Празькі легенди. Народний театр та Народний проспект
Манесова набережна приведе нас до будівлі, котру видно з багатьох місць Влтави, і навіть з висоти Празького Граду. Це Народний театр (чеською - Národní divadlo). Головний вхід, однак, знаходиться з іншої сторони, і будівлю варто обійти, навколо, аби побачити величні скульптури Аполона та муз на фронтоні. Історія театру почалася 1844 року, коли кілька чеських патріотично налаштованих людей вирішили створити чеський театр. Спершу вони на чолі з Франтішком Палацьким звернулися до Комітету з нерухомості Чеського сейму про привілей, і його надали, але аж на 1851 рік. Патріоти між тим почали збір коштів. І до 1865 року зібрали 201 939 золотих. Виставку, присвячену будівництву театру, відвідав імператор Франц Йосиф І, і пожертував 5000 золотих. Після цього багато хто із знаті почали робити пожертвування: Шварценберги, Кінські, Ностіци та інші. До них приєдналися діяці культури та художники. В 1852 році на зібрані кошти придбали ділянку, де через 10 років почали будівництво Тимчасового театру, котрий відкрився 18 листопада.
Основну частину проєкту склав Йозеф Зітка, а будував Франтішек Гавел. Основні підготовчі праці почалися 1867 року. А 16 травня 1868 року урочисто заклали перші камені. Спершу планувалися два: з гори Ржіп і Радгосте, але потім завезли з цілої Чехії інші камені - всього вийшло 21 камінь. Архітектор планував закласти до одного з каменів коробочку з написом «Národ sobě 1868», але перші камені для цього не підходили. Нарешті майстер каменяр Габріель Жидка прибдав відповідний камінь у кар’єрі Каменка поблизу Лоувіце і подарував його Національному театру. На урочистосі закладення прибуло від 100 до 150 тисяч людей. В той же день на сцені Тимчасового театру відбулася прем’єра опери «Далібор» Берджиха Сметани, куди потрапили лише обрані люди. Пізніше емігранти з Чикаго прислали мармурову плиту.
Фундаменти споруджували до кінця року. А в 1877 році вже робили перекриття і дах. На внутрішнє оздоблення проводилися конкурси, і спеціальна комісія вибрала кількох майстрів: Богуслава Шнірха, Йозефа Мислбека, Франтішека Женішка, Міколаша Алеша , Юлія Мараша і Вацлава Брожика. Нарешті, 11 червня 1881 року відбулося урочисте відкриття Національного Театру. Цю подію приурочили до візиту наступника престолу принца Рудольфа. В цей день відбулася прем’єра опери «Лібуше» того самого Берджиха Сметани. Першим режисером став оперний співак та викладач Ян Непомук Маєр. Будівлю Тимчасового театру приєднали до основної, відвівши її для технічного персоналу та роздягалень.
Загалом в опері тим літом поставили 11 вистав, аж поки будівлю не закрили для праць над оздобленням. І власне 12 серпня спалахнула пожежа, котра знищила мідний купол, випалила залу, сцену та завісу. Пожежу сприйняли як національну катастрофу і буквально за 47 днів зібрали мільйон золотих, 45% населення Праги внесло свої посильні внески. Театр відновили за два роки, і 18 листопада 1883 року тут знову звучали опера «Лібуше». А режисером став Франтішек Адольф Шуберт.
