Поезія з лялькою №2
Уявіть собі надвечір'я. До ночі ще далеченько, але Луна вже чекає, коли люди розійдуться подалі від палацу, на теренах парку стане порожньо. І ось зійдуть перші зорі. І тоді усамітнена, мов Пустельник, лялька, піде на саме найвідкритіше місце, і буде дивитися на небо, вивчаючи кожну цяточку, не пропускаючи жодного шматочку неба. Навіть, такого бідного на зорі травневого неба.
На це її надихнув вірш Артюра Рембо. Хоча, здавалося, до чого тут сумніви та терзання праведника, але в тому вірші надзвичайно багато згадок про зорі, і таких поетичних, що Луна не втрималася і помчалася до улюбленого палацу.
L’Homme juste
Le Juste restait droit sur ses hanches solides :
Un rayon lui dorait l’épaule ; des sueurs
Me prirent : » Tu veux voir rutiler les bolides ?
Et, debout, écouter bourdonner les flueurs
D’astres lactés, et les essaims d’astéroïdes ?
» Par des farces de nuit ton front est épié,
Ô juste ! Il faut gagner un toit. Dis ta prière,
La bouche dans ton drap doucement expié ;
Et si quelque égaré choque ton ostiaire,
Dis : Frère, va plus loin, je suis estropié ! »
Et le juste restait debout, dans l’épouvante
Bleuâtre des gazons après le soleil mort :
» Alors, mettrais-tu tes genouillères en vente,
Ô Vieillard ? Pèlerin sacré ! barde d’Armor !
Pleureur des Oliviers ! main que la pitié gante !
» Barbe de la famille et poing de la cité,
Croyant très doux : ô coeur tombé dans les calices,
Majestés et vertus, amour et cécité,
Juste ! plus bête et plus dégoûtant que les lices !
Je suis celui qui souffre et qui s’est révolté !
» Et ça me fait pleurer sur mon ventre, ô stupide,
Et bien rire, l’espoir fameux de ton pardon !
Je suis maudit, tu sais ! je suis soûl, fou, livide,
Ce que tu veux ! Mais va te coucher, voyons donc,
Juste ! je ne veux rien à ton cerveau torpide.
» C’est toi le Juste, enfin, le Juste ! C’est assez !
C’est vrai que ta tendresse et ta raison sereines
Reniflent dans la nuit comme des cétacés,
Que tu te fais proscrire et dégoises des thrènes
Sur d’effroyables becs-de-cane fracassés !
» Et c’est toi l’oeil de Dieu ! le lâche ! Quand les plantes
Froides des pieds divins passeraient sur mon cou,
Tu es lâche ! Ô ton front qui fourmille de lentes !
Socrates et Jésus, Saints et Justes, dégoût !
Respectez le Maudit suprême aux nuits sanglantes ! »
J’avais crié cela sur la terre, et la nuit
Calme et blanche occupait les cieux pendant ma fièvre.
Je relevai mon front : le fantôme avait fui,
Emportant l’ironie atroce de ma lèvre…
- Vents nocturnes, venez au Maudit ! Parlez-lui,
Cependant que silencieux sous les pilastres
D’azur, allongeant les comètes et les noeuds
D’univers, remuement énorme sans désastres,
L’ordre, éternel veilleur, rame aux cieux lumineux
Et de sa drague en feu laisse filer les astres !
Ah ! qu’il s’en aille, lui, la gorge cravatée
De honte, ruminant toujours mon ennui, doux
Comme le sucre sur la denture gâtée.
- Tel que la chienne après l’assaut des fiers toutous,
Léchant son flanc d’où pend une entraille emportée.
Qu’il dise charités crasseuses et progrès…
- J’exècre tous ces yeux de Chinois à bedaines,
Puis qui chante : nana, comme un tas d’enfants près
De mourir, idiots doux aux chansons soudaines :
Ô Justes, nous chierons dans vos ventres de grès !
Праведник
Смеркало. Праведник, неначе в землю вритий,
Здіймався на ногах дебелих; я спітнів,
Питав: «Ти хочеш зріть, як мчать метеорити?
Чом став і дивишся в безмежжя тих світів,
Де зорі міняться, як молоко розлите?
О Праведнику, глянь, глянь на цей фарс нічний,
Молитву прошепчи. Нам дах здобути треба!
