Перший крок
Йван захворів раптово. Ще з тиждень тому бадьоро тягав картини з виставки до свого фургончика. То була добра виставка, привіз туди щось з десятка два, половину продав. Тепер буде чим допомогти Ліні. Донька мала кредит за житло, і чим швидше вони виплатять, тим краще. Старий художник завжди цінив волю, і ніколи б не погодився, щоб донька впадала в залежність від банку. Що поробиш, накопичити сходу велику суму навіть за рік не реально. Жити далі у батьків молода сім'я не могла первісткові потрібна своя кімната, скоро прийде друге дитя.
Потім, на наступний після виставки день, він не зміг встати з ліжка. От так, якось раптово життя змінилося. Ноги, такі міцні завдяки його щоранковим та щовечірнім пробіжкам, відмовили. Старенькі бабульки на лавочці коло під'їзду не стомлювалися дивуватися. Там були й молодщі за нього"дівчата", вони то обговорювали останні новини, то обсмоктували чиїсь кісточки, то сиділи зі своїми планшетами і на все подвір'я лементував якийсь черговий серіал. А Йван бадьоро тупцяв мимо них на шкільний стадіон.
Не побіжить більше. З кожним днем ставало гірше і гірше. Спершу якось поволі ходив від кімнати до кухні і назад, аж поки не завалився коло холодильника. Добре, що донька з зятем нагодилися. Перетягли до ліжка, і вже четвертий день Художник не може ані олівця взяти в руки, а ні пензля. Лежи собі та розмірковуй. Або згадуй минуле. І кожен день пробуй вирватися з цього полону. Йван чомусь вірив, що одного разу пересилить себе. Що зможе повернутися до життя, адже попереду стільки всього не зробленого, які плани, які задумки!
Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні він зумів перемогти: відірвався, навіть сів. Але тільки для того, аби дотягнутися до тумбочки коло ліжка і витягти звідти кілька пакунків. Вони тут же зникли під подушкою. Художник глянув сумно на робочий стіл, де простоювала незавершена робота, та відкинувся назад, обережно, наскільки міг. Сили покинули тіло, і тепер залишалося тільки лежати і чекати.
- Я вдома, татусю! - до кімнати заглянула красива молода жінка, довге, трохи розкуйовджене вітром світле волосся спадало на синю кофтину. - Ти знову пробував вставати? Лікар же заборонив!
- Зроби мені чай, прошу, - Ліна причинила двері, пройшла до кухні і загриміла там посудом. Вона ніколи не вміла робити щось тихо. Художник закрив очі. Потім простягнув руку під подушку, дістав звідти кілька заготовлених вчора пакунків. Поклав на столику поряд з ліжком. Потім спробував встати, піднатужився, насилу одірвався від подушки. Слабкі руки не хотіли слухатися, лоб спітнів. Зусилля, ще зусилля.
- Тату! - донька знову з'явилася на порозі. - Тобі не можна вставати!
- Добре, доню, але... Але я маю до тебе розмову. Зроби і собі чай.
Через кілька хвилин дві чашки парували на столі. Ліна сіла навпроти і з якимсь сумом спостерігала, як старечі руки м'яли край ковдри.
"Як же вона схожа. Чому так?" - він перевів погляд на свій давній малюнок, який досі висів в рамці на стіні. Вже п'ятдесят років.
- Слухай, пташенятко моє, - розпочав художник. Ліна здивовано посміхнулася: тато давно її так не називав. Від самого її весілля. - Я дуже завинив перед твоєю мамою. Бачить Господь, я любив її, і саме тому пішов, адже їй було зле зі мною.
- Тату...
- Послухай! В мене не було тоді іншої жінки. Я збрехав. Просто не хотів мучити твою маму, адже...
Ліна сумно посміхнулася:
- Я знаю, тату, і саме тому ніколи не поривала з тобою.
Він взяв фото в рамці, яке завжди стояло поряд на столику. Зроблене на початку 20-го сторіччя: коло вуликів на лавочці сидів священник. Поряд - його дружина, а навколо ціла купочка діточок.
- Ось твій прадід, такий маленький. Йому тоді три рочки виповнилося. Візьми, бережи її, це пам'ять нашого роду. Колись передаси синові чи доньці.
