На Маківку крізь сезони
Originally published at The art of life. You can comment here or there.
Минулого тижня погода потішила нас першим сніжком, тож ми захотіли прогулятись якимось простим маршрутом по Карпатах. Майже відразу зупинились на горі Маківка: по-перше - ми там ще не були, по-друге - влітку туди їздять роверисти, тож дорога має бути без завалів, по-третє, маршрут лежить поміж тихих сіл, а це значить, що прогулятись тут буде комфортно не лише нам, а й нашому чотирилапому другові.
Субота, майже пустий вагон Мукачівки, я, Саша, Сірожа і його песик Лорка. 2 години у теплій електричці і вихід у Тухлі. Мороз щипає ніс, калюжі замерзли, а навколо так красиво переливається сніжок. Купуємо у магазині печиво та воду і рушаємо вздовж дороги, у праву сторону від вокзалу. Не доходячи до моста, бачимо ліворуч зелений будинок із надписом “Смерічка”, звертаємо до нього і виходимо на дорогу, яка веде до річки і навісного моста.
Лорка боїться
Like a boss
Переходимо міст і починаємо підйом, милуємось краєвидами. Дорогою видно одинокі сліди від мешт з довгим носком. Сірожа жартує, що то хтось вертався зі Славського з клюбу.
До речі, Лорка чи не вперше бачить сніг
Вона його їсть і весело стрибає за сніжками. Ось в кого зараз море щастя.
Дорога постійно пряма та очевидна.
Тут чи там трапляються прекрасні дерева в інеї і ми зависаємо біля них мінімум на пів години. Я вже починаю хвилюватись, що ми можемо не встигнути на електричку, тому що у нас попереду іще 17 км.
Десь за годину бачимо гору Яровище, але звертаємо наліво. Можна було й забігти на неї, але час піджимав. Ми зайшли на красиву сонячну галявину і зробили перерву на обід.
Далі спуск, сліди кабанів, і вже досить скоро асфальтована дорога до села Головецько. Мабуть, десь тут і завершилась зима, адже далі нас супроводжувало приємне тепле сонечко. До речі йти дорогою до села - саме задоволення. Обабіч тече річка, ліс змінюється скелями, а за усі 3 км повз нас проїхала лише 1 машина.
Заблукати складно, у селі то тут, то там висять таблички “На Маківку”. У когось на подвір”ї Лорка примічає курку і мало не доводить бідолаху до інфаркту, залишивши пташку без хвоста. Починається ще один підйом. Ми розуміємо, що черевики геть мокрі, тож змінюємо шкарпетки (якимось дивом кожен з нас захопив по три пари і це було дуже правильне рішення).
Шлях до верхівки Маківки - суцільна цивілізація, буквально через кожні 20 метрів зведені величезні альтанки для відпочинку. Ми постійно йдемо прямо й пропускаємо поворот до меморіалу січових стрільців. ЖПС показує альтернативну стежку, тож користаємось нею.
Швиденько оглядаємо пам”ятку і біжимо вниз, адже у нас іще 8 км і менше 4 годин. Забігаючи наперед, скажу, що дарма так бігли, зворотній шлях минув якось дуже швидко, тож у Славське ми потрапили із нормальним запасом часу.
За якийсь кілометр зустрічаємо лісника, який скеровує нас на коротшу стежку до Грабовця. Отут починається найцікавіше: опале листя, а під ним річка, калюжі і болото. Місцями провалюємось по кісточки. Лорка стає схожою не на білу вівчарку, а на дворняжку
Біля Грабовця зустрічаємо велику сову, яка сидить на копиці сіна. Намагаємось сфотографувати - втікає. Якийсь кілометр і саме село. Замість дороги тут суцільне болото, колія від бобіків та ріка, тож продиратись по маршруту - окрема розвага. Цікаво як нею ходять місцеві?
Доходимо до лісу, пригадую як була тут у 2008 році і стає сумно, адже неозброєним оком видно як його вирубили. Я вже навіть не дивуюсь.
Спуск, полонини, і нас уже тішать краєвиди Славського. Я раніше й не уявляла, що це село таке велике.
(той незручний момент, коли бачиш красиві кольори, але не знаєш що робити із композицією)
Ще одна зупинка для перекусу і остаточний спринт до вокзалу. А там електричка, геть пустий вагон, сухі шерстяні шкарпетки і затишна дорога додому.
Трек: