Аби людям жилося добре. Але не житимуть добре люди на вулицях, названих іменами катів. Просто тому, що раби ніколи не живуть добре.
У суверенних державах стоять пам’ятники борцям за суверенітет. У колоніях, де живуть люди другого сорту, - іноземним генералісимусам. Хто ми з вами такі - вирішувати тільки нам.
Є в опонентів і ще один популярний аргумент - мовляв, дамо пам’ятникам спокій, ці люди давно мертві, навіщо ворушити історію. Але у тому ж і річ, що пам’ятники мертвим стоять на цвинтарях. А якщо вони стоять на центральних площах - ці постаті живі і при владі.
Читати далі на сайті "Українського Тижня" (відкриється у новому вікні)
Суд над дев’ятьма молодими патріотами, що взяли участь у спилюванні голови пам’ятника Сталіну, завершився мікроперемогою: одного з них, 22-річного науковця Едуарда Андрющенка, звільнено на поруки колективу вузу, у якому хлопець зараз захищає написаний у СІЗО диплом.
Автор цих рядків була присутня на суді (куди прорвалася дивом - з журналістів всередину пустили лише представників кількох телеканалів), читала обвинувальний висновок. А ще - просто прогулялася містом Запоріжжя.
Враження, скажу вам, жахливі - ніби повернулася у пізній Радянський Союз, з його приниженням особистості, з його тотальною брехнею і демагогією, коли кожна людина, від академіка до прибиральниці, знала правду, а з усіх офіційних джерел (а неофіційних не було) лунало прямо протилежне. Коли перший секретар обкому Компартії був, по суті, феодалом, якому підпорядковувались місцева міліція і суди. Коли на чорне казали біле, і це була система, проти якої людина чи група людей були безсилі, і головним правилом було: не висовуйся, і репресивна машина тебе не зачепить.
Держава ми чи колонія?
"На площі Свободи у нас знаходиться пам’ятник Дзержинському, - розказує Едуард Андрющенко. - Також у нас є проспект Леніна, який завершується площею Леніна, на якій стоїть пам’ятник Леніну, що вказує рукою на ДніпроГЕС імені Леніна, поруч з яким є острів Леніна і озеро Леніна. І Ленінський район ще є".
Жовтневий районний суд, де слухалася справа, знаходиться на вулиці Дзержинського. Поруч - вулиця Чекістів. (Ех, Вікторе Андрійовичу, а от поперейменовували б ви усі ті вулиці у перший ж рік свого правління - не було б зараз ні Сталіна, ні цього суду).
Чи так вже важливо, скажуть опоненти, як називається вулиця, на якій живуть люди, чи кому у їхньому місті стоїть пам’ятник? Аби людям жилося добре. Але не житимуть добре люди на вулицях, названих іменами катів. Просто тому, що раби ніколи не живуть добре.
У суверенних державах стоять пам’ятники борцям за суверенітет. У колоніях, де живуть люди другого сорту, - іноземним генералісимусам. Хто ми з вами такі - вирішувати тільки нам.
Є в опонентів і ще один популярний аргумент - мовляв, дамо пам’ятникам спокій, ці люди давно мертві, навіщо ворушити історію. Але у тому ж і річ, що пам’ятники мертвим стоять на цвинтарях. А якщо вони стоять на центральних площах - ці постаті живі і при владі.
Читати далі на сайті "Українського Тижня" (відкриється у новому вікні)