Ліна обережно, наче велику святиню, взяла фотографію та пригорнула до себе.
- Стривай, я таки маю для твоєї мами одну річ. Колись вона подарувала мені цей медальончик. Її улюблений, вона носила його до весілля. Благаю, поверни, і скажи, що я прошу вибачення в неї. Так і скажи, Йван простягнув свою руку, взяв доньчину і міцно її затиснув. І розкажеш всю правду.
- Але...
- Помовч, - його різкість, чи то удавана, чи то справжня, змусили її дослухати: - Дівчинко моя, а це, - він простягнув другий пакунок, - передай твоєму онукові. Це кулі, одну я отримав на Майдані, другу вийняли з мого брата. Хай росте патріотом своєї країни.
Донька взяла пакунок і поклала його коло першого.
- Є ще й третій. Для тебе.
Ліна повільно розкрила пакетик: три молочних зуби, пасмо її волосся і маленький кристал аметисту. Вона закрила очі і згадала. Вони з батьком та мамою гуляли в парку, ходили навколо озера. Батько чогось був сумний, а мама така стурбована. Мовчки, коло за колом. Мала шкандибала поміж них, смикаючи то тата, то матусю якимсь питанням. А потім вони сіли собі на лавочку, а вона полізла в пісочницю. Щось колупала, ліпила пасочки. Аж поки не викопала два камінці, кристали. Чи то хтось їх тут сховав, чи викинув, чи діти забули. Один був фіолетового кольору, другий - білого. Як потім пояснили: аметист та гірський кришталь. Батьки раптом почали щось збуджено обговорювати, мама мало не плакала, батько хмурився. І тоді дівча простягло обидва камінчики:
- Я вас люблю. Не сваріться.
Батько поворухнувся. Ліна відірвалася від спогадів, встала і поцілувала старого в обидві щоки. З її очей капнула сльоза.
- Доню, є ще одна справа. Там, на поличці, он, коло малюнку, стоїть одна річ. Це дивний фотоальбом, я знайшов його випадково. В ньому чиїсь листи, якась розповідь. Передай, будь ласка, людині, яка зможе зрозуміти історію цих людей.
Донька розігнулася, машинально поправила волосся, тоді підійшла до полички. Темно-зеленого, майже сірого кольору альбом був старенький, але в цілком гарному стані. Вона розкрила його і перегорнула кілька сторінок.
- Хто вони? - перевела погляд на стіл, де залишився недомальований малюнок. Схоже, батька вразила якась історія, і він шукав її розгадку, чи то продовження.
- Слухай-но, люба, я хочу... я хочу побачити світ, - він знову спробував встати. Раптово підвівся. Необережним порухом перевернув чашку, залишки чаю бризками розлетілися по столу. Погляд направився кудись в далину.
- Тату? - зойкнула Ліна. Відклавши альбом, підбігла до батька. Той трясся, немов у лихоманці, все тіло його поривалося встати, відірватися від ліжка, зробити крок, але чомусь він так і сидів. Сиве волосся стирчало в різні боки, голова раптово завмерла, а тоді батько спокійно ліг назад.
Він розкрив очі. В кімнаті стало наче тьмяно, мабуть, проспав до вечора. Озирнувся, і раптом побачив в себе на колінах лисицю. Якась сумна, сиділа та дивилася на нього. За нею проглядалися тіні, вони ставали чіткішими, перетворювалися в людей. Всі такі рідні, знайомі. Григір та Світлана: він молодий, вона ще зовсім юнка в клітчатій червоній сорочці, посміхалися, тримаючи одне одного за руки, спиралися на високу спинку ліжка. Поряд отець Василій із матушкою Марусею, такі самі молоді, як на фото. За ними - брат з братовою та маленьким дитинчам на руках. Раптом помітив два сяючих звірятка: Лисенятко та Левенятко, двома сонечками вони літали над Нею. Дівчиною, яку він бачив лише один раз в житті, на ескалаторі метрополітену. І яка була поряд з ним все життя - тепер Художник знав це напевно. Вона простягнула до нього руки, допомогла підвестися. Хвороби наче й не було, легенько скочив на ноги. Зробив перший крок. Дівчина ніжно обійняла, пригорнулася. Сяючі звірятка зробили коло над ними, потім підлетіли до дверей, ті самі собою відчинилися, і неземне світло поманило до себе. Там, на порозі вже чекав на них старий монах, отець Савва. Він привітливо махнув рукою, і разом зі своєю Долею Йван йшов до нового, незвіданного світу, в якому серед інших істот мешкали Чарівні Лиси.
