Те, за що я боялась братися
У цьогорічній «книжковій пригоді», було кілька пунктів, які я раніше не читала, бо боялася: надто вже важкі теми піднімають ці письменниці. І вони таки справді давались важко.
Тоні Моррісон «Улюблена».
Раніше я просто не уявляла, наскільки все те, що я досі читала про рабство, написане «ззовні» - від імені (або з точки зору) хай і співчуваючих, але білих письменниць і письменників.
А тут потрійний шок: з точки зору рабині, з точки зору жінки і матері і, наче цього замало, щоб волосся на голові заворушилось, «на основі реальних подій».
І воно таки пробирає, коли ставиш себе не на місце глядача, що так сильно співчуває, що «ікра не лізе в горло і компот не ллється в рот», а на місце власне людини, яка виросла і все життя прожила з усвідомленням того, що будь-кого, кого ти знаєш і любиш (матір, чоловіка, дитину) будь-якої днини можуть вбити просто так або ж «здати комусь в оренду, віддати в сплату боргу, продати, викупити, виставити на продаж, заставити, виграти в карти, вкрасти або конфіскувати». Від цього просто стає моторошно. А якщо придивитися до рабині-жінки, то вона ще й розглядається як агрегат по примноженню робочої сили - і про власний вибір тут не йдеться зовсім або йдеться надзвичайно рідко. Бебі Саґс так і не змогла знайти нікого зі своїх восьми дітей, навіть коли визволилася. Недарма ж ії невістка каже «Схоже, я полюбила своїх дітей значно сильніше, коли дісталась сюди. А може, там, в Кентуккі, я просто не могла любити їх так, як треба, тому що вони були наче не зовсім мої».
І це ще головній героїні пощастило з хазяями. Але навіть там, у ті щасливі часи у майже ідеальних хазяїв, було видно: рабство - це гидота, навіть найм’якший його варіант. Не кажучи вже про те, що коїться зазвичай.
Світлана Алексієвич. Біля двох її книжок на полицях я ходжу вже близько року - і поки що так і не наважилась читати ні про жінок на війні, ні про Чорнобильську катастрофу.
Вирішила почати з (на вигляд) легшого: «Час секонд хенд». І це таки жахливе читання, особливо зараз. Ясно вимальовується, звідки росте коріння тієї самої «радянської людини», для котрої найважливіше в світі - жити у «Великій Країні» і «щоб нас усі боялися та поважали».
Боляче вражає, наскільки дієвою була пропаганда, якщо навіть дитина заарештованих батьків, виховуючись у дитбудинку, могла бути практично закохана у Сталіна.
І ще - для мене стало прикрою несподіванкою, що у жартівливого «Ты где? - В Караганде!» лагерний підмурівок незгірш ніж у «Приезжайте к нам на Воркуту! - Нет, уж лучше вы к нам!»
Еліс Уокер «Барва пурпурова». (Після Тоні Моррісон було особливо страшно, хоча тут уже з анотації ясно, що йдеться не про рабство).
З перших сторінок ситуація складається така, що не сприяє оптимізму аж ніяк. Мало того, ще й стрімко погіршується. І головна героїня Сілі, очима якої дивимось на все це неподобство, зовсім не боєць: тиха, покірна дівчина, бита і цькована з дитинства, не те щоб красуня, не особлива розумниця, ледве письменна, від якої нагло забрали можливість бачити тих небагатьох, кого вона любила, і видали заміж за чоловіка, якому потрібна була не вона… І розумієш, що вона сама звідси не виборсається - життя тягнеться тоскне і гірке, лише іноді розбавлене хоч якоюсь приємністю. А поряд з нею живе жіночка вперта та гаряча, здатна відстоювати свої права у родині хоч і з кулаками - і теж втрапляє у величезну халепу, бо ж чорношкіра.
І ось, коли вже нічого доброго не ждеш, раптом стається звичайне, нефантастичне диво: майже всі жінки з'ясовують, що, виявляється, якщо об’єднатися, підтримувати і допомагати одна одній (або хоча б не заважати і не шкодити), то можна вибратися з ненавистного шлюбу, відчути тілесну насолоду, знайти улюблене заняття, яке до того ж здатне непогано прогодувати - і все це без надриву і без надзусиль. І виграЄ - кожна. :)
Що таки може претендувати на утопічність - це зустріч тітки з племінниками і їх повернення саме тоді, як у Сілі з’явилося ще й своє власне житло.
