Катманду після землетрусу. Частина 2
Початок - Катманду після землетрусу. Частина 1.
Отже я присіла в одному з провулків, щоб випити таблетку та зачекати, доки мені стане легше. В цей момент повз мене проїхала вантажна автівка з непальською армією. За кілька метрів машина перекрила вулицю, а військові почали вивантажуватись та кудись бігти. В цей же момент біля мене проїхав хлопець на старенькій хонді та через заблоковану вулицю змушений був розвернутись. Я повернула голову, він стояв біля мене. "Звідки ти, що ти тут робиш, навіщо ти приїхала в такий час сюди, тут небезпечно, ти не мала б тут бути" ... Він питав, а я пояснювала як і чому.
- Хочеш побачити найбільші руйнування? - несподівано спитав він
- Чому ні?
І я сіла на мотоцикл до людини, з якою було знайома кілька секунд. Була лише мить вагань, коли мозок каже "ти що!!!", а інтуіція просто штовхає вперед. Зважаючи на шалений рух в Катманду, зважаючи на те, що я знаходжусь у чужій країні на мотоциклі незнайомця, мені б мало бути страшно. Але мені не було. Я не можу пояснити чому, але з цією людиною я почувала себе в повній безпеці.
Його звали Дзітендра, йому 30 і він працює гідом в одній з найбільших туристичних компаній Катманду. Під час землетрусу він знаходився неподалік оглядової вежі, тож відразу зрозумів масштаби біди і побіг безпосередньо туди. Дзітен витягнув 6 людей з-під завалів і побачив багато смертей. "Засмучений" - не те слово, яким його можна було охарактеризувати на момент нашої зустрічі. Швидше, він був спустошений і казав, що усе це досі стоїть перед його очима, тому попереднього дня він пив. За його словами, в сезон у нього дуже насичений графік і він потрапляє додому лише пізно ввечері, щоб поспати. "Якби не стихія, ми б точно не перетнулись отак" - говорив він.
Насправді доля буквально насильно зіштовхнула нас в той день. Подумати лише, я інтуїтивно звернула в невідомий провулок, де мені стало погано. Я сіла. В цей момент Дзітендра виїхав з табору для постраждалих, щоб провітритись і глянути чи не потрібна де допомога. Ще момент, і він звернув саме в цей провулок, який, чомусь, перекрили військові. А ще він сказав, що зустрічався з німкенею і ми дуже схожі, тож спершу він навіть перелякався, що це вона, і саме тому зупинився. Без жартів, вже ввечері, коли ми пили чай, то зустріли друга Дзітендри, який, глянувши на мене, здивовано спитав: "А коли вона встигла повернутись сюди???".
Спершу ми поїхали до вежі...
Минули ще кілька зруйнованих храмів і будівль
і заїхали в Патан.
Багато фотографій того дня я не зробила, площі загалом були закритими. Та Дзітендра запропонував зустрітись наступного дня і повозити мене по іншим точкам. Він просив показати ці фото нашим людям, щоб вони поспівчували непальцям і допомогли цим чудовим людям (зараз вони потребують грошей, дуже хороших наметів (в Непалі розпочався сезон дощів), спальників, одягу...)
Сутеніло, ми заїхали в табір при монастирі. Захід сонця в той день був надзвичайно красивим. Я багато говорила з Дзітендрою і мені на душі стало тепло, від того, що з його обличчя зникла оця спустошеність. Йому стало легше. Він і сам зауважив: "Оце говорю з тобою, і наче усього цього й не було, наче увесь світ добрий та чудовий..."
До нас підійшла бабуся, усміхнулась та почала щось розповідати. Дзітен переклав: "Вона вже пережила страшний землетрус в 36 році і їй тоді було лише 10 місяців... а ще вона запрошує тебе залишатись сьогодні тут, в монастирі". Я глянула на стареньку, вона лагідно дивилась на мене з такою любов'ю, як може дивитись лише мати на своє дитя. Я подякувала.