Потім, на наступний після виставки день, він не зміг встати з ліжка. От так, якось раптово життя змінилося. Ноги, такі міцні завдяки його щоранковим та щовечірнім пробіжкам, відмовили. Старенькі бабульки на лавочці коло під'їзду не стомлювалися дивуватися. Там були й молодщі за нього"дівчата", вони то обговорювали останні новини, то обсмоктували чиїсь кісточки, то сиділи зі своїми планшетами і на все подвір'я лементував якийсь черговий серіал. А Йван бадьоро тупцяв мимо них на шкільний стадіон.
Не побіжить більше. З кожним днем ставало гірше і гірше. Спершу якось поволі ходив від кімнати до кухні і назад, аж поки не завалився коло холодильника. Добре, що донька з зятем нагодилися. Перетягли до ліжка, і вже четвертий день Художник не може ані олівця взяти в руки, а ні пензля. Лежи собі та розмірковуй. Або згадуй минуле. І кожен день пробуй вирватися з цього полону. Йван чомусь вірив, що одного разу пересилить себе. Що зможе повернутися до життя, адже попереду стільки всього не зробленого, які плани, які задумки!
Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні він зумів перемогти: відірвався, навіть сів. Але тільки для того, аби дотягнутися до тумбочки коло ліжка і витягти звідти кілька пакунків. Вони тут же зникли під подушкою. Художник глянув сумно на робочий стіл, де простоювала незавершена робота, та відкинувся назад, обережно, наскільки міг. Сили покинули тіло, і тепер залишалося тільки лежати і чекати.
- Я вдома, татусю! - до кімнати заглянула красива молода жінка, довге, трохи розкуйовджене вітром світле волосся спадало на синю кофтину. - Ти знову пробував вставати? Лікар же заборонив!
- Зроби мені чай, прошу, - Ліна причинила двері, пройшла до кухні і загриміла там посудом. Вона ніколи не вміла робити щось тихо. Художник закрив очі. Потім простягнув руку під подушку, дістав звідти кілька заготовлених вчора пакунків. Поклав на столику поряд з ліжком. Потім спробував встати, піднатужився, насилу одірвався від подушки. Слабкі руки не хотіли слухатися, лоб спітнів. Зусилля, ще зусилля.
- Тату! - донька знову з'явилася на порозі. - Тобі не можна вставати!
- Добре, доню, але... Але я маю до тебе розмову. Зроби і собі чай.
Через кілька хвилин дві чашки парували на столі. Ліна сіла навпроти і з якимсь сумом спостерігала, як старечі руки м'яли край ковдри.
"Як же вона схожа. Чому так?" - він перевів погляд на свій давній малюнок, який досі висів в рамці на стіні. Вже п'ятдесят років.
- Слухай, пташенятко моє, - розпочав художник. Ліна здивовано посміхнулася: тато давно її так не називав. Від самого її весілля. - Я дуже завинив перед твоєю мамою. Бачить Господь, я любив її, і саме тому пішов, адже їй було зле зі мною.
- Тату...
- Послухай! В мене не було тоді іншої жінки. Я збрехав. Просто не хотів мучити твою маму, адже...
Ліна сумно посміхнулася:
- Я знаю, тату, і саме тому ніколи не поривала з тобою.
Він взяв фото в рамці, яке завжди стояло поряд на столику. Зроблене на початку 20-го сторіччя: коло вуликів на лавочці сидів священник. Поряд - його дружина, а навколо ціла купочка діточок.
- Ось твій прадід, такий маленький. Йому тоді три рочки виповнилося. Візьми, бережи її, це пам'ять нашого роду. Колись передаси синові чи доньці.
Ліна обережно, наче велику святиню, взяла фотографію та пригорнула до себе.
- Стривай, я таки маю для твоєї мами одну річ. Колись вона подарувала мені цей медальончик. Її улюблений, вона носила його до весілля. Благаю, поверни, і скажи, що я прошу вибачення в неї. Так і скажи, Йван простягнув свою руку, взяв доньчину і міцно її затиснув. І розкажеш всю правду.