Однак, не тільки патріотичні чехи були зацікавлені в будівництві Національного театру. Водяники взагалі люблять різні видовища та театральні постановки. В часи середньовіччя, коли до Праги прибували актори, вони завжди приходили подивитися на вистави. Але, як відомо, водяник не може довгий час перебувати поза водою, хіба що фалди його піджаку будуть вмочені до води. То ж вони дуже шкодували, що всі празькі театри були дуже далеко від води. І щойно вони дізналися про ідею відрити Національний театр через відомого водяника Індржиха, вони почали сподіватися, що театр таки збудують біля води. Основним ризиком для театрів були повені, але з іншого боку в ті часи в театрах не було електрики, сцена освітлювалася свічками, а отже була висока ймовірність пожежі. Індржих, котрий знався з людьми більше, ніж інші, почав вмовляти людей, аби вони вибрали місце біля Влтави. І таки вмовив! Можливо, саме він підказав брати воду для цегли з криниці в Подівіні, водою з котрої хрестив людей святий Кирило. Самі водяники сподівалися ходити на вистави через секретний канал, над входом до котрого були вирізьблені слова «Нації водяників». Коли ж трапилася пожежа, то водяники всіма силами допомагали людям. Вони відганяли рибу від пожежних насосів, аби та не перешкоджала подачі води, надсилали холодну воду. І таки врятували по можливості максимум того, що можна врятувати. І з того часу водяники почали ще більш ретельніше охороняти Національний Театр!
Що ж, театр настільки міцно звели, що він простояв 80 років, аж поки не піднялося питання про його реконструкцію і навіть розширення. Оголосили конкурс, котрий виграв Богуслав Фукс. Він придумав поставити поряд скляну будівлю, в котрій відбивалася б оригінальна будівля. Втім, сміливу пропозицію так і не реалізували. Між тим стан театру погіршувався і в 1970-х роках таки провели реконструкцію та збудували Нову сцену на землях колишнього монастиря сестер уршуланок. Наступна реконструкція фасаду проведена 2012-15 роках. Якщо у вас є вільний вечір в час розпалу театрального сезону, ви можете навідатися до театру та послухати якусь оперу.
А перед виставою обов’язково випити каву в кав’ярні Kavárna Slavia Навпроти театру по вулиці Národní (Національний проспект). Вона займає перший поверх колишнього палацу Лажаньських, де окрім кав’ярні садиба кіношколи FAMU. Тут вчилися Іржи Мензель, Мілош Форман, Вера Хитілова і Емір Кустуріца. Тільки не захоплюйтеся абсентом, котрий в Чехії цілком легальний. Інакше прийде до вас зелена фея, як до героя картини Віктора Оліви, розміщеної на стіні цього закладу.
Щодо уршуланрок, або черниць монастиря святої Уршули, то з’явилися вони в цій частині Праги в 1664 році, коли придбали одну стару кам’яницю і влаштували там свою обитель. Згодом на пожертви вони придбали кілька будинків, знесли їх та звели цілих комплекс разом із школою-інтернатом (1674-79рр.), бібліотекою, каплицями і навіть театром. Серед будівничих є ім’я, котре неодноразово зустрічалося нам в Новому Місті - Кіліана Ігнаца Дінценгофера. А от бароковий храм святої Уршули будували у 1699-1704 роках за проектом Марка Антоніо Каневаля. Після реформ Йосифа ІІ уршуланок попросили геть, але за деякий час вони все ж повернулося, хоча їх майно залишилося у релігійному фонді і вони його фактично орендували. Вони і нині тут мешкають в частині будівель, в той час як в іншій - Інститут ендокринології та ресторани. Серед них - «Il Convento», котрий перейняв давні традиції монастирського виноробства. Влітку частина столиків виноситься на монастирське подвір’я, так що ви можете тут сміливо перепочити за келихом вина.
Дорогою до монастиря Уршуланок зверніть увагу на будинок Академії Наук (№3 або 1009), поряд з котрим у сецесійній кам’яниці причаївся театр Віола (№7 або 1011), а також наступну, котра належить видавництву Topič (№9 або 1010). Взагалі вулиця Národní - це фактично старовинний рів, котрий розділяв Старе Місто (по не парній стороні) та Нове Місто (парна сторона). В XIX столітті її називали Новою Алеєю, потім Уршулінською, U Řetězového mostu, аж поки у 1870 році не отримала назву Ferdinandova třída на честь імператора Фердинанда І. Сучасна назва прийшла у 1919 році. В 1885 році пражани проклали тут колії для кінного трамваю, котрими згодом поїхали електричні трамваї. На жаль, ми вже не зможемо попити каву в кав’ярні «Юніон», котра славилася перед Другою Світовою Війною - кам’яницю Браунера, як і багато інших знесли в 1949-50 роках. Між тим, саме на Národní 17 листопада 1989 року почалася демонстрація, організована Союзом Соціалістичної Молоді, котра після придушення стала поштовхом для Оксамитової революцї.
