Празькі легенди. На Слупі
Вулиця Na Slupi має дуже глибоку історію. Сама її назва нагадує давні поганьські часи: колись тут стояв великий стовп, на котрому височіла скульптура бога Святовида. З приходом християнства старі боги забралися у небуття, а їх втілення розбивали. Скульптуру Святовида викинули до потоку Ботіч, котрий тече поряд. А от зі стовпом було куди цікавіше. Скептики з табору католиків казали, що чаклуни-гусити затягнули його на Вишеград і власне Чортів Стовп і є тим самим стовпом. Інші казали, що він став підвалиною костелу Благовіщення Діви Марії, можливо, навіть каплиці, котра стояла на його місці.
Храм Благовіщення Діви Марії на Слупі від самого свого заснування призначася для ордену Сервітів. Карл IV під час перебування у Флоренції захворів, так що змушений був зупитинися в сервітському монастирі. Він довго молився і обіцяв, що після одужання обов’язково закладе у Празі сервітську громаду. В 1359 році він відправив до Риму прохання про дозвіл на заснування монастиря, а після отримання запросив італійських ченців до Праги. Вони прибули за рік, якраз коли почалося будівництво монастиря.
Однак, новозведений костел чекали тяжкі часи, його доля була схожою з костелом святого Аполінарія. Сервитів вигнали, а у вересні 1420 року гусити почали облогу вишеградського гарнізону, вони встрановили біля костелу метальні установки, а потім прямо в нефі пробили отвір, і втягнули гармати. Через це сервитам, котрі повернулися сюди після вигнання, довелося інвестувати у відновлювальні роботи, котрі тривали десь до 1480 року. Але це зовсім розорило сервитів, і вони вирішили відмовитися від костелу - віднині ним опікувалася королівська адміністрація. З тих пір загалом храмом особливо не займалися, лише кілька знатних осіб з родини Швабів з Чатліни намагалося якось утримати будівлю.
Лише після битві на Білій Горі сервіти, котрі мали великий вплив при дворі імператора Фердинанда, отримали веикі кошти. Однак, їм випало щастя отримати костел святого Михаїла в Старому Місті, тому храм на Слупі грав другорядну роль. Тут проводили лише косметичні роботи, аби нічого не розвалилося. Потроху орден набував впливу в країні, пожертвування йшли рікою, і в 1710 році тут мешкало вже 17 ченців. Почалися праці по зведенню монастирських споруд, обновили вівтар, і навіть придбали будинок із каплицею неподалік, котрий згодом продали черницям альжбетинкам.
У 1757 році будівлі значно пошкодили пруські війська. Відновлювати їх не стали, тим більш, що 1783 року ченців перевели до Старого міста, а за три роки орден сервітів взагалі скасували. В колишньому монастирі облаштували артилерійську казарму, згодом військовий навчальний заклад і навіть гуртожиток. Частина картин перенесли до сусіднього монастиря Альжбетинек (2). Релігійна громада повернулася сюди в 1856 році. Всі роботи з реконструкції провів Бернахад Грубер. Нині тут дерматологічна клініка Карлового університету. А в самому костелі облаштувалася православна парафія Благовіщення Прествятої Богородиці.
На відміну від Сервітів Альжбетинки затрималися на Слупі до нашого часу. Їх запросила до Праги графиня Шьонкірчова, котра разом з іншими знатними особами зробила внесок на будову. Інтер’єр проектував не аби хто, а сам Кіліан Ігнац Дінценхофер, різьблення робив Ігнац Франтішек Платцер. Сходи добудували в 1900 році, коли знизили рівень вулиці.
Трапилася в цій місцині одна історія. Мешкала тут одна вдова на прізвище Пенічкова. Мала вона маленький будиночок із садом, в котрому росла зелена трава. На ній паслася коза, так що пані Пенічкова завжди мала свіже молоко.
Якось тою місцевісць йшло військо, і один із солдатів вирішив, що досить йому воювати. Втік він до вдови, а та його сховала в хлівці кози. Чи вони зналися раніше, чи познайомитися випадково - історія замовчує. Вдова мала свої розрахунки, вона бачила в солдаті потенційного коханця, а, може, і чоловіка. Але не так сталося, як згадалося. Солат, виснажений битвами та походами, давно втратив свою чоловічу силу. Так що Пенічкова переключила свою увагу на сусідського садовода Чванчару, а про солдатика якось забула.
Той же настільки боявся вилізти з козячої халупки, що живився тільки козячим молоком і насамкінець помер від виснаження. Справа пішла до суду. Почали звинувачувати у вбивстві пана Чанчару, котрий і слухом і духом не знав про вояка. Однак суд не йняв йому віри і таки стратив. Пані Чванчарова разом з дітьми втратили дах над головою і пішли жебракувати.
