Акція "Свободи" у Севастополі і роздуми з приводу
(По-русски читать тут)
Про акцію "Свободи" 26 грудня у Севастополі я не збиралася писати нічого. Бо мене, на жаль, там не було. А звіти пощу лише з тих акцій, на яких була сама або які бачили і описали довірені люди.
Отже, це не звіт. Це висновки і постскриптум.
Коротко про суть акції: 26 грудня ВО "Свобода" провела у Севастополі марш проти нелегальної міграції. За задумкою - такий самий марш, як ті, що вже пройшли у багатьох містах України і які я описувала у своєму блозі. Ті ж самі гасла: "Вимагаємо скасувати угоду про реадмісію з ЄС!", "Нелегали, геть додому!", "Україна належить українцям!" тощо. Це зовсім не була агітація за одного з кандидатів у Президенти - Тягнибок у Севастополь ще приїде :)
Почався марш десь о четвертій від площі Суворова і мав дійти до площі Нахімова. Кінцевої точки досягнути учасникам не вдалося - дорогу перегородили кілька сотень проросійських активістів - в основному, комуністів, а також інших антиукраїнських сил. Вочевидь, вважаючи себе в Криму нелегальними мігрантами, українофоби кричали: "Севастополь! Крым! Россия!" і жбурлялися димовухами, яйцями і камінням. Деякі каменюки, наскільки я зрозуміла, вдало перелетіли назад :) При цьому постраждали кілька українофобів, в т.ч. жінка. Свою травму вона назвала "першою кров’ю за Росію".
Націоналісти провели мітинг на місці блокування (опонентів при цьому розділяла міліція), а потім правоохоронці вивезли їх на двох автобусах.
На фото: Міліція затримує проросійського активіста Сергія Толмачова.
Хочу сказати вам три головні речі.
1. Про наших. Хлопці молодці, не злякалися, виглядали серйозно, скандували правильні гасла і в бійку без потреби не лізли. Своїм вчинком - самим фактом проукраїнської акції у Севастополі - вони продовжили штовхати ситуацію у потрібному напрямку.
2. Про їхніх. У кримських українофобів є одна суттєва відмінність від наших звичних опонентів у Києві та інших містах. Вони чесніші, краще організовані і міцніше стоять за своїх. На слово "чесніші" прошу звернути особливу увагу. Якщо, скажімо, київські опоненти, коли намагаються якось нам перешкодити (=провести чергову антиукраїнську акцію), прикриваються "антифашизмом" чи просто розбіжністю у політичних поглядах (ми націоналісти, а вони інтернаціоналісти і комуністи - що поробиш, поки компартія у нас офіційно не заборонена, це "катить за відмазку"), то севастопольські українофоби не маскуються. Вони приносять на свої акції російські триколори і відкрито закликають до знищення нашої держави. Себе вважають чимсь на кшталт мешканців тимчасово окупованої території, мало не партизанами, і розповідають один одному про жахи існування у фашистській державі.
Зараз крамолу скажу: деякі - не безнадійні, і їх можна було б спробувати розпропагувати, але робити того не треба.
По-перше, любі друзі і рідні мої :), у нас, на жаль, нема кому це робити. Вести аргументовану дискусію в Інеті серед моїх правих знайомих вміють кілька людей, і цього явно не досить, а решта з великим захопленням, натхненням і азартом віддаються "хохлосрачу". Що поробиш, друзі, я вам правду кажу :(
Тепер головне. Пояснюю феномен їхньої психології. Бути партизаном дуже круто. Це ми з радянської школи пам’ятаємо. Особливо коли тебе не розстрілюють з кулеметів і не вішають біля міської управи, і найстрашніше, що тобі загрожує за твою героїчну боротьбу - провести кілька годин у міліції.
Але! Крім того, що партизаном бути дуже круто, радянські підручники навчили нас ще однієї мудрості: що перемога "наших" (центр "наших" - завжди у Кремлі) близька і неминуча, треба тільки дочекатися. І бажано не просто чекати, а героїчно боротися - щоб потім розказувати онукам. Або й так (це вже не підручники, це досвід): щоб потім, коли компетентні органи спитають, "а що це ти, хлопче, робив на тимчасово окупованій території?" - "А я партизанив, яйцями кидався!".
