спогади про спорт
Натрапила у фейсбуці на замітку про те, що сьогодні в олімпійському фіналі з фехтування виступатиме львів"янка Яна Шемякіна. Всередині щось зойкнуло, вмить перед очима постало багато спогадів... В одному з них Яна всуху "робить мене" за 5 хвилин. Я дещо розчаровано йду зі своєю шпагою в бік до діда. Той хитає головою і каже, що Яна дуже сильна спортсменка і моя поразка - за честь...
На фехтування мене в років 13 притягнула однокласниця. Я просто мріяла хоч кудись вирватись з бабциної "відгодовувальної" турботи і "шпага" виявилась першою секцією, яка потрапила на очі. ДЮСШ2, приємна тренер Наталя (здається Іванівна), яка часто палила в тренерській кімнаті, обшарпані стіни маленького залу... Перші тренування випадів та уколів. Як же це було нудно, адже хотілось усе спробувати "вживу"... Варто додати, що мені, малому круглому колобку, приходилось тяжко: починаючи від розминки і, закінчуючи ненависними стрибками через шпагу, яку кожного кола підіймали вище і вище.
У нашому залі паралельно працювали двоє тренерів, дві молодші та дві старші групи. Звісно, спершу я потрапила до молодшої групи. Я помітно схудла. Не те щоб стала сильно стрункою, але схудла. Мені подобалось займатись цим видом спорту, я любила використовувати цікаві прийоми, про які розповідали тренери. На відміну від більшості учнів, які зазвичай робили прості випади з уколом в корпус, я часто застосовувала випад у відповідь, дивилась на слабкі місця супротивника і не рідко колола в коліна.
Мені дуже хотілось мати свій спортінвентар. Я назбирала грошей і купила свою першу (і останню :) ) б.у. шпагу за 25 грн. В роздягалці для мене знайшовся більш-менш нормальний костюм. Варто сказати, що усі наші фехтувальні костюми виглядали жахливо: брудні, залатані. Мабуть, їх використовували ще наші дідусі із бабусями. Про закупи нових ніхто навіть не заікався. А ще я добре пам"ятаю, як прийшовши раніше перед тренуванням, я не раз заставала Наталю Іванівну за пайкою контактів на шпагах, вони постійно відходили.
Пам"ятаю, коли Наталя Іванівна хворіла, на заміну приходив її син. Я досі чую його голос в голові:" У Вас в фехтовании обязательно должна быть фаза полета!!!". Сама Наталя Іванівна у вільні хвилини розмовляла з нами про різні речі. Зокрема вона спонукала нас більше читати. Вона завжди наголошувала, що книжки нас роблять ерудованими, після чого ставила в приклад свого сина. Мовляв, він ніколи не засинає без літератури.
Кілька раз на тиждень на першому поверсі проходили тренування для інвалідів. Хлопці зі старшої групи перемовлялись, що вони дуже серйозно "валять". Одного разу нас покликали позмагатись з ними (старша група це робила досить часто). В цей день привезли новеньку дівчинку на інвалідному візку. Доки ми спускались на перший поверх, Наталя Іванівна нашіптувала кожному на вухо:"Тільки піддавайтесь їй, вона давно мріяла про фехтування".
Це була дуже красива короткострижена блондинка, на обличчі якої гуляла широка та знічена усмішка. Вона стидалась і була дещо переляканою. Мені закріпили візок. Я сіла і ми почали фехтувати. Я піддавалась і розгублено усміхалась... Тоді я подумала, що якби життя посадило мене в цей візок назавжди, я б теж хотіла відвідувати такі тренування....
Наша молодша група здружилась. Ми були дітьми, щирими, добрими, щасливими... Коли приходила старша група, в мою сторону, час від часу, лунали насмішки (я ж була колобком :), але я намагалась пропускати їх крізь вуха. У мене навіть було кілька хороших друзів звідти, з якими я ще й вчилась в одній школі. Їм було байдуже, яка я...
Одного разу я фехтувала з досить сильним хлопцем, який навчався в іншого тренера. Він зробив випад, я свій коронний випад у відповідь. Він виграв з невеликим відривом, зняв маску, потиснув мені руку і сказав:"Молодець, класно фехтуєш!"
