Трекінг в районі Аннапурни. Частина 4
Попередні розділи:
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 1
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 2
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 3
День 11. Торунг Педі - Хай Кемп - Торунг Ла - Муктінатх
Підйом о 5 ранку. Врахувавши, що сьогодні на мене чекає неабиякий марш-кидок, вирішила поснідати вегі-бургером. Може й дарма, він мені потім згадувався увесь шлях.
Стартуємо о 6 ранку, практично разом із сонцем. Із Торунг Педі відразу починається різкий підйом до Хай Кемпу. Насправді в 6 ранку цей підйом виглядає чарівним! Навколо тиша, сніг, скелі. Сонце біжить по білим полям. Десь у скелях ховаються орли чи то інші птахи і видають цікаві, якісь геть космічні звуки. Нагадує музику Пінк Флойд, чесно!
Ми підіймаємось повільно і це добре, тому що організм встигає адаптовуватись до висоти. Обабіч видніються сліди старих лавин. І тут стається епічний момент. Мене вперше навідує думка "На чорта я сюди прусь???" :) За півтори години ми досягаємо Хай Кемп. Погода чудова, настрій також, 10 хвилин перерви і далі. Сніг тут дуже приємний і м'який, наче зовсім свіжий.
Підходимо до моста, після якого починається ще одна небезпечна ділянка з можливістю обвалу каміння. Хтось зверху кричить "Швидше". Доводиться напружитись, сипуха. Місцями подаємо з французами одне-одному руки, адже йти дійсно нелегко і зірватись вниз також видається імовірним. Але ми успішно минаємо цей відрізок.
На горизонті з'являється чайний будиночок, висота рівно 5 тисяч. Зустрічаю російськомовну пару, вони із Казахстану. Розповідають, що ночували на Хай Кемпі і що нині звідти вже встигли евакуювати якогось дядечка з гірською хворобою. Прощаємось і я намагаюсь наздогнати французів. Починається різкий підйом. Мій організм вже набрав сьогодні 500 метрів, тож мене починає піднуджувати, з'являється головний біль. Я знаходжу свій темп і свій варіант підйому. Роблю 30 маленьких кроків, зупиняюсь і роблю 30 глибоких вдихів-видихів. Так не відчувається нудота. А якщо роблю більше - це відчуття повертається і я згадую про свій сніданок у горлі. Я просуваюсь вперед вкрай повільно і йду так приблизно з годину.
Час видається вічністю, тягнеться, немов жувальна гумка. Підіймаєшся на черговий пагорб і думаєш : "Ось тут має бути перевал!", а його ще немає. Десь сідаю на камінь і вмикаю ЖПС. ЖПС каже, що до Торунг Ла 500 метрів. Але за поворотом ще підйом і,здається, це надовго.
За мною вертається француз Томас, каже, що перевал вже тут, близько. Хоче забрати мій рюкзак. Ні, не віддам. Я його пронесла усі ці дні і винесу до кінця. І ось, черговий поворот і переді мною постають такі знайомі прапорці з табличкою. Та сама картинка, на яку я дивилась стільки років. В цей момент моє життя зупиняється. Ось вона, моя велика, моя заповітна і стара мрія. Мрія, заради якої я зробила так багато, мрія, заради якої я віддала багато, мрія, заради якої зробила величезний крок із зони комфорту. Один момент і вона здійснилась. Мені було складно і я йшла сюди довго...
Всередині бушував настільки величезний потік емоцій, мені було несила його більше стримувати. Я розревілась. Стою, дивлюсь на прапорці, а з --під окулярів течуть крокодилячі сльози. У мене таке вперше... Я не можу зупинитись. Француженка Наомі перелякано дивиться на мене.
-Sorry, it’s emotional...
-It’s okay, there’s no one here...
Іду в чайний будиночок, непалець дивиться на мене розгублено. Купую чай, витираю сльози (до речі, як непалець щодня потрапляє в цей чайний будиночок????). Фото на пам'ять, море емоцій. 5416м - моя найбільша висота і найбільш пам'ятний момент у житті.
Пора спускатись. Я все ще плачу, заспокоююсь приблизно за метрів 500. Голова болить жахливо, нудить, глибоко дихаю. Спершу йдеться досить комфортно, насолоджуєшся красою, місцями біжу, думаю, шо не вистачає мені отут моїх лиж. Далі сніг перетворрюється на мокрий, а спуск на крутий. Коли провалюєшся по пояс, стає не по собі. В якийсь момент Томас кидає рюкзак вниз, сідає на 5 точку і їде за ним. Ми з Наомі повторюємо цей маневр. Весело.