А пам’ятаєте ще одне совкове кліше? Ув’язнені партизани у застінках: "Тримайся, ми не загинемо, ось-ось прийдуть наші і нас звільнять". Занадто довго не було війни, скучила душа за романтикою. Думаєте, ми по лісах з автоматами бігаємо, а їм не кортить? Одного не розуміють: якби у Криму жили, наприклад, осетини, Путін, безсумнівно, прийшов би їм на допомогу. Але ті, хто зараз кричать "Севастополь! Крым! Россия!" - вони ж росіяни, а росіянам Кремль на допомогу не приходить, він ними жертвує і кидає на убій. Якщо так було споконвіку, чого б це зараз мало бути інакше?
Як тільки вони зрозуміють, що це наша держава і рятувати їх ніхто ніколи не прийде, вони заспокояться і підуть - ні, не у схрони і не в концтабори, а на звичайнісінькі кухні. Лаяти Ющенка, чи хто тоді буде :)
3. Про ситуацію в цілому. У травні минулого року ми у тому ж Севастополі пікетували штаб ЧФ. Тоді наших і їхніх теж розборонила міліція, а потім вивезла наших на автобусах.
Якщо зробити бліц-порівняння обох акцій, то вийде таке:
- тоді нам довелося піти на хитрість і проводити акцію не в тому місці, яке було вказане у заявці, цього разу акція пішла заздалегідь запланованим маршрутом.
- тоді наших вивезли у Ленінське РОВД, звідкіля швидко звільнили і вивезли за місто, тепер, наскільки я зрозуміла, одразу вивезли за місто.
- тоді їхніх затриманих був 1, наших - 11. Цього разу їхніх - 6, наших - 0.
- тоді з нашого боку на акцію приїхали кияни, цього разу - севастопольці і жителі навколишніх міст.
- тоді нашим вдалося розгорнути лише два плакати і один чи два прапори, цього разу - повноцінна хода з гаслами і під прапорами.
- тоді у нашій команді переважали досвідчені бійці, цього разу акцію провели силами молоді.
- людей цього разу у націоналістів було щонайменше вдвічі більше.
Тенденція, як на мене, очевидна. Я розумію, друзі, вашу нетерплячку, розумію, що прогрес надто повільний і такими темпами пройтися повноцінною смолоскипною ходою з портретом Бандери центральними вулицями українського Севастополя нам вдасться не раніше, ніж років за три. Але ж ми самі винні - гуртуватися і гартуватися треба!
Про акцію "Свободи" 26 грудня у Севастополі я не збиралася писати нічого. Бо мене, на жаль, там не було. А звіти пощу лише з тих акцій, на яких була сама або які бачили і описали довірені люди.
Отже, це не звіт. Це висновки і постскриптум.
Коротко про суть акції: 26 грудня ВО "Свобода" провела у Севастополі марш проти нелегальної міграції. За задумкою - такий самий марш, як ті, що вже пройшли у багатьох містах України і які я описувала у своєму блозі. Ті ж самі гасла: "Вимагаємо скасувати угоду про реадмісію з ЄС!", "Нелегали, геть додому!", "Україна належить українцям!" тощо. Це зовсім не була агітація за одного з кандидатів у Президенти - Тягнибок у Севастополь ще приїде :)
Почався марш десь о четвертій від площі Суворова і мав дійти до площі Нахімова. Кінцевої точки досягнути учасникам не вдалося - дорогу перегородили кілька сотень проросійських активістів - в основному, комуністів, а також інших антиукраїнських сил. Вочевидь, вважаючи себе в Криму нелегальними мігрантами, українофоби кричали: "Севастополь! Крым! Россия!" і жбурлялися димовухами, яйцями і камінням. Деякі каменюки, наскільки я зрозуміла, вдало перелетіли назад :) При цьому постраждали кілька українофобів, в т.ч. жінка. Свою травму вона назвала "першою кров’ю за Росію".
Націоналісти провели мітинг на місці блокування (опонентів при цьому розділяла міліція), а потім правоохоронці вивезли їх на двох автобусах.
На фото: Міліція затримує проросійського активіста Сергія Толмачова.
Хочу сказати вам три головні речі.
1. Про наших. Хлопці молодці, не злякалися, виглядали серйозно, скандували правильні гасла і в бійку без потреби не лізли. Своїм вчинком - самим фактом проукраїнської акції у Севастополі - вони продовжили штовхати ситуацію у потрібному напрямку.
