Життя
Кажуть від кохання до ненависті один крок… чи якось так. Чесно кажучи не хочу на собі перевіряти. Занадто багато вже перевірив на собі в цьому житті. Буває що перестаєш жити для когось. І дуже боляче, коли розумієш що воно нікому не треба, що робиш речі непотрібні нікому - напевно навіть тобі самому. Тоді життя стає пустим і безперспективним. Та то дрібниця в порівнянні із болем всередині. Незнаю скільки кроків від кохання до ненависті, але від кохання до байдужості іх ой як багато і кожен з них болить наче в пеклі. Не знаю скільки їх всього - та й не хочу перевірити на собі - боюся пройти весь шлях. Та й сам шлях паскудний - між кроками майже пусто - там лише краплинки радості, залишки болю і пустота… Пустоту забиваєш думками, надіями - просто не можеш того не робити. Чим далі йдеш - тим їх більше… і чим більше надій, які летять в прірву тим болячіше, коли вмирає частинка тебе, вмирає бо заповнена лише коханням, якому немає місця в житті, але знайшлося в душі. Коли життя витискає з себе те кохання - воно потихеньку вмирає, вмирає в душі - разом з тими частинками, клітинами тебе де жило. Ні, вони не болять більше - їх просто нема… здохли, померли, відкинули копита. Замість них залишається злість, образа, біль…і знову шлях між кроками - пустий, з надіями залишками болю… і знову все повториться… Та що ж робити з тими клітинками, які померли - невже на завжди? Невже не буде більше там нічого, й душа залишиться маленька й квола назавжди. Хотілось би вірити що ні, та я не знаю як то лікувати.. А хотів би випробувати ліки на собі. Хотів би повернути все що колись було. Та якби дали шанс знову вирішити - пройти повз те кохання, прожити той весь час інакше, чи знову закохатися - так само, з болем, страхом втрати, шляхом в пустоту - щоб я вибрав? Для мене все ясно - я знову вибрав би кохання.