Тоні Моррісон «Улюблена».
Раніше я просто не уявляла, наскільки все те, що я досі читала про рабство, написане «ззовні» - від імені (або з точки зору) хай і співчуваючих, але білих письменниць і письменників.
А тут потрійний шок: з точки зору рабині, з точки зору жінки і матері і, наче цього замало, щоб волосся на голові заворушилось, «на основі реальних подій».
І воно таки пробирає, коли ставиш себе не на місце глядача, що так сильно співчуває, що «ікра не лізе в горло і компот не ллється в рот», а на місце власне людини, яка виросла і все життя прожила з усвідомленням того, що будь-кого, кого ти знаєш і любиш (матір, чоловіка, дитину) будь-якої днини можуть вбити просто так або ж «здати комусь в оренду, віддати в сплату боргу, продати, викупити, виставити на продаж, заставити, виграти в карти, вкрасти або конфіскувати». Від цього просто стає моторошно. А якщо придивитися до рабині-жінки, то вона ще й розглядається як агрегат по примноженню робочої сили - і про власний вибір тут не йдеться зовсім або йдеться надзвичайно рідко. Бебі Саґс так і не змогла знайти нікого зі своїх восьми дітей, навіть коли визволилася. Недарма ж ії невістка каже «Схоже, я полюбила своїх дітей значно сильніше, коли дісталась сюди. А може, там, в Кентуккі, я просто не могла любити їх так, як треба, тому що вони були наче не зовсім мої».
І це ще головній героїні пощастило з хазяями. Але навіть там, у ті щасливі часи у майже ідеальних хазяїв, було видно: рабство - це гидота, навіть найм’якший його варіант. Не кажучи вже про те, що коїться зазвичай.
Світлана Алексієвич. Біля двох її книжок на полицях я ходжу вже близько року - і поки що так і не наважилась читати ні про жінок на війні, ні про Чорнобильську катастрофу.
Вирішила почати з (на вигляд) легшого: «Час секонд хенд». І це таки жахливе читання, особливо зараз. Ясно вимальовується, звідки росте коріння тієї самої «радянської людини», для котрої найважливіше в світі - жити у «Великій Країні» і «щоб нас усі боялися та поважали».
Боляче вражає, наскільки дієвою була пропаганда, якщо навіть дитина заарештованих батьків, виховуючись у дитбудинку, могла бути практично закохана у Сталіна.
І ще - для мене стало прикрою несподіванкою, що у жартівливого «Ты где? - В Караганде!» лагерний підмурівок незгірш ніж у «Приезжайте к нам на Воркуту! - Нет, уж лучше вы к нам!»
Еліс Уокер «Барва пурпурова». (Після Тоні Моррісон було особливо страшно, хоча тут уже з анотації ясно, що йдеться не про рабство).
З перших сторінок ситуація складається така, що не сприяє оптимізму аж ніяк. Мало того, ще й стрімко погіршується. І головна героїня Сілі, очима якої дивимось на все це неподобство, зовсім не боєць: тиха, покірна дівчина, бита і цькована з дитинства, не те щоб красуня, не особлива розумниця, ледве письменна, від якої нагло забрали можливість бачити тих небагатьох, кого вона любила, і видали заміж за чоловіка, якому потрібна була не вона… І розумієш, що вона сама звідси не виборсається - життя тягнеться тоскне і гірке, лише іноді розбавлене хоч якоюсь приємністю. А поряд з нею живе жіночка вперта та гаряча, здатна відстоювати свої права у родині хоч і з кулаками - і теж втрапляє у величезну халепу, бо ж чорношкіра.
І ось, коли вже нічого доброго не ждеш, раптом стається звичайне, нефантастичне диво: майже всі жінки з'ясовують, що, виявляється, якщо об’єднатися, підтримувати і допомагати одна одній (або хоча б не заважати і не шкодити), то можна вибратися з ненавистного шлюбу, відчути тілесну насолоду, знайти улюблене заняття, яке до того ж здатне непогано прогодувати - і все це без надриву і без надзусиль. І виграЄ - кожна. :)
Що таки може претендувати на утопічність - це зустріч тітки з племінниками і їх повернення саме тоді, як у Сілі з’явилося ще й своє власне житло.