Дорогою далі на хвилинку зазирнімо до вулиці Voršilská, де під номером 12 розташована резиденція Апостольського Нунціату в Празі. На будівлі висить прапор Ватикану, а якщо ви не полінуєтеся підняти голову якомога вище, то побачите фігурки трьох жінок - це справа Давида Чорного.
Якщо підете далі по Národní, то під номером 118 знайдете Шірдінговський палац або дім Каньки. Палац збудував архітектор Ян Фердинанд Гюбнер у 1752 році, згодом нею володіли імператорский радник Ян Антонін із Ширдінгу та празький юрист Ян Непомук Канька, котрий переказав кам’ницю фонду бідних празьких юристів, а колекцію картин - Картиній галереї Товариства друзів вітчизняних мистецтв. Нині тут садиба Чеської асоціації юристів, а в 1990 році встановили меморіальну дошку, присвячену подіям 17.11.1989 - студентським виступам.
За кількадесят метрів під номером 22 - «Café Louvre» - ще одне місце, варте чашечки еспресо. Кам’яницю заснували ще в 1902 році. Кав’ярнею певний час володів Ян Напрстек, котрий завів салонний оркестр. В 1926-7 роках будівлю дещо перебудували і перепланували. Але це не заважало стати кав’ярні однією з найпопулярніших. Її відвідували Карел Чапек, Франц Кафка, Отто Пік, Отакар Вавра і навіть Альберт Ейнштейн. Свій столик мав актор Едуард Воян. Також в салоні збирався німецький філософський гурток Берти Фантови, прихильниці вчення Франца Брентана. До цієї асоціації також належали Макс Брод і Франц Кафка. В цій же будівлі нині розташований клуб Reduta, в котрому в січню 1994 року наживо грав на саксофоні «Somertime» Гершвіна сам Біл Клінтон.
Трохи далі на розі з вулицею Spálená можете завітати до універмагу Máj, котрим нині володіє TESCO. Хоч збудували його у 1972-75 роках, у 2007 оголосили пам’ятником культури завдяки своєму оригінальному вигляду. На його подвір’ї можна знайти дивну голову.
Навпроти і навскоси під номером 416/37 - Палац Платиз, про котрий варто поговорити в інший раз.
Основну частину проєкту склав Йозеф Зітка, а будував Франтішек Гавел. Основні підготовчі праці почалися 1867 року. А 16 травня 1868 року урочисто заклали перші камені. Спершу планувалися два: з гори Ржіп і Радгосте, але потім завезли з цілої Чехії інші камені - всього вийшло 21 камінь. Архітектор планував закласти до одного з каменів коробочку з написом «Národ sobě 1868», але перші камені для цього не підходили. Нарешті майстер каменяр Габріель Жидка прибдав відповідний камінь у кар’єрі Каменка поблизу Лоувіце і подарував його Національному театру. На урочистосі закладення прибуло від 100 до 150 тисяч людей. В той же день на сцені Тимчасового театру відбулася прем’єра опери «Далібор» Берджиха Сметани, куди потрапили лише обрані люди. Пізніше емігранти з Чикаго прислали мармурову плиту.
Фундаменти споруджували до кінця року. А в 1877 році вже робили перекриття і дах. На внутрішнє оздоблення проводилися конкурси, і спеціальна комісія вибрала кількох майстрів: Богуслава Шнірха, Йозефа Мислбека, Франтішека Женішка, Міколаша Алеша , Юлія Мараша і Вацлава Брожика. Нарешті, 11 червня 1881 року відбулося урочисте відкриття Національного Театру. Цю подію приурочили до візиту наступника престолу принца Рудольфа. В цей день відбулася прем’єра опери «Лібуше» того самого Берджиха Сметани. Першим режисером став оперний співак та викладач Ян Непомук Маєр. Будівлю Тимчасового театру приєднали до основної, відвівши її для технічного персоналу та роздягалень.
