"ШТІРЛІЦ" З ОУН: ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА ТРАГЕДІЯ
(По-русски читать тут)
Давненько щось не розміщувала тут історичних статей, які мені надсилають. Ось ще одна стаття Дмитра Снєгирьова.
"ШТІРЛІЦ" З ОУН: ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА ТРАГЕДІЯ
"Расстрел с конфискацией всего имущества и ценностей, изъятых при обыске" - такий вирок виніс іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 2 березня 1945 року військовий трибунал військ НКВС Ворошиловградської області Максимові Івановичу Бернацькому - українському патріотові, підпільникові ОУН.
Подібних вироків за радянських часів було винесено безліч. Тоталітарна система щедро роздавала людям "білети" до тюрем, концтаборів і просто на той світ. Вирок Максимові Бернацькому є одним із символів тієї трагічної епохи.
Максим Бернацький народився у 1889 році на Черкащині в селянській сім'ї, навчався в семінарії, а потім - у Вінницькому учительському інституті. У 1915 році його мобілізували до армії і направили служити до Симферополя. В цей час Бернацького захопили ідеї українського національного визволення і у 1917 році молодий вчитель без зайвих вагань вступив до війська молодої Української Народної Республіки. Однак, на цьому його наукова кар'єра не закінчилася - Бернацький примудрився відучитися в Київському університеті. Після поразки УНР він дивом уникнув репресій і навіть мав можливість займатися наукою і викладанням.
Наука і привела його до Ворошиловграда - нинішнього Луганська. У 1935 році Бернацький став завідувачем кафедрою української мови у Ворошиловградському педагогічному інституті (нині - Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка). Роботі Максим Іванович віддавався чи не повністю. Навіть докторську ступінь він отримав без захисту дисертації, а просто за сукупністю опублікованих робіт.
А тим часом вибухнула Друга Світова війна. Ще у 1939-му комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан тиснули один одному руки під час радянсько-німецького військового параду у польському Бресті, а вже в 1941-му німецькі війська давали прочуханки недавнім радянським "камрадам"... Незадовго до приходу німців Максим Бернацький був евакуйований до Ташкента. Але там професор української філології не знайшов собі місця і повернувся до Ворошиловграду. Скоро радянська влада покинула місто, а на зміну їй прийшла німецька адміністрація.
Влада змінилася, але людям треба було якось виживати. Хтось пішов в поліцаї, хтось сумирно виконував розпорядження окупантів. А український професор Бернацький пішов... до Організації Українських Націоналістів.
Для когось це може бути несподіванкою: звідки на Донбасі узялася "западенська" ОУН!? Однак, сьогодні, коли розсекречуються архіви радянських спецслужб, проступає істинний масштаб діяльності українських націоналістів. Так, вже оприлюднено документи, в яких вказано, що, наприклад, в Маріуполі підпілля ОУН нараховувало до 300 осіб, у Слав'янську - близько 100, у Краматорську - 120... А у Дніпропетровській області лише за шість місяців 1944 року було заарештовано майже півтори тисячі (!) націоналістів...
На Луганщині координатором діяльності українських націоналістів був Євген Стахів - жива легенда українського визвольного руху. Саме Євген Стахів познайомив українського професора з агітаційними матеріалами бандерівців, розповів про головну мету ОУН - здобуття Української Соборної Самостійної Держави. Ці ідеї знайшли живий відгук у Бернацького, і той вступив до лав ОУН. Перед Бернацьким було поставлене відповідальне завдання - стати редактором німецької окупаційної газети і через неї подавати матеріали націоналістичного характеру. І Бернацький погодився.
Німецька адміністрація радо прийняла на службу добровольця, та ще й з вищою освітою. Оккупаційна газета "Нове життя", редактором якої став Максим Бернацький, знаходилася під жорстким контролем німецьких цензорів, однак йому вдавалося не лише "просувати" українські патріотичні матеріали, а й проводити вербовку нових людей до націоналістичного підпілля. Двом колегам-підпільникам він організував документи позаштатних кореспондентів "Нового життя", а ще п'ять осіб увійшли до складу редакції газети.