Я дійсно робила успіхи і швидко переростала свою групу. Мене відправили на змагання для дівчат 86-року народження. Для мене, 89-року, це було чимось фантастичним. Був похмурий день. Мій дідо, колишній спортсмен (майстер спорту з плавання та фехтувальник) вів мене до Локомотиву на привокзальній. Тоді ця споруда здалась мені дуже великою...
Обшарпана роздягалка, зал, де жваво тренуються дівчата, страх... Початок змагань. Здається, я першою потрапила до Шемякіної. З усмішкою вона розправилась зі мною за 5 хвилин. Я не встигала реагувати на атаку, укол, укол, укол.
Трішки суму, який дуже швидко минув, коли побачила як Яна рве інших. Кілька моїх перемог. Останньою була нафарбована блонда. Вона мала перевагу, а мені так хотілось ще більше очок... Мені хотілось так повірити в маленький шанс на перемогу... Я почала підло колоти в коліна. І вколола досить сильно. Вона скривилась від болю. Я програла.
Яна забрала перше місце. Я посіла 11 з 16. Для мене це був привід для гордості, я тут була наймолодша. Дівчата посунули в роздягалку. Стояв гул, усі ділились емоціями. І тут нафарбована блонда голосно сказала:"Блин эта жирная дура меня так больно уколола в колено!!!". На мить в кімнаті запанувала мертва тиша. Усі дивились то на неї, то на мене, яка стояла позаду. Блонда обернулась, почервоніла і сміючись сказала "ой, я извиняюсь". Усі весело загомоніли далі. А я стримувала сльози. Вона вколола набагато болісніше, ніж я її ...
Незабаром в нашій ДЮСШ проводили чергові змагання між молодшими групами різних шкіл. Я була впевнена, що посяду близьке до призового місце (хлопці все таки ж сильніші, а ми змагались ще й з ними). В той день був присутній і тренер з іншої школи зі своєю донькою. Мабуть, він мріяв виховати з неї велику спортсменку, тому що пхав її на всі змагання і завжди щось кричав в стороні. Вона була слабшою за мене, я не раз у неї вигравала. Я була впевнена, що переможу і в черговий раз...
І от ми знову фехтуємо з цією тренерською донькою за право пройти до наступної ланки. У моїй шпазі відійшли контакти. Укол, укол, укол, укол, укол. Усі це бачать, тільки кнопка не засвічується і суддя нічого мені не зараховує. Деякі дивуються цьому, декому байдуже. Суддя занотовує мій програш. Я йду до Наталі Іванівни, а вона знизує плечима, мовляв, нічого не зробиш, це тренерська донька. Я плачу і розчаровуюсь у фехтуванні і справедливості...
Далі мене переводять у старшу групу. Якщо в молодшій я була першою, то тут я практично остання. На тренуваннях з мене постійно кепкують хлопці. Замість того, щоб боротись, я починаю пропускати заняття. Мені не хочеться чути образи. Тренера дзвонять і питають де я є. А я просто вдома...
Зрештою, я не думаю і вирішую просто піти. Я приходжу на тренування, Наталя Іванівна радісно усміхається. Але коли я говорю про свої наміри, її усмішка змінюється на відчай. "Ты же серьезно занималась. Я планировала из тебя сделать первоклассного спортсмена!!!". Я знизую плечима. Якісь беззмістовні слова, "бувайте" і йду. Я не думаю і не можу уявити, що зараз відбувається всередині мого тренера. Вона тільки кричить гнівно мені вслід "Уходи по-спортивному!!!".......
Шпага лишилась в школі. Я за нею не повернулась. Костюм довго пролежав на антресолі, доки не пішов на шмати. За кілька років я ввімкнула телевізор і побачила на 12 каналі Яну. Вона тренувала дітей у обдертому страшному залі і здається була щаслива. А я дивилась на це і не могла зрозуміти як можна ТАК усміхатись, отримуючи копійки і практично живучи в злиднях...
А ще через кілька років я лежала в один з таких от вечорів на дивані і переповідала цю історію одній людині. А ця людина казала, що винним в усьому була мій тренер, тому що не бачила цього і не втручалась в цю школу виживання. А я думала... Багато думала.І мені не хотілось робити когось винним, хіба є в цьому сенс? Просто усе склалось в один варіант. Могло скластись інакше, а могло і ні. В мені померла не одна людина (спортсмен, фотограф, журналіст, велосипедист :)), а Яна за цей час виборола золото на Олімпійських іграх 2012. Я просльозилась. Я сподіваюсь вона направду щаслива в нашій гнилій радянській спортивній системі...