2. Про їхніх. У кримських українофобів є одна суттєва відмінність від наших звичних опонентів у Києві та інших містах. Вони чесніші, краще організовані і міцніше стоять за своїх. На слово "чесніші" прошу звернути особливу увагу. Якщо, скажімо, київські опоненти, коли намагаються якось нам перешкодити (=провести чергову антиукраїнську акцію), прикриваються "антифашизмом" чи просто розбіжністю у політичних поглядах (ми націоналісти, а вони інтернаціоналісти і комуністи - що поробиш, поки компартія у нас офіційно не заборонена, це "катить за відмазку"), то севастопольські українофоби не маскуються. Вони приносять на свої акції російські триколори і відкрито закликають до знищення нашої держави. Себе вважають чимсь на кшталт мешканців тимчасово окупованої території, мало не партизанами, і розповідають один одному про жахи існування у фашистській державі.
Зараз крамолу скажу: деякі - не безнадійні, і їх можна було б спробувати розпропагувати, але робити того не треба.
По-перше, любі друзі і рідні мої :), у нас, на жаль, нема кому це робити. Вести аргументовану дискусію в Інеті серед моїх правих знайомих вміють кілька людей, і цього явно не досить, а решта з великим захопленням, натхненням і азартом віддаються "хохлосрачу". Що поробиш, друзі, я вам правду кажу :(
Тепер головне. Пояснюю феномен їхньої психології. Бути партизаном дуже круто. Це ми з радянської школи пам’ятаємо. Особливо коли тебе не розстрілюють з кулеметів і не вішають біля міської управи, і найстрашніше, що тобі загрожує за твою героїчну боротьбу - провести кілька годин у міліції.
Але! Крім того, що партизаном бути дуже круто, радянські підручники навчили нас ще однієї мудрості: що перемога "наших" (центр "наших" - завжди у Кремлі) близька і неминуча, треба тільки дочекатися. І бажано не просто чекати, а героїчно боротися - щоб потім розказувати онукам. Або й так (це вже не підручники, це досвід): щоб потім, коли компетентні органи спитають, "а що це ти, хлопче, робив на тимчасово окупованій території?" - "А я партизанив, яйцями кидався!".
А пам’ятаєте ще одне совкове кліше? Ув’язнені партизани у застінках: "Тримайся, ми не загинемо, ось-ось прийдуть наші і нас звільнять". Занадто довго не було війни, скучила душа за романтикою. Думаєте, ми по лісах з автоматами бігаємо, а їм не кортить? Одного не розуміють: якби у Криму жили, наприклад, осетини, Путін, безсумнівно, прийшов би їм на допомогу. Але ті, хто зараз кричать "Севастополь! Крым! Россия!" - вони ж росіяни, а росіянам Кремль на допомогу не приходить, він ними жертвує і кидає на убій. Якщо так було споконвіку, чого б це зараз мало бути інакше?
Як тільки вони зрозуміють, що це наша держава і рятувати їх ніхто ніколи не прийде, вони заспокояться і підуть - ні, не у схрони і не в концтабори, а на звичайнісінькі кухні. Лаяти Ющенка, чи хто тоді буде :)
3. Про ситуацію в цілому. У травні минулого року ми у тому ж Севастополі пікетували штаб ЧФ. Тоді наших і їхніх теж розборонила міліція, а потім вивезла наших на автобусах.
Якщо зробити бліц-порівняння обох акцій, то вийде таке:
- тоді нам довелося піти на хитрість і проводити акцію не в тому місці, яке було вказане у заявці, цього разу акція пішла заздалегідь запланованим маршрутом.
- тоді наших вивезли у Ленінське РОВД, звідкіля швидко звільнили і вивезли за місто, тепер, наскільки я зрозуміла, одразу вивезли за місто.
- тоді їхніх затриманих був 1, наших - 11. Цього разу їхніх - 6, наших - 0.
- тоді з нашого боку на акцію приїхали кияни, цього разу - севастопольці і жителі навколишніх міст.
- тоді нашим вдалося розгорнути лише два плакати і один чи два прапори, цього разу - повноцінна хода з гаслами і під прапорами.
- тоді у нашій команді переважали досвідчені бійці, цього разу акцію провели силами молоді.
- людей цього разу у націоналістів було щонайменше вдвічі більше.
Тенденція, як на мене, очевидна. Я розумію, друзі, вашу нетерплячку, розумію, що прогрес надто повільний і такими темпами пройтися повноцінною смолоскипною ходою з портретом Бандери центральними вулицями українського Севастополя нам вдасться не раніше, ніж років за три. Але ж ми самі винні - гуртуватися і гартуватися треба!