Окрім "просування" патріотичних публікацій в німецькій газеті, Максим Бернацький організував курси вчителів української мови. Там ОУНівські підпільники знайомилися і спілкувалися зі студентами і вербували їх до підпілля... Одним словом, фігура Максима Бернацького стала однією з ключових в роботі націоналістичного підпілля Ворошиловграду.
А тим часом німецький "дранг нах Остен" провалився. Бернацькому довелося разом з німцями відходити з Ворошиловграду, адже потрапити до рук радянської влади означало вірну смерть... Кінець кінцем Бернацький зупинився в Первомайську, на Одещині, де став регентом церковного хору. Тікати далі він не мав ані сил, ані бажання - за ці роки він втратив все, що було йому дороге: його дочка безвісти пропала, а жінка померла.
Радянські спецслужби арештували Максима Бернацького 8 серпня 1944 року. Почалися майже півроку ув'язнення і нескінченних допитів. Протоколи слідства свідчать, що слідчих цікавила не стільки співпраця професора Бернацького з німецькими оккупантами, скільки його участь в підпіллі ОУН...
В тексті вироку, винесеного Максимові Бернацькому 2 березня 1945 року, записано: "Бернацкий является убежденным украинским националистом... В 1930-1942 годах являлся членом контрреволюционного националистического общества "Просвита", стоя на платформе создания "единого независимого самостоятельного украинского государства". За националистическую деятельность он в 1930 году арестовывался органами ОГПУ... В августе 1942 года "Евгеном" он был завербован в контрреволюционную организацию "ОУН" и получил от него подпольную ОУНовскую литературу, получив установку об использовании фашистской газеты "Нове життя" в интересах украинских националистов, и вербовки новых членов в "ОУН". Як-то кажуть, і додати нічого...
Таким чином, Максим Іванович Бернацький, працюючи на німецьку адміністрацію, виконував наказ керівника ОУНівського підпілля у Ворошиловграді. Обіймаючи посаду редактора оккупаційної газети "Нове життя", він використовував всі можливості для розширення підпілля Організації Українських Націоналістів. За це його і було розстріляно радянськими "компетентними органами". Якби Бернацького викрили раніше, його б розстріляли німецькі "органи"...
Після здобуття Україною незалежності постало питання про посмертну реаблітацію Максима Бернацького. Однак, згідно постанови Луганського обласного суду від 19 грудня 1991 року Бернацького було визнано "обгрунтовано засудженим і таким, що не підлягає реабілітації". Фактично, цією ганебною постановою суд незалежної України відмовив в реабілітації людині, що віддала своє життя за самостійну українську державу... І це несправедливо не лише по відношенню до Максима Бернацького. Це несправедливо по відношенню до всіх учасників національно-визвольних змагань, яких було розстріляно і репресовано радянськими каральними органами.
Для радянського тоталітарного режиму не існувало різниці між поліцаєм і підпільником ОУН. І це зрозуміло, бо всі вони були ворогами радянської влади. Але радянської влади вже нема. СРСР тихо відійшов у вічність. І у вічність мають відійти несправедливі вироки, винесені українським патріотам червоним тоталітаризмом.
Дмитро СНЄГИРЬОВ
P.S. від мене. Ті, кому нестерпна думка, що українець співпрацював з німцями, редагуючи окупаційну газету - спробуйте замислитись: а що ще міг робити у воєнні роки немолодий гуманітарій? Для фронту він явно був уже непридатний. Видавати в Ташкенті українську газету? Нереально. Піти в Луганську у "чисті підпільники", нелегали? Але й такі мали десь працювати, і навряд чи людина, яка все життя займалася інтелектуальною працею, могла у немолодому віці піти працювати кудись на завод.
Міг би, мабуть, влаштуватися вчителем української мови до школи. Але в цій школі дітей би навчали пісень про Гітлера-визволителя. Отже, кінець Бернацького був би тим самим, а користі приніс би менше.