За 3 години шляху наздоганяє втома, то сніг, то болото. Все чекаєш, що побачиш село, а його немає. Нарешті сніг закінчився і пройшовши через болото з мокрими ногами, ми опинились в цивілізації. М'ятний чай і пів години до Муктінатху. Минаємо черговий нависний міст. Сідає сонце, а на ньому легко, безтурботно і так по-різному розвиваються прапорці над прірвою. В цей момент хочеться стати одним з них.
Досить швидко підходимо до Муктінатху, знову зустрічаю дівчат з України. Одна з них дуже сильно підвернула ногу і отак прошкутильгала увесь перевал. Сам Муктінатх вражає розмірами і чисельними храмами. Знаходимо найближчий лодж та селимось там. Зазвчиай, багато туристів селиться у лоджі "Боб Марлі", де грає регі, працює шеф-кухар з Нідерландів і продається печиво з травкою. Але ми хотіли відпочити.
Я нарешті приймаю душ (вперше за 3 дні?), мию голову і відчуваю себе новою людиною. Чомусь, у нашому лоджі дуже багато непальців, хтось штуркає двері моєї кімнати, але я завбачливо закрила їх на замок. Кілька сторінок Ерцога, і я ловлю себе на думці, що не вірю, що усе це пережито за один день. У мене враження, наче минула вічність. А може там нагорі дійсно інакше рухається час? Набагато повільніше? Про це також писав у своїй книзі Ерленд Лу до речі (в сенсі, про те, що час зверху заповільнюється) :)
День 12. Муктінатх - Джомсом
Я думала про те, що може вартувало б зависнути у Муктінатху, але вирішила продовжити шлях із французами. Підйом о шостій, без будильника. Сьогодні за планом - дійти до Джомсома, а це десь 20 км пішки. Ідемо спершу до Джаркоту. Зустрічні непальці пропонують на продаж яблука. “Thankyou!”- усміхаюсь. “Thankyou, thankyou…” - повторює набурмосений непалець і продовжує вже щось говорити обурено на своїй мові. Я на 95% впевнена, що він сказав "“Thankyou!” в кишеню не покладеш :)"
Джаркот мене не сильно вражає, а от тибетські пейзажі, які тягнуться за горизонт - перехоплюють подих. Назустріч рухаються паломники. Індусів направду багато. Я вичитала у путівнику, що після 10 на відрізці між Муктінатхом і Джомсомом починаються піщані бурі. Вітер дійсно немалий і пилюка літає у повітрі, тож баф і окуляри стають дуже в тему.
Ми доходимо до Кагбені, трішки гуляємо старими вулицями. Сміємось із закладу з назвою "ЯкДональдс".
Обідаємо і рушаємо далі. А далі у нас 10 км вздовж цікавого пейзажу - величезна долина річки, але сама ріка невелика.
Я змучуюсь. Вчора була немала відстань, а сьогодні 20 км для закріплення.
Нарешті ми опиняємось у Джомсомі. Тут також багато паломників і неприємно-високі ціни. Ще у Муктінатху ми платили 100 рупій за номер, а тут просять 1200, за що??? Врешті-решт, Томас знаходить непоганий готель і виторговує номери по 300 рупій. Ідемо на автостанцію, щоб придбати квиток. Ще один сюрприз, до Татопані - 1200 рупій. Але вибору у нас немає.
Вже пізніше мені сказали, що я пропустила красиве село Марфа, що вартувало йти пішки далі... Ну що ж, буде привід повернутись сюди ще раз. А тим часом, я вирішила, що відпочину у Татопані і вирушу в трек до Базового табору Аннапурни.
День 13. Джомсом - Татопані
Під час своєї подорожі в Непалі, я зрозуміла одну просту річ. Люди, яких я тут зустрічаю, не створюють у своєму житті ніяких бар'єрів. Вони всі дуже різні, в них різні професії. Вони не кращі і не гірші за нас. Вони звичайні. Але їм вдається поєднувати абсолютно дикі речі.
Сьогодні на мене чекав останній день в компанії французів і 7 годин на автобусі-бляшанці по гірській місцевості. На зупинці вирував хаос - непальці та індуси тлумились та атакували автобуси, як наші бабулі на пішому переході Шегині. Але нам пощастило, в якийсь момент до нас підійшов водій, спитав в кого квитки і повів нас за собою в сторону до окремого автобуса. Практично, у нас спочатку вийшов свій окремий транспорт з білими туристами :)
На зупинці ми познайомились з трьома румунами. Вони були такі міцні і великі, що нагадали мені бізонів :) Один з них забрав у мене рюкзак і поніс його до автобуса, тримаючи ці 20 кг кількома пальцями. Опісля румуни почали закидувати на дах величезні рюкзаки однією рукою. Виглядало епічно :)
В автобусі я сиділа з одним з них, його звали Флорі, він виявився стоматологом. Флорі обожнює подорожі, альпінізм і облазив вже практично усі гори світу. Тим часом автобус їхав із відчиненими дверима вздовж урвищ під місцеву музику і світло гірлянд, а ми з румунами були на одній хвилі, постійно жартували і підспівували. Французи навіть спитали в мене чи то бува не українці , ги :)
Потім у нас спустило колесо і нас пересадили на інший автобус.