А що ж Пенічкова? А вона не довго пережила солдата та сусіда. По смерті блукала вона ночами у вигляді білої кози. Як бачить вона котрогось вояку чи офіцера, а хай навіть пожежника в мундирі чи поліціянта, то буцає його гострими рогами.
Храм Благовіщення Діви Марії на Слупі від самого свого заснування призначася для ордену Сервітів. Карл IV під час перебування у Флоренції захворів, так що змушений був зупитинися в сервітському монастирі. Він довго молився і обіцяв, що після одужання обов’язково закладе у Празі сервітську громаду. В 1359 році він відправив до Риму прохання про дозвіл на заснування монастиря, а після отримання запросив італійських ченців до Праги. Вони прибули за рік, якраз коли почалося будівництво монастиря.
Однак, новозведений костел чекали тяжкі часи, його доля була схожою з костелом святого Аполінарія. Сервитів вигнали, а у вересні 1420 року гусити почали облогу вишеградського гарнізону, вони встрановили біля костелу метальні установки, а потім прямо в нефі пробили отвір, і втягнули гармати. Через це сервитам, котрі повернулися сюди після вигнання, довелося інвестувати у відновлювальні роботи, котрі тривали десь до 1480 року. Але це зовсім розорило сервитів, і вони вирішили відмовитися від костелу - віднині ним опікувалася королівська адміністрація. З тих пір загалом храмом особливо не займалися, лише кілька знатних осіб з родини Швабів з Чатліни намагалося якось утримати будівлю.
Лише після битві на Білій Горі сервіти, котрі мали великий вплив при дворі імператора Фердинанда, отримали веикі кошти. Однак, їм випало щастя отримати костел святого Михаїла в Старому Місті, тому храм на Слупі грав другорядну роль. Тут проводили лише косметичні роботи, аби нічого не розвалилося. Потроху орден набував впливу в країні, пожертвування йшли рікою, і в 1710 році тут мешкало вже 17 ченців. Почалися праці по зведенню монастирських споруд, обновили вівтар, і навіть придбали будинок із каплицею неподалік, котрий згодом продали черницям альжбетинкам.
У 1757 році будівлі значно пошкодили пруські війська. Відновлювати їх не стали, тим більш, що 1783 року ченців перевели до Старого міста, а за три роки орден сервітів взагалі скасували. В колишньому монастирі облаштували артилерійську казарму, згодом військовий навчальний заклад і навіть гуртожиток. Частина картин перенесли до сусіднього монастиря Альжбетинек (2). Релігійна громада повернулася сюди в 1856 році. Всі роботи з реконструкції провів Бернахад Грубер. Нині тут дерматологічна клініка Карлового університету. А в самому костелі облаштувалася православна парафія Благовіщення Прествятої Богородиці.
На відміну від Сервітів Альжбетинки затрималися на Слупі до нашого часу. Їх запросила до Праги графиня Шьонкірчова, котра разом з іншими знатними особами зробила внесок на будову. Інтер’єр проектував не аби хто, а сам Кіліан Ігнац Дінценхофер, різьблення робив Ігнац Франтішек Платцер. Сходи добудували в 1900 році, коли знизили рівень вулиці.
Трапилася в цій місцині одна історія. Мешкала тут одна вдова на прізвище Пенічкова. Мала вона маленький будиночок із садом, в котрому росла зелена трава. На ній паслася коза, так що пані Пенічкова завжди мала свіже молоко.
Якось тою місцевісць йшло військо, і один із солдатів вирішив, що досить йому воювати. Втік він до вдови, а та його сховала в хлівці кози. Чи вони зналися раніше, чи познайомитися випадково - історія замовчує. Вдова мала свої розрахунки, вона бачила в солдаті потенційного коханця, а, може, і чоловіка. Але не так сталося, як згадалося. Солат, виснажений битвами та походами, давно втратив свою чоловічу силу. Так що Пенічкова переключила свою увагу на сусідського садовода Чванчару, а про солдатика якось забула.
Той же настільки боявся вилізти з козячої халупки, що живився тільки козячим молоком і насамкінець помер від виснаження. Справа пішла до суду. Почали звинувачувати у вбивстві пана Чанчару, котрий і слухом і духом не знав про вояка. Однак суд не йняв йому віри і таки стратив. Пані Чванчарова разом з дітьми втратили дах над головою і пішли жебракувати.
А що ж Пенічкова? А вона не довго пережила солдата та сусіда. По смерті блукала вона ночами у вигляді білої кози. Як бачить вона котрогось вояку чи офіцера, а хай навіть пожежника в мундирі чи поліціянта, то буцає його гострими рогами.