Дзітендра розповів мені про свого діда, який також пережив стихію 36 року. За його словами, трусило їх тоді 16 днів (в цей момент я зрозуміла, що сьогодні знову спатиму на вулиці). Оглядова вежа також була зруйнована, однак не в такому масштабі. Її розбило на 3 шматочки і про це склали веселу пісеньку. А ще, 100 років тому, не було рятувальників, як таких, і люди не сильно поспішали допомагати одне одному. Однак, коли сморід від покійників , які лишались під завалами, поширився по цілому місту, непальці оговтались і хутко почали розбирати каміння. Отака невесела історія.
Мій новий друг завіз мене додому, ми обійнялись і попрощались. Наступного дня він зателефонував, перепросив і сказав, що не зможе приділити мені багато часу, так як допомагає з гуманітаркою для постраждалих. Не страшно, я пішла гуляти по Тамелю сама.
Мабуть, один з найпопулярніших кадрів після землетрусу - будинки, які нахилились одне до одного.
Дорогою до площі Дурбар траплялись такі завали
Мені знову зателефонував Дзітен, підібрав мене неподалік Дурбару і ми поїхали в найбільш постраждалі райони. Так виглядав в той день один з таборів для тих, хто лишився без даху над головою або просто боявся вертатись додому.
Ми минули район Гонгабу, Дзітендра здивувався тому, що я впізнаю і знаю назви деяких вулиць. Далі ми приїхали в район Баландзу і це було абсолютно невеселе видовище...
Бачите на стінах дві помаранчеві мітки? Це означає, що під завалами знаходиться двоє живих людей. 1 мітка = 1 людина. Рятувальників немає, люди бояться щось робити, аби більше не нашкодити...
Ось тут розумієш, що новини не сильно перебільшували події. Від напруження починає боліти голова, хочеться щось зробити, але що ти можеш зробити в цей момент???
Фотографую і відчуваю себе мудаком, тому що у мене все добре, у мене є гроші, камера і за кілька днів я повернусь додому в комфортабельному літачку. Помічаю, як Дзітендра намагається непомітно витерти сльози. Як мені описати усю цю бурю, яку відчуваєш всередині в таку мить? :(
Хоча, в цю мить, я дуже чітко зрозуміла одну штуку - так просто намалювати в голові свій чудовий уявний світ, де все завжди добре і казково, так просто жити в ньому. Але інколи реальність буває іншою і такі штуки дуже жорстоко повертають тебе на землю.
"Чому Бог так нас не любить?" - запитав якось риторично Дзітен, а вже за мить додав: "Та ні, все ж таки, він до нас милосердний. Адже, якби землетрус трапився вночі, загинуло б 80% нашого населення".
Ми усі намагались знайти якесь абстрактне пояснення тому, що відбувається. Я завжди вважала, що стихії відбуваються в місцях, де іде накопичення негативної енергії. Де люди стають занадто злими, егоїстичними, зажерливими. Але Непал і такі риси просто не вписувались у мою свідомість. Ці відкриті добрі люди не могли такого заслужити. Чому це сталось з ними? Хоча мовою природи наче б то усе зрозуміло: є тектонічні плити і вони рухаються, а ми шукаємо пояснення у гніві Бога...
Люди, тим часом, намагались врятувати залишки своїх речей, а хтось просто сидів біля того, що колись було його будинком...
Цей табір знаходиться в саду і виглядає досить симпатично. Загалом, табори розміщуються на відкритих безпечних ділянках: скверах, парках, пагорбах.
Але, чесно кажучи, дивитись на все це непросто і боляче...
Ми попрощались з Дзітеном. Він не обіцяв, що ми іще зустрінемось, адже мав допомагати людям. Побаченого мені вистачило, щоб самій відчути себе спустошеною, і ближче до вечора мені просто хотілось когось обійняти і поговорити з хорошою людиною ні про що. Я зайшла в забігайлівку неподалік готелю і сіла за столик до невідомої дівчинки. Доля сприяла мені, тож дівчинка виявилась дуже світлою француженкою, яка приїхала сюди на волонтерство. Мені стало легше. А потім мені знову подзвонив Дзітен, забрав мене на ще один чай і відвіз в готель. Ніч була тиха та пуста, а усе, що відбувалось в той день, носило якийсь загадково-містичний характер. Я жила по-справжньому, була дуже щаслива і дякувала вищим силам за кожен день, не зважаючи ні на що. Наступного дня на мене чекав ранковий літак, через що мені було сумно. Але доля підготувала для мене іще один сюрприз...