Якось швидко і непомітно ми дістались до Татопані. Було шкода прощатись з новими і старими знайомими, було шкода прощатись з усіма людьми в автобусі, адже за ці веселі екстремальні 7 годин ми так багато сміялись, що мені видалось наче ми усі - рідня. Я проводжала автобус, а зсередини мені махали руками французи, румуни, німці, непальці. І так тепло на душі було, ех.
Тут же я помітила, що з мого автобуса висадився ще один білий хлопець. Це був француз Джеремі і він також збирався до Базового табору Аннапурни. Ми скооперувались. Пообідали, заселились, попрали речі (до речі, вже пізніше я помітила оголошення в своїй кімнаті про те, що прати тут вручну заборонено, мовляв, треба користуватись платними послугами пралки, але нам ніхто нічого не сказав).
Ближче до вечора, ми з Джеремі пішли до термальних джерел ( сама назва села так і перекладається "тато" - гарачий, "пані" - вода). Джеремі - 28. Він архітектор, мав свій власний бізнес, який призупинив для подорожей. Винаймає у Парижі квартирку в 17 квадратних метрів за шалені гроші. Живе богемним життям - вечірки, паби, алкоголь і т.д. Напередодні треку, Джеремі відвідав курс віпасани і сказав, що вона змінила його життя. Але, як на мене, це лише слова :)
Термальні джерела мене не сильно вразили, досить швидко мені стало нудно. Джеремі хотів відпочити один день у цьому селі, я погодилась його зачекати.
Ввечері я сиділа на веранді і читала книгу. Тут я познайомилась з Бретом, військовим з Австралії. Він цікавився ситуацією в Україні і казав, що йому подобається трекінг через можливість вивчати нові місця і розбирати карти. А ще він дуже любить собак і справляє враження дуже чіткої людини з конкретними цілями. Його відповіді були однозначними, фактажними і говорив він чітко-поставленим голосом. Він нагдував мені класичного військового з американських фільмів. Тобто хороша, чесна людина, з примірною жінкою, дітьми, будинком і тваринами. Yes, sir!
День 14. Татопані
Дивовижно прокинутись зранку і не замерзнути. Картинка змінилась дуже різко. Замість засніжених Гімалаїв, я опинилась в ніжно-теплих джунглях. І так, спати в одних трусах і футболці було чудово :) Організм сам почав будити мене о 6 ранку, і ти відчував себе відпочившим і повним сил.
Холодний душ і миття голови в холодній воді. Я вже майже звикла. В селі світло, а на горизонті показує свою велич Південна Нілігірі. Тіло просить багато їжі, тож на сніданок замовляю яйця, картоплю і тости і вперше за стільки часу п'ю каву з молоком.
У Татопані нині похмуро, кудись йти - нема бажання, тож сиджу пів дня у їдальні з Ерцогом та Екзюпері (дивно, на треці читаю одних французів). Позаду мене сидять двоє американських дідусів. Я вловлюю уривки їхніх фраз. Один каже, що мріє привезти сюди сина і онука. Від іншого чується: "У тебе є життя, у тебе є стільки можливостей для всього!!!".
На обід ми пішли з Джеремі в дорожню забігайівку. Індійські паломники, монахи, садху в трусах, шум, натовп, автобуси - паралельна реальність, де відчуваєш себе героєм якогось фільму.
Індуси бачать нас, білих, які наминають далбат, і усміхаються.
Ми переміщуємось у сусідній готель, щоб купити там солодке. В якусь мить починається дощ і Джеремі втікає, щоб сховати свої речі з веранди. Повертається він з Філіпом, тим самим американцем, з яким ми познайомились в Манангу. Вони перетнулись лише кілька хвилин тому в готелі.
Ми багато розмовляємо. Нас атакує ціла зграя мух, а Філіп сипле перлами, які я намагаюсь записувати. Коли мухи його дістають, він спересердя вигукує :"Fuck, I'm feeling like a fuckin' african child!".
Хлопці починають обговорювати жінок, їхні жарти стають грубші. Мене це схарює і я повертаюсь в номер. В готель заселилась купа індусів, стоїть гам. До мене у вікно заглядає якийсь хлопець і питає чи є у мене прикурити. Доводиться вікно закрити. Татопані мене втомив, мені потрібен рух, мені пора йти...