Так що все він робив правильно. У межах своїх можливостей допомагав націоналістичному підпіллю.
Давненько щось не розміщувала тут історичних статей, які мені надсилають. Ось ще одна стаття Дмитра Снєгирьова.
"ШТІРЛІЦ" З ОУН: ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА ТРАГЕДІЯ
"Расстрел с конфискацией всего имущества и ценностей, изъятых при обыске" - такий вирок виніс іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 2 березня 1945 року військовий трибунал військ НКВС Ворошиловградської області Максимові Івановичу Бернацькому - українському патріотові, підпільникові ОУН.
Подібних вироків за радянських часів було винесено безліч. Тоталітарна система щедро роздавала людям "білети" до тюрем, концтаборів і просто на той світ. Вирок Максимові Бернацькому є одним із символів тієї трагічної епохи.
Максим Бернацький народився у 1889 році на Черкащині в селянській сім'ї, навчався в семінарії, а потім - у Вінницькому учительському інституті. У 1915 році його мобілізували до армії і направили служити до Симферополя. В цей час Бернацького захопили ідеї українського національного визволення і у 1917 році молодий вчитель без зайвих вагань вступив до війська молодої Української Народної Республіки. Однак, на цьому його наукова кар'єра не закінчилася - Бернацький примудрився відучитися в Київському університеті. Після поразки УНР він дивом уникнув репресій і навіть мав можливість займатися наукою і викладанням.
Наука і привела його до Ворошиловграда - нинішнього Луганська. У 1935 році Бернацький став завідувачем кафедрою української мови у Ворошиловградському педагогічному інституті (нині - Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка). Роботі Максим Іванович віддавався чи не повністю. Навіть докторську ступінь він отримав без захисту дисертації, а просто за сукупністю опублікованих робіт.
А тим часом вибухнула Друга Світова війна. Ще у 1939-му комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан тиснули один одному руки під час радянсько-німецького військового параду у польському Бресті, а вже в 1941-му німецькі війська давали прочуханки недавнім радянським "камрадам"... Незадовго до приходу німців Максим Бернацький був евакуйований до Ташкента. Але там професор української філології не знайшов собі місця і повернувся до Ворошиловграду. Скоро радянська влада покинула місто, а на зміну їй прийшла німецька адміністрація.
Влада змінилася, але людям треба було якось виживати. Хтось пішов в поліцаї, хтось сумирно виконував розпорядження окупантів. А український професор Бернацький пішов... до Організації Українських Націоналістів.
Для когось це може бути несподіванкою: звідки на Донбасі узялася "западенська" ОУН!? Однак, сьогодні, коли розсекречуються архіви радянських спецслужб, проступає істинний масштаб діяльності українських націоналістів. Так, вже оприлюднено документи, в яких вказано, що, наприклад, в Маріуполі підпілля ОУН нараховувало до 300 осіб, у Слав'янську - близько 100, у Краматорську - 120... А у Дніпропетровській області лише за шість місяців 1944 року було заарештовано майже півтори тисячі (!) націоналістів...
На Луганщині координатором діяльності українських націоналістів був Євген Стахів - жива легенда українського визвольного руху. Саме Євген Стахів познайомив українського професора з агітаційними матеріалами бандерівців, розповів про головну мету ОУН - здобуття Української Соборної Самостійної Держави. Ці ідеї знайшли живий відгук у Бернацького, і той вступив до лав ОУН. Перед Бернацьким було поставлене відповідальне завдання - стати редактором німецької окупаційної газети і через неї подавати матеріали націоналістичного характеру. І Бернацький погодився.
Німецька адміністрація радо прийняла на службу добровольця, та ще й з вищою освітою. Оккупаційна газета "Нове життя", редактором якої став Максим Бернацький, знаходилася під жорстким контролем німецьких цензорів, однак йому вдавалося не лише "просувати" українські патріотичні матеріали, а й проводити вербовку нових людей до націоналістичного підпілля. Двом колегам-підпільникам він організував документи позаштатних кореспондентів "Нового життя", а ще п'ять осіб увійшли до складу редакції газети.