Отже я присіла в одному з провулків, щоб випити таблетку та зачекати, доки мені стане легше. В цей момент повз мене проїхала вантажна автівка з непальською армією. За кілька метрів машина перекрила вулицю, а військові почали вивантажуватись та кудись бігти. В цей же момент біля мене проїхав хлопець на старенькій хонді та через заблоковану вулицю змушений був розвернутись. Я повернула голову, він стояв біля мене. "Звідки ти, що ти тут робиш, навіщо ти приїхала в такий час сюди, тут небезпечно, ти не мала б тут бути" ... Він питав, а я пояснювала як і чому.
- Хочеш побачити найбільші руйнування? - несподівано спитав він
- Чому ні?
І я сіла на мотоцикл до людини, з якою було знайома кілька секунд. Була лише мить вагань, коли мозок каже "ти що!!!", а інтуіція просто штовхає вперед. Зважаючи на шалений рух в Катманду, зважаючи на те, що я знаходжусь у чужій країні на мотоциклі незнайомця, мені б мало бути страшно. Але мені не було. Я не можу пояснити чому, але з цією людиною я почувала себе в повній безпеці.
Його звали Дзітендра, йому 30 і він працює гідом в одній з найбільших туристичних компаній Катманду. Під час землетрусу він знаходився неподалік оглядової вежі, тож відразу зрозумів масштаби біди і побіг безпосередньо туди. Дзітен витягнув 6 людей з-під завалів і побачив багато смертей. "Засмучений" - не те слово, яким його можна було охарактеризувати на момент нашої зустрічі. Швидше, він був спустошений і казав, що усе це досі стоїть перед його очима, тому попереднього дня він пив. За його словами, в сезон у нього дуже насичений графік і він потрапляє додому лише пізно ввечері, щоб поспати. "Якби не стихія, ми б точно не перетнулись отак" - говорив він.
Насправді доля буквально насильно зіштовхнула нас в той день. Подумати лише, я інтуїтивно звернула в невідомий провулок, де мені стало погано. Я сіла. В цей момент Дзітендра виїхав з табору для постраждалих, щоб провітритись і глянути чи не потрібна де допомога. Ще момент, і він звернув саме в цей провулок, який, чомусь, перекрили військові. А ще він сказав, що зустрічався з німкенею і ми дуже схожі, тож спершу він навіть перелякався, що це вона, і саме тому зупинився. Без жартів, вже ввечері, коли ми пили чай, то зустріли друга Дзітендри, який, глянувши на мене, здивовано спитав: "А коли вона встигла повернутись сюди???".
Спершу ми поїхали до вежі...
Минули ще кілька зруйнованих храмів і будівль
і заїхали в Патан.
Багато фотографій того дня я не зробила, площі загалом були закритими. Та Дзітендра запропонував зустрітись наступного дня і повозити мене по іншим точкам. Він просив показати ці фото нашим людям, щоб вони поспівчували непальцям і допомогли цим чудовим людям (зараз вони потребують грошей, дуже хороших наметів (в Непалі розпочався сезон дощів), спальників, одягу...)
Сутеніло, ми заїхали в табір при монастирі. Захід сонця в той день був надзвичайно красивим. Я багато говорила з Дзітендрою і мені на душі стало тепло, від того, що з його обличчя зникла оця спустошеність. Йому стало легше. Він і сам зауважив: "Оце говорю з тобою, і наче усього цього й не було, наче увесь світ добрий та чудовий..."
До нас підійшла бабуся, усміхнулась та почала щось розповідати. Дзітен переклав: "Вона вже пережила страшний землетрус в 36 році і їй тоді було лише 10 місяців... а ще вона запрошує тебе залишатись сьогодні тут, в монастирі". Я глянула на стареньку, вона лагідно дивилась на мене з такою любов'ю, як може дивитись лише мати на своє дитя. Я подякувала.
Дзітендра розповів мені про свого діда, який також пережив стихію 36 року. За його словами, трусило їх тоді 16 днів (в цей момент я зрозуміла, що сьогодні знову спатиму на вулиці). Оглядова вежа також була зруйнована, однак не в такому масштабі. Її розбило на 3 шматочки і про це склали веселу пісеньку. А ще, 100 років тому, не було рятувальників, як таких, і люди не сильно поспішали допомагати одне одному. Однак, коли сморід від покійників , які лишались під завалами, поширився по цілому місту, непальці оговтались і хутко почали розбирати каміння. Отака невесела історія.