На фехтування мене в років 13 притягнула однокласниця. Я просто мріяла хоч кудись вирватись з бабциної "відгодовувальної" турботи і "шпага" виявилась першою секцією, яка потрапила на очі. ДЮСШ2, приємна тренер Наталя (здається Іванівна), яка часто палила в тренерській кімнаті, обшарпані стіни маленького залу... Перші тренування випадів та уколів. Як же це було нудно, адже хотілось усе спробувати "вживу"... Варто додати, що мені, малому круглому колобку, приходилось тяжко: починаючи від розминки і, закінчуючи ненависними стрибками через шпагу, яку кожного кола підіймали вище і вище.
У нашому залі паралельно працювали двоє тренерів, дві молодші та дві старші групи. Звісно, спершу я потрапила до молодшої групи. Я помітно схудла. Не те щоб стала сильно стрункою, але схудла. Мені подобалось займатись цим видом спорту, я любила використовувати цікаві прийоми, про які розповідали тренери. На відміну від більшості учнів, які зазвичай робили прості випади з уколом в корпус, я часто застосовувала випад у відповідь, дивилась на слабкі місця супротивника і не рідко колола в коліна.
Мені дуже хотілось мати свій спортінвентар. Я назбирала грошей і купила свою першу (і останню :) ) б.у. шпагу за 25 грн. В роздягалці для мене знайшовся більш-менш нормальний костюм. Варто сказати, що усі наші фехтувальні костюми виглядали жахливо: брудні, залатані. Мабуть, їх використовували ще наші дідусі із бабусями. Про закупи нових ніхто навіть не заікався. А ще я добре пам"ятаю, як прийшовши раніше перед тренуванням, я не раз заставала Наталю Іванівну за пайкою контактів на шпагах, вони постійно відходили.
Пам"ятаю, коли Наталя Іванівна хворіла, на заміну приходив її син. Я досі чую його голос в голові:" У Вас в фехтовании обязательно должна быть фаза полета!!!". Сама Наталя Іванівна у вільні хвилини розмовляла з нами про різні речі. Зокрема вона спонукала нас більше читати. Вона завжди наголошувала, що книжки нас роблять ерудованими, після чого ставила в приклад свого сина. Мовляв, він ніколи не засинає без літератури.
Кілька раз на тиждень на першому поверсі проходили тренування для інвалідів. Хлопці зі старшої групи перемовлялись, що вони дуже серйозно "валять". Одного разу нас покликали позмагатись з ними (старша група це робила досить часто). В цей день привезли новеньку дівчинку на інвалідному візку. Доки ми спускались на перший поверх, Наталя Іванівна нашіптувала кожному на вухо:"Тільки піддавайтесь їй, вона давно мріяла про фехтування".
Це була дуже красива короткострижена блондинка, на обличчі якої гуляла широка та знічена усмішка. Вона стидалась і була дещо переляканою. Мені закріпили візок. Я сіла і ми почали фехтувати. Я піддавалась і розгублено усміхалась... Тоді я подумала, що якби життя посадило мене в цей візок назавжди, я б теж хотіла відвідувати такі тренування....
Наша молодша група здружилась. Ми були дітьми, щирими, добрими, щасливими... Коли приходила старша група, в мою сторону, час від часу, лунали насмішки (я ж була колобком :), але я намагалась пропускати їх крізь вуха. У мене навіть було кілька хороших друзів звідти, з якими я ще й вчилась в одній школі. Їм було байдуже, яка я...
Одного разу я фехтувала з досить сильним хлопцем, який навчався в іншого тренера. Він зробив випад, я свій коронний випад у відповідь. Він виграв з невеликим відривом, зняв маску, потиснув мені руку і сказав:"Молодець, класно фехтуєш!"
Я дійсно робила успіхи і швидко переростала свою групу. Мене відправили на змагання для дівчат 86-року народження. Для мене, 89-року, це було чимось фантастичним. Був похмурий день. Мій дідо, колишній спортсмен (майстер спорту з плавання та фехтувальник) вів мене до Локомотиву на привокзальній. Тоді ця споруда здалась мені дуже великою...