Окрім "просування" патріотичних публікацій в німецькій газеті, Максим Бернацький організував курси вчителів української мови. Там ОУНівські підпільники знайомилися і спілкувалися зі студентами і вербували їх до підпілля... Одним словом, фігура Максима Бернацького стала однією з ключових в роботі націоналістичного підпілля Ворошиловграду.
А тим часом німецький "дранг нах Остен" провалився. Бернацькому довелося разом з німцями відходити з Ворошиловграду, адже потрапити до рук радянської влади означало вірну смерть... Кінець кінцем Бернацький зупинився в Первомайську, на Одещині, де став регентом церковного хору. Тікати далі він не мав ані сил, ані бажання - за ці роки він втратив все, що було йому дороге: його дочка безвісти пропала, а жінка померла.
Радянські спецслужби арештували Максима Бернацького 8 серпня 1944 року. Почалися майже півроку ув'язнення і нескінченних допитів. Протоколи слідства свідчать, що слідчих цікавила не стільки співпраця професора Бернацького з німецькими оккупантами, скільки його участь в підпіллі ОУН...
В тексті вироку, винесеного Максимові Бернацькому 2 березня 1945 року, записано: "Бернацкий является убежденным украинским националистом... В 1930-1942 годах являлся членом контрреволюционного националистического общества "Просвита", стоя на платформе создания "единого независимого самостоятельного украинского государства". За националистическую деятельность он в 1930 году арестовывался органами ОГПУ... В августе 1942 года "Евгеном" он был завербован в контрреволюционную организацию "ОУН" и получил от него подпольную ОУНовскую литературу, получив установку об использовании фашистской газеты "Нове життя" в интересах украинских националистов, и вербовки новых членов в "ОУН". Як-то кажуть, і додати нічого...
Таким чином, Максим Іванович Бернацький, працюючи на німецьку адміністрацію, виконував наказ керівника ОУНівського підпілля у Ворошиловграді. Обіймаючи посаду редактора оккупаційної газети "Нове життя", він використовував всі можливості для розширення підпілля Організації Українських Націоналістів. За це його і було розстріляно радянськими "компетентними органами". Якби Бернацького викрили раніше, його б розстріляли німецькі "органи"...
Після здобуття Україною незалежності постало питання про посмертну реаблітацію Максима Бернацького. Однак, згідно постанови Луганського обласного суду від 19 грудня 1991 року Бернацького було визнано "обгрунтовано засудженим і таким, що не підлягає реабілітації". Фактично, цією ганебною постановою суд незалежної України відмовив в реабілітації людині, що віддала своє життя за самостійну українську державу... І це несправедливо не лише по відношенню до Максима Бернацького. Це несправедливо по відношенню до всіх учасників національно-визвольних змагань, яких було розстріляно і репресовано радянськими каральними органами.
Для радянського тоталітарного режиму не існувало різниці між поліцаєм і підпільником ОУН. І це зрозуміло, бо всі вони були ворогами радянської влади. Але радянської влади вже нема. СРСР тихо відійшов у вічність. І у вічність мають відійти несправедливі вироки, винесені українським патріотам червоним тоталітаризмом.
Дмитро СНЄГИРЬОВ
P.S. від мене. Ті, кому нестерпна думка, що українець співпрацював з німцями, редагуючи окупаційну газету - спробуйте замислитись: а що ще міг робити у воєнні роки немолодий гуманітарій? Для фронту він явно був уже непридатний. Видавати в Ташкенті українську газету? Нереально. Піти в Луганську у "чисті підпільники", нелегали? Але й такі мали десь працювати, і навряд чи людина, яка все життя займалася інтелектуальною працею, могла у немолодому віці піти працювати кудись на завод.
Міг би, мабуть, влаштуватися вчителем української мови до школи. Але в цій школі дітей би навчали пісень про Гітлера-визволителя. Отже, кінець Бернацького був би тим самим, а користі приніс би менше.
Так що все він робив правильно. У межах своїх можливостей допомагав націоналістичному підпіллю.