Загалом в опері тим літом поставили 11 вистав, аж поки будівлю не закрили для праць над оздобленням. І власне 12 серпня спалахнула пожежа, котра знищила мідний купол, випалила залу, сцену та завісу. Пожежу сприйняли як національну катастрофу і буквально за 47 днів зібрали мільйон золотих, 45% населення Праги внесло свої посильні внески. Театр відновили за два роки, і 18 листопада 1883 року тут знову звучали опера «Лібуше». А режисером став Франтішек Адольф Шуберт.
Однак, не тільки патріотичні чехи були зацікавлені в будівництві Національного театру. Водяники взагалі люблять різні видовища та театральні постановки. В часи середньовіччя, коли до Праги прибували актори, вони завжди приходили подивитися на вистави. Але, як відомо, водяник не може довгий час перебувати поза водою, хіба що фалди його піджаку будуть вмочені до води. То ж вони дуже шкодували, що всі празькі театри були дуже далеко від води. І щойно вони дізналися про ідею відрити Національний театр через відомого водяника Індржиха, вони почали сподіватися, що театр таки збудують біля води. Основним ризиком для театрів були повені, але з іншого боку в ті часи в театрах не було електрики, сцена освітлювалася свічками, а отже була висока ймовірність пожежі. Індржих, котрий знався з людьми більше, ніж інші, почав вмовляти людей, аби вони вибрали місце біля Влтави. І таки вмовив! Можливо, саме він підказав брати воду для цегли з криниці в Подівіні, водою з котрої хрестив людей святий Кирило. Самі водяники сподівалися ходити на вистави через секретний канал, над входом до котрого були вирізьблені слова «Нації водяників». Коли ж трапилася пожежа, то водяники всіма силами допомагали людям. Вони відганяли рибу від пожежних насосів, аби та не перешкоджала подачі води, надсилали холодну воду. І таки врятували по можливості максимум того, що можна врятувати. І з того часу водяники почали ще більш ретельніше охороняти Національний Театр!
Що ж, театр настільки міцно звели, що він простояв 80 років, аж поки не піднялося питання про його реконструкцію і навіть розширення. Оголосили конкурс, котрий виграв Богуслав Фукс. Він придумав поставити поряд скляну будівлю, в котрій відбивалася б оригінальна будівля. Втім, сміливу пропозицію так і не реалізували. Між тим стан театру погіршувався і в 1970-х роках таки провели реконструкцію та збудували Нову сцену на землях колишнього монастиря сестер уршуланок. Наступна реконструкція фасаду проведена 2012-15 роках. Якщо у вас є вільний вечір в час розпалу театрального сезону, ви можете навідатися до театру та послухати якусь оперу.
А перед виставою обов’язково випити каву в кав’ярні Kavárna Slavia Навпроти театру по вулиці Národní (Національний проспект). Вона займає перший поверх колишнього палацу Лажаньських, де окрім кав’ярні садиба кіношколи FAMU. Тут вчилися Іржи Мензель, Мілош Форман, Вера Хитілова і Емір Кустуріца. Тільки не захоплюйтеся абсентом, котрий в Чехії цілком легальний. Інакше прийде до вас зелена фея, як до героя картини Віктора Оліви, розміщеної на стіні цього закладу.