Мій новий друг завіз мене додому, ми обійнялись і попрощались. Наступного дня він зателефонував, перепросив і сказав, що не зможе приділити мені багато часу, так як допомагає з гуманітаркою для постраждалих. Не страшно, я пішла гуляти по Тамелю сама.
Мабуть, один з найпопулярніших кадрів після землетрусу - будинки, які нахилились одне до одного.
Дорогою до площі Дурбар траплялись такі завали
Мені знову зателефонував Дзітен, підібрав мене неподалік Дурбару і ми поїхали в найбільш постраждалі райони. Так виглядав в той день один з таборів для тих, хто лишився без даху над головою або просто боявся вертатись додому.
Ми минули район Гонгабу, Дзітендра здивувався тому, що я впізнаю і знаю назви деяких вулиць. Далі ми приїхали в район Баландзу і це було абсолютно невеселе видовище...
Бачите на стінах дві помаранчеві мітки? Це означає, що під завалами знаходиться двоє живих людей. 1 мітка = 1 людина. Рятувальників немає, люди бояться щось робити, аби більше не нашкодити...
Ось тут розумієш, що новини не сильно перебільшували події. Від напруження починає боліти голова, хочеться щось зробити, але що ти можеш зробити в цей момент???
Фотографую і відчуваю себе мудаком, тому що у мене все добре, у мене є гроші, камера і за кілька днів я повернусь додому в комфортабельному літачку. Помічаю, як Дзітендра намагається непомітно витерти сльози. Як мені описати усю цю бурю, яку відчуваєш всередині в таку мить? :(
Хоча, в цю мить, я дуже чітко зрозуміла одну штуку - так просто намалювати в голові свій чудовий уявний світ, де все завжди добре і казково, так просто жити в ньому. Але інколи реальність буває іншою і такі штуки дуже жорстоко повертають тебе на землю.
"Чому Бог так нас не любить?" - запитав якось риторично Дзітен, а вже за мить додав: "Та ні, все ж таки, він до нас милосердний. Адже, якби землетрус трапився вночі, загинуло б 80% нашого населення".
Ми усі намагались знайти якесь абстрактне пояснення тому, що відбувається. Я завжди вважала, що стихії відбуваються в місцях, де іде накопичення негативної енергії. Де люди стають занадто злими, егоїстичними, зажерливими. Але Непал і такі риси просто не вписувались у мою свідомість. Ці відкриті добрі люди не могли такого заслужити. Чому це сталось з ними? Хоча мовою природи наче б то усе зрозуміло: є тектонічні плити і вони рухаються, а ми шукаємо пояснення у гніві Бога...
Люди, тим часом, намагались врятувати залишки своїх речей, а хтось просто сидів біля того, що колись було його будинком...
Цей табір знаходиться в саду і виглядає досить симпатично. Загалом, табори розміщуються на відкритих безпечних ділянках: скверах, парках, пагорбах.
Але, чесно кажучи, дивитись на все це непросто і боляче...
Ми попрощались з Дзітеном. Він не обіцяв, що ми іще зустрінемось, адже мав допомагати людям. Побаченого мені вистачило, щоб самій відчути себе спустошеною, і ближче до вечора мені просто хотілось когось обійняти і поговорити з хорошою людиною ні про що. Я зайшла в забігайлівку неподалік готелю і сіла за столик до невідомої дівчинки. Доля сприяла мені, тож дівчинка виявилась дуже світлою француженкою, яка приїхала сюди на волонтерство. Мені стало легше. А потім мені знову подзвонив Дзітен, забрав мене на ще один чай і відвіз в готель. Ніч була тиха та пуста, а усе, що відбувалось в той день, носило якийсь загадково-містичний характер. Я жила по-справжньому, була дуже щаслива і дякувала вищим силам за кожен день, не зважаючи ні на що. Наступного дня на мене чекав ранковий літак, через що мені було сумно. Але доля підготувала для мене іще один сюрприз...