Під плащаницею кривися і кляни;
Але якщо блукач постукає до тебе,
Скажи: «Йди, брате, геть, каліка я жахний!»
І Праведник стояв у синююватих тінях,
Де мертве сонце в тьмі змаліло нанівець:
«Отож продай свої мозолі на колінах,
Прочанине святий! Армарики співець
І плакальник маслин! Май жалість до невинних!
Пустельнику, твоя скрізь знана борода,-
Розкайся і відпий із чашечки тремкої!
Величчя і добро, любов і сліпота,-
Дурний, паскудніший від суки ти бридкої!
Я той, який повстав, і той, який стражда!
До кольок в животі ридаю, о здурілий,
І весело з твого прощення я сміюсь!
Я - проклятий, хмільний, блідий та знавіснілий,-
Цього ти захотів? Не хочу я чомусь.
Але лягай і спи! Цей сон мені не милий.
І ось, Пустельнику, ти знову тут! Мовчи!
Це правда, ніжний ти, і розум твій дрімає,
Сопеш, як гурт китів, і пирхаєш вночі,
Картаєш сам себе за те, чого й немає,
І по своїй душі заводиш знов плачі!
Ти - Боже око! Ні, ти - боягуз! І стопи
Божественні мене хай топчуть без вагань!
У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!
Сократи і Христи, Святі й Блаженні, твань!
Ви перед Проклятим схиліться для шаноби!»
Ось так я на землі волав у ніч німу
В гарячці тих видінь серед ясного змроку.
Я звів своє чоло: той привид втік у тьму,
Понісши з вуст моїх іронію жорстоку...
- До Проклятого мчіть, вітри! Скажіть йому,
Що біля цих колон блакитних самотою
Я слухатиму вас на дні хисткої тьми,
Поки всесвітній лад, мов сяйною рікою,
Пливе по небесах, безсонний та німий,
І зорі неводом волочить за собою!
О, хай він далі йде! Пов'язкою неслави
Він горло замотав, лице перекосив,
їдкий, як цукор, що попав на зуб дуплавий;
Такий, як сука, що від зграї лютих псів
Тікає і свій бік зализує кривавий.
Про поступ хай рече, про милосердя й про...
І мимрить хай бридку китайщину, як зайди,
Як ті недоумки,- на них ганьби тавро! -
- Співа, як гурт дітей... О Праведники, знайте,
Ми ще нагидимо в гранітне вам нутро!
Переклав Михайло Литвинець
На це її надихнув вірш Артюра Рембо. Хоча, здавалося, до чого тут сумніви та терзання праведника, але в тому вірші надзвичайно багато згадок про зорі, і таких поетичних, що Луна не втрималася і помчалася до улюбленого палацу.
L’Homme juste
Le Juste restait droit sur ses hanches solides :
Un rayon lui dorait l’épaule ; des sueurs
Me prirent : » Tu veux voir rutiler les bolides ?
Et, debout, écouter bourdonner les flueurs
D’astres lactés, et les essaims d’astéroïdes ?
» Par des farces de nuit ton front est épié,
Ô juste ! Il faut gagner un toit. Dis ta prière,
La bouche dans ton drap doucement expié ;
Et si quelque égaré choque ton ostiaire,
Dis : Frère, va plus loin, je suis estropié ! »
Et le juste restait debout, dans l’épouvante
Bleuâtre des gazons après le soleil mort :
» Alors, mettrais-tu tes genouillères en vente,
Ô Vieillard ? Pèlerin sacré ! barde d’Armor !
Pleureur des Oliviers ! main que la pitié gante !
» Barbe de la famille et poing de la cité,
Croyant très doux : ô coeur tombé dans les calices,
Majestés et vertus, amour et cécité,
Juste ! plus bête et plus dégoûtant que les lices !
Je suis celui qui souffre et qui s’est révolté !
» Et ça me fait pleurer sur mon ventre, ô stupide,
Et bien rire, l’espoir fameux de ton pardon !
Je suis maudit, tu sais ! je suis soûl, fou, livide,
Ce que tu veux ! Mais va te coucher, voyons donc,
Juste ! je ne veux rien à ton cerveau torpide.
» C’est toi le Juste, enfin, le Juste ! C’est assez !
C’est vrai que ta tendresse et ta raison sereines
Reniflent dans la nuit comme des cétacés,
Que tu te fais proscrire et dégoises des thrènes
Sur d’effroyables becs-de-cane fracassés !