Щодо уршуланрок, або черниць монастиря святої Уршули, то з’явилися вони в цій частині Праги в 1664 році, коли придбали одну стару кам’яницю і влаштували там свою обитель. Згодом на пожертви вони придбали кілька будинків, знесли їх та звели цілих комплекс разом із школою-інтернатом (1674-79рр.), бібліотекою, каплицями і навіть театром. Серед будівничих є ім’я, котре неодноразово зустрічалося нам в Новому Місті - Кіліана Ігнаца Дінценгофера. А от бароковий храм святої Уршули будували у 1699-1704 роках за проектом Марка Антоніо Каневаля. Після реформ Йосифа ІІ уршуланок попросили геть, але за деякий час вони все ж повернулося, хоча їх майно залишилося у релігійному фонді і вони його фактично орендували. Вони і нині тут мешкають в частині будівель, в той час як в іншій - Інститут ендокринології та ресторани. Серед них - «Il Convento», котрий перейняв давні традиції монастирського виноробства. Влітку частина столиків виноситься на монастирське подвір’я, так що ви можете тут сміливо перепочити за келихом вина.
Дорогою до монастиря Уршуланок зверніть увагу на будинок Академії Наук (№3 або 1009), поряд з котрим у сецесійній кам’яниці причаївся театр Віола (№7 або 1011), а також наступну, котра належить видавництву Topič (№9 або 1010). Взагалі вулиця Národní - це фактично старовинний рів, котрий розділяв Старе Місто (по не парній стороні) та Нове Місто (парна сторона). В XIX столітті її називали Новою Алеєю, потім Уршулінською, U Řetězového mostu, аж поки у 1870 році не отримала назву Ferdinandova třída на честь імператора Фердинанда І. Сучасна назва прийшла у 1919 році. В 1885 році пражани проклали тут колії для кінного трамваю, котрими згодом поїхали електричні трамваї. На жаль, ми вже не зможемо попити каву в кав’ярні «Юніон», котра славилася перед Другою Світовою Війною - кам’яницю Браунера, як і багато інших знесли в 1949-50 роках. Між тим, саме на Národní 17 листопада 1989 року почалася демонстрація, організована Союзом Соціалістичної Молоді, котра після придушення стала поштовхом для Оксамитової революцї.
Дорогою далі на хвилинку зазирнімо до вулиці Voršilská, де під номером 12 розташована резиденція Апостольського Нунціату в Празі. На будівлі висить прапор Ватикану, а якщо ви не полінуєтеся підняти голову якомога вище, то побачите фігурки трьох жінок - це справа Давида Чорного.
Якщо підете далі по Národní, то під номером 118 знайдете Шірдінговський палац або дім Каньки. Палац збудував архітектор Ян Фердинанд Гюбнер у 1752 році, згодом нею володіли імператорский радник Ян Антонін із Ширдінгу та празький юрист Ян Непомук Канька, котрий переказав кам’ницю фонду бідних празьких юристів, а колекцію картин - Картиній галереї Товариства друзів вітчизняних мистецтв. Нині тут садиба Чеської асоціації юристів, а в 1990 році встановили меморіальну дошку, присвячену подіям 17.11.1989 - студентським виступам.
За кількадесят метрів під номером 22 - «Café Louvre» - ще одне місце, варте чашечки еспресо. Кам’яницю заснували ще в 1902 році. Кав’ярнею певний час володів Ян Напрстек, котрий завів салонний оркестр. В 1926-7 роках будівлю дещо перебудували і перепланували. Але це не заважало стати кав’ярні однією з найпопулярніших. Її відвідували Карел Чапек, Франц Кафка, Отто Пік, Отакар Вавра і навіть Альберт Ейнштейн. Свій столик мав актор Едуард Воян. Також в салоні збирався німецький філософський гурток Берти Фантови, прихильниці вчення Франца Брентана. До цієї асоціації також належали Макс Брод і Франц Кафка. В цій же будівлі нині розташований клуб Reduta, в котрому в січню 1994 року наживо грав на саксофоні «Somertime» Гершвіна сам Біл Клінтон.
Трохи далі на розі з вулицею Spálená можете завітати до універмагу Máj, котрим нині володіє TESCO. Хоч збудували його у 1972-75 роках, у 2007 оголосили пам’ятником культури завдяки своєму оригінальному вигляду. На його подвір’ї можна знайти дивну голову.
Навпроти і навскоси під номером 416/37 - Палац Платиз, про котрий варто поговорити в інший раз.