про #Янебоюсьсказати
Я часто дивлюсь канал «Україна». Не тому, що мені так вже подобається цей канал, але зранку там ідуть якісь серіали, а я під них готую сніданок і збираюсь на роботу. О сьомій ранку на каналі «Україна» випуск новин - теж корисно. Треба ж хоч якось контактувати із суспільством і дізнаватися, що в світі відбувається. Окремим блоком у випуску новин йдуть розповіді про роботу благодійного фонду Рєната Ахмєтова. І ось при всьому тому, що ми з вами знаємо про цю одіозну людину, не думаю, що врятована дитина, якій дали гроші на операцію дуже переймається особистими або ще якими якостями Рєната. Його політичними уподобаннями, способами відстоювати свої інтереси, масками, ролями, що він обирає для себе, життєвими принципами, поступками сумлінню, чи взагалі, забиванням ним свого сумління до мертвого стану. Цій дитині насрать. До операції було насрать в памперс, а тепер насрать в горщик. Бо вона жива і майже здорова.
До чого цей вступ.
Зараз дуже популярний флешмоб за тегом #Янебоюсьсказати. І деякі закидають йому звинувачення у штучності та проплаченості, у пафосності та шовінізмі. Дуже багато повчань у дусі «треба було писати заяву», «треба було вчитися себе захищати». Багато чого треба було. Не народжуватися, наприклад. Життя - не американський фільм, мала.
Мабуть, у цих людей титанові яйця, сталеві нерви і кам’яне серце. Я рада за них.
Або ж ці люди не мали справи з насильством. З таким насильством. Бо здебільшого в цих історіях йде мова про найпаскудніше, найсоромніше насильство - сексуальне.
Ні, не всі ці люди проти флешмобу. Але всі вони знаходять його надмірним, мабуть так. Показовим.
Ні, не всі ці люди не уявляють масштаби проблеми. Навпаки, багато хто якраз уявляє. Вони говорять про те, скільки знають таких випадків особисто.
Вони знають скільки було написано заяв, та скільки було скалічено збоченців.
Вони дорікають, що сьогоднішні рожеві шмарклі, що розводять дівчата по блакитному інтерфейсу фейсбука, не змінять нічого в тій, минулій, ситуації. Що вирішувать треба одразу, а не нить через кільканадцять років.
А я знаю одне.
Не всі можуть зібрати себе, відшкрябати себе від підлоги підвалу, чи паркової доріжки, зібрати себе по шматочках, знімаючи свої внутрощі з гілок кущів, виповзти із сусідської квартири, з порожнього кабінету, поплювавши, склеїти себе до купи і піти до міліції писати заяву. Щоб там, в кабінеті, знову розкладати себе на шматки, вивертаючи навиворіт тельбухи, доводити, що ти саме жертва.
Хтось може.
А хтось не може.
Комусь біль і сором не дозволить це зробити ніколи.
Хтось все життя проживе, намагаючись правильно скласти розламаний пазл під назвою «Я».
І коли зараз, під цим хештегом, такі люди знаходять в собі сили виблювати з себе цей біль і сором хоча б в інтернет - я вважаю ЦЕ ПРЕКРАСНО.
Незалежно від того, проплачений флешмоб чи ні, вигідний він комусь чи ні, масони його запустили чи рептилоїди.
І коли на 100500 постів 10 будуть від жінок, що змогли відпустити, висловити, поділитися - вважаю, що флешмоб відбувся.
До чого цей вступ.
Зараз дуже популярний флешмоб за тегом #Янебоюсьсказати. І деякі закидають йому звинувачення у штучності та проплаченості, у пафосності та шовінізмі. Дуже багато повчань у дусі «треба було писати заяву», «треба було вчитися себе захищати». Багато чого треба було. Не народжуватися, наприклад. Життя - не американський фільм, мала.
Мабуть, у цих людей титанові яйця, сталеві нерви і кам’яне серце. Я рада за них.
Або ж ці люди не мали справи з насильством. З таким насильством. Бо здебільшого в цих історіях йде мова про найпаскудніше, найсоромніше насильство - сексуальне.
Ні, не всі ці люди проти флешмобу. Але всі вони знаходять його надмірним, мабуть так. Показовим.
Ні, не всі ці люди не уявляють масштаби проблеми. Навпаки, багато хто якраз уявляє. Вони говорять про те, скільки знають таких випадків особисто.
Вони знають скільки було написано заяв, та скільки було скалічено збоченців.
Вони дорікають, що сьогоднішні рожеві шмарклі, що розводять дівчата по блакитному інтерфейсу фейсбука, не змінять нічого в тій, минулій, ситуації. Що вирішувать треба одразу, а не нить через кільканадцять років.
А я знаю одне.
Не всі можуть зібрати себе, відшкрябати себе від підлоги підвалу, чи паркової доріжки, зібрати себе по шматочках, знімаючи свої внутрощі з гілок кущів, виповзти із сусідської квартири, з порожнього кабінету, поплювавши, склеїти себе до купи і піти до міліції писати заяву. Щоб там, в кабінеті, знову розкладати себе на шматки, вивертаючи навиворіт тельбухи, доводити, що ти саме жертва.
Хтось може.
А хтось не може.
Комусь біль і сором не дозволить це зробити ніколи.
Хтось все життя проживе, намагаючись правильно скласти розламаний пазл під назвою «Я».
І коли зараз, під цим хештегом, такі люди знаходять в собі сили виблювати з себе цей біль і сором хоча б в інтернет - я вважаю ЦЕ ПРЕКРАСНО.
Незалежно від того, проплачений флешмоб чи ні, вигідний він комусь чи ні, масони його запустили чи рептилоїди.
І коли на 100500 постів 10 будуть від жінок, що змогли відпустити, висловити, поділитися - вважаю, що флешмоб відбувся.