- Але...
- Помовч, - його різкість, чи то удавана, чи то справжня, змусили її дослухати: - Дівчинко моя, а це, - він простягнув другий пакунок, - передай твоєму онукові. Це кулі, одну я отримав на Майдані, другу вийняли з мого брата. Хай росте патріотом своєї країни.
Донька взяла пакунок і поклала його коло першого.
- Є ще й третій. Для тебе.
Ліна повільно розкрила пакетик: три молочних зуби, пасмо її волосся і маленький кристал аметисту. Вона закрила очі і згадала. Вони з батьком та мамою гуляли в парку, ходили навколо озера. Батько чогось був сумний, а мама така стурбована. Мовчки, коло за колом. Мала шкандибала поміж них, смикаючи то тата, то матусю якимсь питанням. А потім вони сіли собі на лавочку, а вона полізла в пісочницю. Щось колупала, ліпила пасочки. Аж поки не викопала два камінці, кристали. Чи то хтось їх тут сховав, чи викинув, чи діти забули. Один був фіолетового кольору, другий - білого. Як потім пояснили: аметист та гірський кришталь. Батьки раптом почали щось збуджено обговорювати, мама мало не плакала, батько хмурився. І тоді дівча простягло обидва камінчики:
- Я вас люблю. Не сваріться.
Батько поворухнувся. Ліна відірвалася від спогадів, встала і поцілувала старого в обидві щоки. З її очей капнула сльоза.
- Доню, є ще одна справа. Там, на поличці, он, коло малюнку, стоїть одна річ. Це дивний фотоальбом, я знайшов його випадково. В ньому чиїсь листи, якась розповідь. Передай, будь ласка, людині, яка зможе зрозуміти історію цих людей.
Донька розігнулася, машинально поправила волосся, тоді підійшла до полички. Темно-зеленого, майже сірого кольору альбом був старенький, але в цілком гарному стані. Вона розкрила його і перегорнула кілька сторінок.
- Хто вони? - перевела погляд на стіл, де залишився недомальований малюнок. Схоже, батька вразила якась історія, і він шукав її розгадку, чи то продовження.
- Слухай-но, люба, я хочу... я хочу побачити світ, - він знову спробував встати. Раптово підвівся. Необережним порухом перевернув чашку, залишки чаю бризками розлетілися по столу. Погляд направився кудись в далину.
- Тату? - зойкнула Ліна. Відклавши альбом, підбігла до батька. Той трясся, немов у лихоманці, все тіло його поривалося встати, відірватися від ліжка, зробити крок, але чомусь він так і сидів. Сиве волосся стирчало в різні боки, голова раптово завмерла, а тоді батько спокійно ліг назад.
Він розкрив очі. В кімнаті стало наче тьмяно, мабуть, проспав до вечора. Озирнувся, і раптом побачив в себе на колінах лисицю. Якась сумна, сиділа та дивилася на нього. За нею проглядалися тіні, вони ставали чіткішими, перетворювалися в людей. Всі такі рідні, знайомі. Григір та Світлана: він молодий, вона ще зовсім юнка в клітчатій червоній сорочці, посміхалися, тримаючи одне одного за руки, спиралися на високу спинку ліжка. Поряд отець Василій із матушкою Марусею, такі самі молоді, як на фото. За ними - брат з братовою та маленьким дитинчам на руках. Раптом помітив два сяючих звірятка: Лисенятко та Левенятко, двома сонечками вони літали над Нею. Дівчиною, яку він бачив лише один раз в житті, на ескалаторі метрополітену. І яка була поряд з ним все життя - тепер Художник знав це напевно. Вона простягнула до нього руки, допомогла підвестися. Хвороби наче й не було, легенько скочив на ноги. Зробив перший крок. Дівчина ніжно обійняла, пригорнулася. Сяючі звірятка зробили коло над ними, потім підлетіли до дверей, ті самі собою відчинилися, і неземне світло поманило до себе. Там, на порозі вже чекав на них старий монах, отець Савва. Він привітливо махнув рукою, і разом зі своєю Долею Йван йшов до нового, незвіданного світу, в якому серед інших істот мешкали Чарівні Лиси.