Обшарпана роздягалка, зал, де жваво тренуються дівчата, страх... Початок змагань. Здається, я першою потрапила до Шемякіної. З усмішкою вона розправилась зі мною за 5 хвилин. Я не встигала реагувати на атаку, укол, укол, укол.
Трішки суму, який дуже швидко минув, коли побачила як Яна рве інших. Кілька моїх перемог. Останньою була нафарбована блонда. Вона мала перевагу, а мені так хотілось ще більше очок... Мені хотілось так повірити в маленький шанс на перемогу... Я почала підло колоти в коліна. І вколола досить сильно. Вона скривилась від болю. Я програла.
Яна забрала перше місце. Я посіла 11 з 16. Для мене це був привід для гордості, я тут була наймолодша. Дівчата посунули в роздягалку. Стояв гул, усі ділились емоціями. І тут нафарбована блонда голосно сказала:"Блин эта жирная дура меня так больно уколола в колено!!!". На мить в кімнаті запанувала мертва тиша. Усі дивились то на неї, то на мене, яка стояла позаду. Блонда обернулась, почервоніла і сміючись сказала "ой, я извиняюсь". Усі весело загомоніли далі. А я стримувала сльози. Вона вколола набагато болісніше, ніж я її ...
Незабаром в нашій ДЮСШ проводили чергові змагання між молодшими групами різних шкіл. Я була впевнена, що посяду близьке до призового місце (хлопці все таки ж сильніші, а ми змагались ще й з ними). В той день був присутній і тренер з іншої школи зі своєю донькою. Мабуть, він мріяв виховати з неї велику спортсменку, тому що пхав її на всі змагання і завжди щось кричав в стороні. Вона була слабшою за мене, я не раз у неї вигравала. Я була впевнена, що переможу і в черговий раз...
І от ми знову фехтуємо з цією тренерською донькою за право пройти до наступної ланки. У моїй шпазі відійшли контакти. Укол, укол, укол, укол, укол. Усі це бачать, тільки кнопка не засвічується і суддя нічого мені не зараховує. Деякі дивуються цьому, декому байдуже. Суддя занотовує мій програш. Я йду до Наталі Іванівни, а вона знизує плечима, мовляв, нічого не зробиш, це тренерська донька. Я плачу і розчаровуюсь у фехтуванні і справедливості...
Далі мене переводять у старшу групу. Якщо в молодшій я була першою, то тут я практично остання. На тренуваннях з мене постійно кепкують хлопці. Замість того, щоб боротись, я починаю пропускати заняття. Мені не хочеться чути образи. Тренера дзвонять і питають де я є. А я просто вдома...
Зрештою, я не думаю і вирішую просто піти. Я приходжу на тренування, Наталя Іванівна радісно усміхається. Але коли я говорю про свої наміри, її усмішка змінюється на відчай. "Ты же серьезно занималась. Я планировала из тебя сделать первоклассного спортсмена!!!". Я знизую плечима. Якісь беззмістовні слова, "бувайте" і йду. Я не думаю і не можу уявити, що зараз відбувається всередині мого тренера. Вона тільки кричить гнівно мені вслід "Уходи по-спортивному!!!".......
Шпага лишилась в школі. Я за нею не повернулась. Костюм довго пролежав на антресолі, доки не пішов на шмати. За кілька років я ввімкнула телевізор і побачила на 12 каналі Яну. Вона тренувала дітей у обдертому страшному залі і здається була щаслива. А я дивилась на це і не могла зрозуміти як можна ТАК усміхатись, отримуючи копійки і практично живучи в злиднях...
А ще через кілька років я лежала в один з таких от вечорів на дивані і переповідала цю історію одній людині. А ця людина казала, що винним в усьому була мій тренер, тому що не бачила цього і не втручалась в цю школу виживання. А я думала... Багато думала.І мені не хотілось робити когось винним, хіба є в цьому сенс? Просто усе склалось в один варіант. Могло скластись інакше, а могло і ні. В мені померла не одна людина (спортсмен, фотограф, журналіст, велосипедист :)), а Яна за цей час виборола золото на Олімпійських іграх 2012. Я просльозилась. Я сподіваюсь вона направду щаслива в нашій гнилій радянській спортивній системі...