» Et c’est toi l’oeil de Dieu ! le lâche ! Quand les plantes
Froides des pieds divins passeraient sur mon cou,
Tu es lâche ! Ô ton front qui fourmille de lentes !
Socrates et Jésus, Saints et Justes, dégoût !
Respectez le Maudit suprême aux nuits sanglantes ! »
J’avais crié cela sur la terre, et la nuit
Calme et blanche occupait les cieux pendant ma fièvre.
Je relevai mon front : le fantôme avait fui,
Emportant l’ironie atroce de ma lèvre…
- Vents nocturnes, venez au Maudit ! Parlez-lui,
Cependant que silencieux sous les pilastres
D’azur, allongeant les comètes et les noeuds
D’univers, remuement énorme sans désastres,
L’ordre, éternel veilleur, rame aux cieux lumineux
Et de sa drague en feu laisse filer les astres !
Ah ! qu’il s’en aille, lui, la gorge cravatée
De honte, ruminant toujours mon ennui, doux
Comme le sucre sur la denture gâtée.
- Tel que la chienne après l’assaut des fiers toutous,
Léchant son flanc d’où pend une entraille emportée.
Qu’il dise charités crasseuses et progrès…
- J’exècre tous ces yeux de Chinois à bedaines,
Puis qui chante : nana, comme un tas d’enfants près
De mourir, idiots doux aux chansons soudaines :
Ô Justes, nous chierons dans vos ventres de grès !
Праведник
Смеркало. Праведник, неначе в землю вритий,
Здіймався на ногах дебелих; я спітнів,
Питав: «Ти хочеш зріть, як мчать метеорити?
Чом став і дивишся в безмежжя тих світів,
Де зорі міняться, як молоко розлите?
О Праведнику, глянь, глянь на цей фарс нічний,
Молитву прошепчи. Нам дах здобути треба!
Під плащаницею кривися і кляни;
Але якщо блукач постукає до тебе,
Скажи: «Йди, брате, геть, каліка я жахний!»
І Праведник стояв у синююватих тінях,
Де мертве сонце в тьмі змаліло нанівець:
«Отож продай свої мозолі на колінах,
Прочанине святий! Армарики співець
І плакальник маслин! Май жалість до невинних!
Пустельнику, твоя скрізь знана борода,-
Розкайся і відпий із чашечки тремкої!
Величчя і добро, любов і сліпота,-
Дурний, паскудніший від суки ти бридкої!
Я той, який повстав, і той, який стражда!
До кольок в животі ридаю, о здурілий,
І весело з твого прощення я сміюсь!
Я - проклятий, хмільний, блідий та знавіснілий,-
Цього ти захотів? Не хочу я чомусь.
Але лягай і спи! Цей сон мені не милий.
І ось, Пустельнику, ти знову тут! Мовчи!
Це правда, ніжний ти, і розум твій дрімає,
Сопеш, як гурт китів, і пирхаєш вночі,
Картаєш сам себе за те, чого й немає,
І по своїй душі заводиш знов плачі!
Ти - Боже око! Ні, ти - боягуз! І стопи
Божественні мене хай топчуть без вагань!
У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!
Сократи і Христи, Святі й Блаженні, твань!
Ви перед Проклятим схиліться для шаноби!»
Ось так я на землі волав у ніч німу
В гарячці тих видінь серед ясного змроку.
Я звів своє чоло: той привид втік у тьму,
Понісши з вуст моїх іронію жорстоку...
- До Проклятого мчіть, вітри! Скажіть йому,
Що біля цих колон блакитних самотою
Я слухатиму вас на дні хисткої тьми,
Поки всесвітній лад, мов сяйною рікою,
Пливе по небесах, безсонний та німий,
І зорі неводом волочить за собою!
О, хай він далі йде! Пов'язкою неслави
Він горло замотав, лице перекосив,
їдкий, як цукор, що попав на зуб дуплавий;
Такий, як сука, що від зграї лютих псів
Тікає і свій бік зализує кривавий.
Про поступ хай рече, про милосердя й про...
І мимрить хай бридку китайщину, як зайди,
Як ті недоумки,- на них ганьби тавро! -
- Співа, як гурт дітей... О Праведники, знайте,
Ми ще нагидимо в гранітне вам нутро!
Переклав Михайло Литвинець